Частина ІІ Розділ 20

Розділ 20

 І ти можеш в це повірити? Ай і думати не хочу. До дому вертатись не дуже хочеться, але більше нікуди. Перед виходом з території, мене запрограмовано зустріла Аліса.
 — І як вам фестиваль?
 — Чудово, нічого кращого не бачив, Аліса. — Не хотілось на неї нав’язувати свої проблеми до того ж вона точно знала, що я подавав книгу та програв якомусь там Вадиму.
 — Олег, не хочете обговорити це за кавою?
 — Звісно.
 

 Ми знову сиділи в тому самому кафе поблизу офісу та пили каву. В неї, під лівою долонею, лежала стопка якихось білих листів,  від якої вона не відвертала погляду навіть, коли із мною розмовляла. Такі чисті. Не те, щоб мене це дратувало, але умовний досвід роботи головного редактора навчив мене постійно дивитися в очі.
 — Аліса? — У відповідь вона промовчала, тож я повторив. — Аліса!
 — Що? Не лякайте мене.
 — Що ти читаєш? Чому в цього немає обкладинки.
 — Ох, це рукописи книги Вадима Плашина. Тієї книги, що виграла конкурс. Аж не віриться, що вдалось її отримати з рук Аміри.
  Я не хотів думати, що Аліса її спеціально взяла та й не хотів вертатися до цієї теми. Нехай рукописи Вадима лишаються подальше від мене.
  — То, що дальше?
  — Імануель Данилович запрошує всіх на честь перемоги Плашина в ресторан. Подія трапиться десь в середині серпня.  — Важко стримувати емоцій в такі моменти. Я зціпив нижню губу, щоб не видати жодного звуку.
 —  Я повинен туди прийти?
 —  Так, звісно! Ви ж головний редактор.
 —  Аліса, можна тебе про дещо попросити?
 —  Знову? В жодному разі Олег, ви повинні піти туди. Завдяки вашим останнім діям пан Айзенштайн доброї про вас думки і я, як людина, котра займається вашою репутацією, не хочу це знищувати. — Я вже ненавидів усі ці інтелігентні зустрічі де водяться зграями різновиди освічених невігласів.
 — До того ж, ви зможете туди піти разом із тою дівчиною з фестивалю. — Таке відчуття, ніби все видавництво про це знає. Тільки я не хочу, мені треба десь заховатись, чим менше поглядів тим слабша мотузка на моїй шиї.
 Хочеться розм’якшити чимось голову, або щось типу того. Не хочеться мені думати про це все. Серпень лише почався. Кінець цього літа далеко не такий спекотний, яким я його пам’ятаю рік назад. Я пам’ятаю минуле літо, згадую миттєві укуси сонця по шкірі.
 

 Вдома мене чекала чистота і рідний затишок. Дивно так і подумати, якщо візьмешся за кожен елемент рідного будинку, то в ньому побачиш себе. Споживацький погляд на речі, але будь-який розшарпаний листок, або тонка плівка пилюки між книгами нагадує про свій дім. У власному домі і стіни для тебе дихають.
  Ігор прибрався і повиносив усі свої картини. Поглядів у кімнаті стало на десяток менше. Чи то мені так здавалось? Якщо щось і десь прибирається, то значить у квартиру заходитимуть важливі гості. Цікаво, чи виніс він ту саму картину, що стояла на підвіконнику?
 Я зайшов у його кімнату. Ігорова відсутність тільки підкріпляла тишу у вухах. Вікна прикриваються шторами, тож я, оглядаючись повільно, торкнувся занавіски на підвіконнику. Картини тут немає. Білий підвіконник з плямами різних фарб, нашвидкуруч захованих від рантьє. Від цього мені стало не по собі, я розвернувся від вікна і побачив її. Вона висіла прямо над вхідними дверми у його кімнату та по ліву сторону від ліжка. Тільки тепер щось змінилося, мало хто це може замітити, але оригінальну картину я роздивлявся добре і запам’ятав прекрасно. Знизу на рамці, невеличкими лініями появився вишкрябаний надпис “Чоловік у синьому”. Там її місце. Там вона і виглядала прекрасно.
 Я сидів над своїми рукописами. Перша сторінка, що облягала стопку, привертала увагу кожну секунду. Лікті складаються хрестом на столі і я вже підпираю підборіддя кулаками. Думки несуться залишаючи розмитий слід у пам’яті, як електрички густі плями світла.
На кого я дивлюсь? Згадую Ігоря, всю цю довгу історію. Він неначе беріг її для мене. Тут тільки можна припідняти плечі. Це звичайні листки. Пафос їх не зробить кращими.    Абзаци нудьгують від погляду на мене. Я їх цілком розумію. Вони завжди такими були? Хочеться просто поговорити крізь білину. Розгорнись на моїх долонях і послухай. Ти завжди знаєш, як правильно підбирати слова. Я взяв ручку і дав ім’я своєму другу. Бідний Йорик.

