Частина ІІ Розділ 19

Розділ 19
 

 Новелу про Ігоря вже розглядало журі. Пройшов тиждень, як я віддав їм роздруковані листи через Алісу та декілька днів із того часу, як Зефіров сказав мені, що Олена прийде на фестиваль. Кожен новий день очікування лився на наступний, згущуючи мої переживання в неврівноважену кашу. Фестиваль тривав із дванадцятої години до вісімнадцятої. Реклама за декілька днів перед подією висіла на кожному куті. Телебачення і соціальні мережі. Про це міг не знати лише лінивий. Фестиваль став чудовою економічною подією для відродження старих видавництв і ледве живих книгарень. В місто приїхали десятки різних представництв, котрі надіялись схопитись за останню можливість. Чи очікував Айзенштайн, що все так розвернеться? Для цього речення навіть відповідь лишається скромнішою за саме запитання. Виходить, що слова про популяризацію мови залишились лише на формальному папері. Невже “ЛІТ.Modus” не боїться конкуренції? Мені достеменно і досі не відомо.

 У правому нижньому кутику мого вікна гуділо чорне авто. Ось і час збиратись. Декілька годин назад я тільки пробував заснути, відкидаючи всі ці думки назад, як тепер вони пускаються по моєму черепу, немов блискавки, розриваючи зсередини шви. Я промив очі під холодною водою, щоб заспокоїтись. Мої окуляри лежали просто на пральній машинці, хоч я їх туди не клав. Дві лінзи з променями сонця в середині. Тільки якась нерозбірлива полоса на них. Дивно, подряпина. Їх десятки. Деякі сильніше відрізняються за рахунок товстіших ліній. Сьогодні я їх не візьму та й не думаю, що вони мені ще пригодяться.
  Залишилось одягнути на свою шию подаровану краватку Айзенштайна. Ігор надягнув на мене піджак, куплений Алісою перед вечіркою в Зефірова. Ні годинника на руці, ні окуляр на носі, я виглядав зовсім не так, як колись.
 Аліса чекала мене, спершись на дверцята машини поблизу квартири. Я вже майже відчинив двері, як в проході мене зупинив Ігор.
—  Ей, Вдачі. — Останнє його побажання перед моїм виходом. Важко щось правильне відповісти в такий момент. Можливо, з долі пафосу, чи розгубленості я зміг відповісти щось схоже  на згоду.
 — Мені вона не потрібна.
 І з посмішкою зачинив двері, лишаючи за собою самотній скрип.

 Центр міста сьогодні чудово прикрашений. Фестиваль проходить поблизу палацу вісімнадцятого століття. Звісно не в ньому, мистецтво безумовно чудове, але в силу розумних переконань ніхто тобі не дозволить знищити щось справді цінне.
 Нічого зайвого на дворі, палатки, сотні людей, схвильовані студенти, котрим сьогодні доведеться багато бігати. Усе до прекрасного просте.
 Якщо не рахувати головну будівлю, то місцеве устаткування мені нагадувало нідерландські ярмарки. З тих часів, коли нормою для міста лишалось спалювання підозрілих жінок та екзорцизм.
 

 І в голову не приходить, що робити. Трішки нервуюсь. Можна почати пошуки. Якби не хотів Айзенштайн, але я тут зовсім не по планам видавництва. Звісно я винен. Причина у моїй слабкості, котра точно є у кожної людини. Слабкість причини того, що страх лишитись у своїй черепні коробці стане реальністю. Прожити все життя наодинці з собою без жодної спроби виставити чисту натуру перед світом. Шкода, що світу це швидше за все непотрібно.
 
 Вона змусила мене це написати. І ти без жодних вагань поставила мене на край. Де усвідомлення ідей і власних думок приводить до пошуку рідного розуму, або змушує засмолити усі пориви в мовчанні. Я повинен найти її зараз. Якщо вірити Зефірову, то мені лишається лише пройтись по території і найти бажане.

 Довелось попросити Алісу покинути мене до початку усього дійства. Олену не складно найти, якщо говорити відверто, то я пробував менше миті. Це все відбувається якось природньо. Вона сиділа на лавочці поблизу фонтану. Я присів справа від неї.
 — Привіт.
  Коротке вітання, так дивно. Якби я її не знав, то сказав б «Ага», або щось не дуже важливе. Тут немає за що зачепитися, хочеться промовчати.
 — Привіт.
 Вона подивилась спочатку на моє обличчя, а потім, задирливим поглядом, начебто на спину.
 — В тебе краватка не надто велика?
 Не я її вибирав.  Старався її незграбно приховати піджаком.
 — Трішки, не думаю, що це суттєво. Не хочеш пройтись?

