Частина ІІ Розділ 18

Розділ 18
 

Я сидів на кріслі Ігоря, посеред пустої кімнати, та дивився на стелю. Ці кляті думки, відчував себе спустошеним. Ігор розкидано сидів на підвіконник, поряд із тією самою картиною, та щось вимальовував у свій блокнот, тримаючи товстий олівець у зубах, а тонким водив по папері. На дворі палала середина спекотного червня.
 — Ось і спробуй тут не зійти з розуму.
 — Я думав, що для того, щоби зійти з розуму, його потрібно мати. — Вигукнув Ігор.
 — Прошу. Тільки не починай.
 — Ти завжди все сам закручуєш.
 — Твої жарти тільки для семикласників годяться. — Лежу, як на розтрощеному каміні. Не знаю хто може дратувати більше, диван, чи Ігор? —  Мені треба закінчити цю історію. Я стільки на неї днів витратив. Скоро весь мій розум вилиться просто на папір.
 — Це тебе Зефіров навчив так пафосно говорити?
 Я навіть і не натякав Ігорю про поїздку в маєток Зефірова.
 — Звідки ти знаєш, що я їхав до нього? — Він заскалився та перестав малювати.
 — Знаєш, з кожним днем ти виглядаєш все гірше.
 — Та що ти взагалі говориш? Не переводь тему!
 Ігор закинув очі на брови і розвернув блокнот, на якому чорним олівцем виднілось кругле обличчя з розтягненою дугою вниз.
 — Що? Не схоже?
 — Не смішно. — Я видихнув, щоб ненароком не звести цю розмову у невигідну позицію.     — Я спокійно тебе питаю, звідки ти знаєш про Зефірова?
 —  Та-а так. Сьогодні зранку приходила та дівчина.
 — Яка ще дівчина?
 — Та в дивних окулярах. — Все стало на свої місця. Схоже, що Аліса приходила. Тільки для чого, якщо раніше вона завжди дзвонила перед важливою розмовою.
 — І що вона казала?
 — Питалась де ти є, просила передати, що ти повинен відповісти хоч на один її дзвінок, сказала, щоб ти не забув. — Ігор прижмурив очі, згадуючи слова. —  Скоро якийсь там фестиваль.
  На мене нахлинули переживання. Я швиденько забіг у свою кімнату, щоби глянути, що там на телефоні. Аліса до мене дзвонила вісім раз. Я мав відповісти, але зайнятість новелою мені не дозволяла відволікатися.
 Ігор частіше проводив час у дома, щоби допомагати мені з написанням. Я хотів писати кожен день по сторінці, але інколи не міг написати навіть абзац, тобто в більшості випадків я не міг написати і клятий абзац.
 — Тож, скільки вже є? — Ігор це питання задавав кожен ранок, адже він вважав, що це мене мотивуватиме. І сьогодні він його знову приніс.

 — Ти знаєш чому люди люблять читати? — Не дуже красиво відповідати питання на питання, але до манер нам обом якось байдуже. Ігор прохрипів сміхом.
 — Я навіть не знаю, чому люди просто люблять. Мені доводиться придумувати для цього короткострокові виправдання.
 — Для чого ти це робиш?
 — Щоб відповідати тобі.
 Між нами застигло так звичне змістовне мовчання. Все очевидно і чеснішої розмови не найдеш за тиждень.
 — Мене не покидає думка. Не думаю, що я її напишу. Я не здатний на створювання чогось нового. Вже давним-давно ніхто не створював нічого нового. Представ мене з бубном, який бігає навколо суддів, читаючи мантри про концепції, незвичайний погляд і переосмислення. Відомий письменник так не зробить.
 — А тобі потрібно ним бути? Для різноманітності попробуй думати не про то, яка ти бездарність, а про історію.
  Ці слова варті того навіть, якщо тоді я цього не розумів. Ігор не зволікав, щоб продовжити — Ти не туди дивишся. Якщо я захочу написати твою біографію, то у її змісті ти не зможеш найти жодного факту і ця біографія залишиться максимально достовірною.
 — Як це?
 — Лише те, що ти говориш, або те, що ти думаєш. Без дій. Банальних, як народження, або дня смерті. Лише ти сам по собі, або те, що ти вважаєш собою. Якщо ти це не можеш зрозуміти, то це залишається великим розчаруванням. Так, скільки ти вже написав говориш?
 — Вісім тисяч і три сотні прекрасних слів, або двадцять п’ять сторінок. — Я відчував, що двадцять п’ять сторінок це замало, особливо для історії Ігоря. Головною проблемою лишалась Олена. Вона перестала появлятися. Це змушувало мене насильно сидіти перед пустим листком і безвільно закопувати себе в це полотно.
  Написання книги, а точніше короткої новели, закінчилось двадцять восьмого червня. Я в цій історії міг забути кожну дату, всі імена, але не дозволю собі викинути з пам’яті, що двадцять восьмого червня о клятій двадцять другій годині та дванадцятій хвилині я підписав новелу своїм іменем. Нарешті чорнила в ручці Дмитра Даниловича закінчилися, нарешті моя голова стала пустою. Місяць не найкращий термін для написання такої історії, але згадуючи те, що до ручки я не торкався з часів університету, то сказати мені, дякувати, є що. Я краюсь за все вимушено написане, але навіть злочин створення обіцяю окупити щирістю. Ти не знаєш, як це лишити щось живе декілька кроків назад і відразу повернутись туди звідки ти тікав. Ці листки лежать просто попереду мене. Акуратно складена стопка на який я покладу свій підпис.
  Історія нарешті відділилася від мене. Смішно подумати і шкода визнати, що останні п’ять років мого життя помістились у короткій історії іншої людини. Ти можеш говорити, що це дивно. Все ж, я ніколи не відчував такий тісний зв'язок між своїм тілом і всім тим, що народилось в мені. Відходячи від цього, головне в роботі залишити Ігоря там. Він не повинен стати мною, а я не повинен стати ним.