 Ігор вернувся саме в цей день, я розказав йому про Плашина і трішки згадував Олену та й переповів загалом за фестиваль. Я звісно можу йому розказати все інше, але боюсь, що він почне мене жаліти. Я не маю права просити в нього співчуття. Це не його обов’язок та й зовсім не хочеться падати в щасливих очах.
 Ми почали говорити. Слово за нитку і понеслась. 
 — Я знав, що мені постійно чогось не хватало і саме сьогодні я зрозумів чого.
 — Ти про що? —  Він переглядав публікації в телефоні, часом перекидаючи очі на мене.
 — Мені важко говорити і я не знаю, чи ти зрозумієш.
 — Зроблю вигляд, що це не звучало високомірно.
 — Я зрозумів усе. Саме сьогодні я зрозумів. —  Ігор відклав телефон і, виперши руку між своїм підборіддям і плечем ліжка, почав мене слухати.
 — Кажи.
 — Коли Плашин виграв клятий конкурс, то я звісно розлютився. —  Ігор на секунду стиснув губи, не відриваючи погляд, і перебив мене.
 — Значить ти програв?
 — Так. Не в тому справа. Коли я поглянув на Олену, то вона, як і я, нічого не робила. Не тому, що їй не подобався Плашин, а тому що вона хотіла помогти мені. Я відчув якесь тепло, це не є банальна підтримка. Мені звісно стало приємно, але за цим є щось більше.
 — Ти завжди зможеш дізнатись, але бажано швидше.
 — Зможу. —  Ігор повернувся до телефону, щоб нашвидкуруч набрати повідомлення.
 — Я можу у тебе ще дещо спитатись?
 — Прошу.
 — Ти не проти, якщо я зроблю тут невеличке зборище маргіналів?
 — Що ти маєш на увазі?
 — В одного мого, щось схоже на друга, день народження. Я хочу, щоб ми тут могли потусуватись.
 — Без проблем, головне, щоб у мою кімнату не заходили.

 Ігор знову вийшов з квартири, лишаючи мене на одинці з власними думками. І їх ставало все більше, тільки я не знав ціну. Дощ досі не хотів зупинятись, але мені він і не дуже мішає. Люди за вікном нагадують кольорові плями і зливаються з брудом і пилюкою в вуличні потоки.
 У дверях почувся дзвінок. Кінець місяця, напевно Марія Іванівна прийшла забирати ренту. Я повільно відчинив двері і з-за кутка дерева побачив дівчину у коричневому комбінезоні із заледве сухим волоссям.
 — Привіт, сонце.
 Ярина повільно стукала у двері, лишаючи засинаючі інтервали. Я впевнений, вона не надіялась, що я відчиню.
 — Я навіть не знала, що ти написав щось для цього дурнуватого конкурсу. — Після кожної фрази вона затримувала паузу, очікуючи мою відповідь. — Олег, воно не варте того, справді. Ей, треба про це поговорити. Можливо, ти мене впустиш?
 — Звісно.
 
  Ми осіли в кухні. Не заздрю їй. Напевно багато доводиться підготувати слів для такої розмови. І, як легко сказати ненароком щось неприємне.
 — Ми з тобою давно не бачились. Я чула, що тепер ти важлива шишка.
 — Нічого особливого.
 — Навіть знайомство із Зефіровим?
 Згоден, тут вона змогла мене розсмішити.
 — Знаєш, — Терпи голова, тобі не цуратися своїх слів, на відміну від мене, — я не скажу, що він такий, яким я його представляв. Цей чоловік багато чого приховує від людей.
 — Та ну.
 — Середнього рівня письменник із закоханістю в свої рожеві ідеї.
  Ми трішки посміялись, розтягуючи час, як того вимагала манера розмови.
 — Тож, як ти? Від тебе нічого не чути вже давно.
 — Добре. Все, як завжди. — Вона замовчувала слова, ніби огороджуючи своє питання від моїх відповідей.
 — Чудово. Пробач, Олег, за запитання.
 — Та нічого такого.
 — Я не про це. Скажи, в тебе є друг для спілкування?
 — Ого, Ігор тільки пішов. Він цю образу не пробачить.
 — Ні, Олег. Не Ігор. Він розказав мені про твої вечірні прогулянки. — Захотілось відвести очі.
 — Так, що ти маєш на увазі?
 — Ти думаєш Ігор тобі допоміг, бо так легше заплатити за квартиру? — Вона торкнулась мого плеча, розтираючи рукою дельтовидний м’яз. — Він би тоді ніколи не сидів з тобою. Подумай, Ігор тобі тільки суп до ліжка не приносив. Якщо ти так справді думаєш, то винен йому набагато більше. — Вона відкинулась на спинку стільчика і продовжила. — Я однаково про дещо інше. Людина, котра тебе розуміє на ідейному рівні. Співрозмовник, але не з тих, що говорять, щоб лише сказати, а щоб твої ідеї рівнялись його словам. Олег, я переживаю за тебе і я не хочу думати, що це до чогось поганого приведе.
 — Дякую. — Вона встала з-за столу столу та сперлась на підвіконник. — Історію хтось читав окрім жюрі?