 Ми піднялись із лавочки та пішли в сторону палаток із літературою. У центрі міста завжди багато красивих споруд. Тут і оперний театр і старий історичний музей, зовнішні стіни, якого розписані красивими графіті, нагадуючи про швидкоплинність історії і насичення її цінностями. Уся древність і споглядання ззовні закуті у кислотні малюнки людей, котрі лишаються наслідком цієї історії. Стільки усього надихаючого, а цей величезний фонтан, який вибиває воду в небо хвалячись перед Нептуном.
 

 Стільки всяких книг, десятки різних жанрів і імен. Багато з цих надписів я вже бачив. Тут імена від представників маленької людини в Росії і до постмодерних криків Америки, справжня солянка. Вони очікуючи лежать, просто під моєю рукою. Моє бажання старих днів змушує підняти книгу Камю, котра притягується до руки. Я торкнувся до обкладинки  «Чума».
 — Хороша книга, останній раз читав ще на першому курсі. — Я напливом прогортав усі сторінки до імені автора. —  Цікаво, що всю ідею книги він міг помістити в один абзац.
 — Так чому автор не зробив цього? — Прокоментувала Олена. А і справді, резонне питання.
 — Ну, думаю, що ми не можемо зрозуміти ці ідеї без ясних прикладів. Потрібно придумати історію і прописати причини послідовних дій у ній. Зробити персонажа таким, щоби можна завжди поставити себе на його місце. Якщо простіше, то повинен існувати приклад і чіткий контекст. «1984»  Оруел не зміг написати без післявоєнної Британії. Крім того, не усі події сказані у книзі будуть зрозумілими тільки громадянами Англії. Звісно можна створити наукову роботу, тільки читач не зможе її відчувати, як історію зв’язану з ним навіть, якщо прочитає. — Я відвернув погляд від книги на небо. Сьогодні воно гостре, як скальпель і насичується все похмурішими плямами.
 Я поставив книгу назад, щоб завершити і продовжити.
 — Хоча не мені говорити про ці книги, але я знаю точно, якщо людина пише що завгодно по своїй волі більше ніж на три сторінки, то ця тема його сильно заділа, або коротше і не скажеш.
 Вона підняла брови, даючи погляду свободу для втечі. І повернувшись до розмови, відразу посміхнулась.
 — А може все простіше?
 — Що ти маєш на увазі?
 — Не так це. Абзац набагато важче продати ніж цілу книгу. Будь-який великий твір можна скоротити до декількох речень.
 — Можливо, ти маєш рацію. Напевно це все і є набагато простіше. — Я глянув їй в очі, довго дивитись я не міг, адже виникало дивне відчуття від якого мені хотілось мовчати, хоч цього допускати і не можна. Знаєш, погляд в очі вимагає великої мужності, коли ти стараєшся лишатись щирим. — Але ми не знаємо до кінця, книга — не тільки ідея, яку автор хоче передати, це ще й відчуття та життєвий досвід, котрий важко прописати в одному абзаці.
 — Так не завжди. Адже ж у деяких авторів це виходить коротше і простіше, як у Хемінгуея, Селінджера, чи Лондона. — Вона взяла «Ловець у житі» з новою білою обкладинкою та протягнула його відкритими сторінками і великим розміром шрифту до мого обличчя.
 — Можливо, тому що вони і є набагато простішим авторами. Зовсім не в поганому значенні. Я вважаю, що вони бачать цей світ у куди конкретніших формах, дозволю собі сказати, як справжні прозаїки, або белетристи. Вони вимушені так писати. Подумай, невже ти довго думатимеш про книгу, що говорить про складні речі простими словами? Відразу здається, що тобі розказують примітивні речі. Настільки прості, що необхідність в книзі відпадає. Необхідна складність в думках, іноді штучна. Тільки деяким вдається писати речі, котрі написані простим словом із ускладненим досвідом і витонченою повістю. Вдачі цьому твору попасти на прилавок, або залишитись в котрійсь голові. Та і ти напевно із мною не погодишся. — Щоб підтримати свої слова я хапнув з столика худу книжку, якогось маловідомого автора, та продовжив. — Хоча і я тут про дещо забуваю. Зовсім не всім обов’язково писати величезні твори, котрі існують лише для потреб ринку, або для егоїстичного задоволення. Я обожнюю дешеву літературу. В ній є певний шарм, що вона вилучає з себе. Гортаючи сторінки, ніби бачу письменника, який курить припасені на чорний день цигарки та з кашлем посміюється над кожним вручну написаним словом.
 — Справді посміюється?
 — Так, бо йому це подобається.