 Теплим днем до офісу умовної праці мене тягнули ноги. Ось тобі і момент щасливого приходу на роботу. Представ, і в мене таке може статись. У суботу мало хто працює. Більшість бере роботу на дім, крім мене. Раніше я міг дозволити собі витратити не одну будню ніч на цифрові листки і каплі кислотної кави. Тепер я один із них в силу всіх  минулих подій.
 Я спитався у холі де знаходиться кабінет Аліси, адже ніколи не приходив до неї. Та це не так вже і важливо. Довелось їхати на останній поверх, думаю це варто того. Обов’язковий останній шлях.
 Я ритмічно постукав у двері. Здавалось, що її немає на роботі. На всякий випадок постукав знову.
 — Заходьте вже!
 Я розтягнув весь одяг від нервозності, ховаючи бавовняні складки за пояс, і притиснув пакет з папером до грудей. Входжу.
На тумбочці зліва стояв дешевий кондиціонер. Вся кімната нагадувала невелику поличку в котру не помістяться і всі потрібні книги, не говорячи про людей. На кріслі у кутку сидів той самий хлопчик із холу, коли ми з Яриною робили останню спільну трапезу.
 Він, із неймовірною зацікавленістю, оглядав невеличкий кабінет затиснутий в паперах, тримаючи в собі острах спитатись про необхідність усього цього. Аліса сиділа за кутовим столом з білосніжними горами паперу. Саме так виглядають жертви бюрократії.
Вона постійно щось переписувала і складала.
 — Ви щось хотіли Олег?
 — Ем. Так. Що ти робиш?
 — У нашому світі це називається робота. Знаєте, людина повинна займатись своїми прямим обов’язками, щоб у неї хватало часу на майбутнє. У мене доволі багато справ.
Я знову оглянув вузький кабінет в якому здавалось навіть кутів замало.
 — Ти виглядаєш змученою.
 — Знаєте. Мене не дуже цікавлять ваші дорікання. — Вона кинула задумливий зворотній погляд на стелю і потім на мене. —  Я сама це вибрала і сама доберусь до кінця. Говоріть з чим прийшли.
  Аліса не та людина, котра це робить для звичності усього, що відбувається в компанії. Вона витратила не один рік, щоб дійти і до цієї посади.
  Я підійшов до її столу і мовчки поклав жовтий напіввідкритий пакет. Аліса відклала ручку і підняла очі. Пакет зашурхотів від паперу, який з нього діставали.
 — Я хочу, щоб ти віддала це журі для того конкурсу.
Аліса посміхнулась, перестукуючи пальцями по паперу. Поки вона читала першу сторінку, я, спочатку ковтаючи повітря, а вже потім пересилюючи себе, дозволив спитатись.
 — Що це за хлопчик? — Аліса, не відриваючи погляд від листка, відповіла.
 — Це Назар. Мій син.
 Вона мого віку, а у неї вже є діти. Як швидко йде час. Збожеволіти можна, всі біжать за перемогою, а ти пробуєш у цей самий час зав’язати шнурівки.
 — Невже ви справді це зробили. Не думаю, що судді оцінять. Добре вийшло?
 Я розгубився. Не в силах ображати людину через її погляд та й тепер це лишиться болючою згадкою. Головне лишити все в своїх руках.
 Я поставив обидві руки на стіл та видихнув.
 — Аліса, будь ласка, якщо я це написав, то значить я повинен це здати, незалежно від наступного результату, тому з всією повагою прошу тебе. Покажи мою роботу Айзенштайну, щоб він передав її суддям. Я в боргу не залишусь.
 — Ех, Олег,  всі ви так говорите.