Частина ІІ Розділ 17

Розділ 17

 Давно я вже не катався в маршрутці. Повільно виїхавши з міста, за моїм кріслом, сталеві шпилі змиваються хвилястими горбами. На яких інколи, у випадковій послідовності, появляються самотньо розкидані будинки. Спочатку, поближче до дороги, попадаються статні і вимощені. Потім, за напрямом траси, вони миттєво змінюються дерев’яним забором, зникаючи у наполовину прикритому віконці. Невже люди, котрі зробили своє життя у місті, не можуть там більше жити. І їхня кількість все більшає. Навіть океан з часом переповнюється. Як не рибою, то пластиком.
 Я сиджу в кутку теплого крісла, заломивши коліна. Спираюсь на власну тінь і пробую обдумати, що ж казатиму Зефірову. В голові пусто, тільки мить побаченого. Котрийсь літній чоловік повільно схиляється до мене, заплющуючи очі. Він засинає на моєму плечі.
 Всі люди дивляться на мене. Ніхто не задумується, що кожен раз на роботу він замикає своє тіло в тісному приміщенні де є більше десятка людей, одноразових незнайомців. І не в образу людям, але ніхто не знає, коли тобі попадеться любитель гострих вражень із ножем в кишені. Все ж, вони не можуть так довго втримувати погляд.
 Всю поїздку ми перекидалась очима, ніби граючи в теніс. Недавні ночі вертаються до мене. Зараз точно засну. Скидаю обличчя на груди і відразу піднімаю голову, згадуючи де я. Все місто поміщається у вузьку щілину між дверми та їхньою рамкою. Плечі слабшають і тіло вплітається в стінку лозою.
  Якщо тобі цікаво де найкраще сидиться в транспорті, то на місцях тих, хто в стомлених обіймах їде до дому. Тут без сумніву ніхто не розбудить.
 
 Тридцять кілометрів за місто, звучить, як дорога кругами пекла. Все ж, приїхав. Здивований, що не лише я готовий на такі довгі поїздки. Зупинка поблизу помістя Зефірова видалася напрочуд спокійною на відмінно від мого минулого відвідування. На пагорбах стояла тишина. Тут я можу дихати до сп’яніння. Тиша завжди спочатку збиває з пантелику. На воротах лишились кришталеві каплі від недавнього дощу, котрі застигли над чорним металом воріт. За відчиненими воротами декілька секунд вибивалось скрипіння.

 Підходячи до будинку, мене, своєю присутністю, зупинив чоловік, який сперся однією ногою на стіну будівлі та покурював цигарку. Лише я підійшов до нього на відстань у декілька кроків, як він опустив скрутку лівою рукою, а правою долонею потягнувся до мене. На ньому висіли блакитні брюки та скручувався, як згорток газетного паперу, піджак під лівим плечем. Хоч і вечоріє, але йому не холодно.

 Обиватель звернув на мене увагу, кидаючи погляд з під лоба. Найзручніша позиція для захисту підборіддя, але не для розмови.
 — Ти до Яна?
 Він посміювався, перехиляючи голову з одного плеча на інше.
 — Так, мені потрібно обговорити з ним деякі справи. Звісно, якщо він у себе вдома.
 Цей чоловік прохрипів дивні звуки та з посмішкою і цигаркою в роті продовжив.
 — Зараз усім потрібно з ним обговорити справи. Вліво-вправо. Попробуй дістати його.  Ей, ти не хочеш? — Він протягнув до мене пачку цигарок.
— Ні, не хочу.
 Ця пачка з синьою лінією стискалась в його руках. Для мене дихання завжди природніше. Навіть, якщо від природи в мене лишились лише звички для споживання.
— Ох, як я міг не познайомитися з вами. Як вас називати?
 Чоловік шаркнув рукою по шву штанини і протягнув руку прямо до грудей.
 — Я Климус Олег, із «ЛІТ.Modus». — У відповідь він себе не представив.
 — А вас, як звати?
 — Хм, ви мене зовсім не знаєте?
 Надіюсь для цього нейтрала нахабна відповідь питанням на питанням є нечастою.
 — Ні. Не хочете мені допомогти?
 Чоловік захлинувся кашлем і відразу викинув сміх з глотки.
 — Тебе важко сприймати серйозно.
 Якщо лишатись відвертим, то він правий. Величезна краватка, котра ховається у піджак вдягнений на худорляве тіло. Я схожий на тих дітей, що беруть участь в шкільних постановках і грають там серйозних дядь.
 — Дивно, що представник «ЛІТ.Modus» не знає одного зі своїх головних авторів. — Невже він справді думав, що мені це допоможе. Мене вже почав дратувати цей нейтрал.
 — Я Дмитро, для вас більше відомий, як Дмитро Івченко. — “Більш відомий”, напевно в його голові це звучало дуже круто. Я здивований, що ці слова не ріжуть йому рот.
 — Радий зустрічі.
 — Не тримаю тебе. Думаю, що Ян чекає в приміщенні. Я підіймусь, коли скурю цю невинну цигарку.

 А ця будівля виглядає зовсім не такою, як під час вечірки. Половина залу запала в темряву. В деяких кутках тускніють слабкі джерела світла. Не знаю, як він приходить у цю будівлю кожен день. Вона змучилась від постійних відвідувань. Після довгого вечору зняла всі прикраси. Спустошена і залишена в безвіллі.
 Підвіконники біля стіни протирала дівчина в спеціальному жовтому костюмі для прибирання. Я підійшов до неї, щоб спитатись де власник. Вона відповіла, що він разом із його гостями та друзями сидить у власному кабінеті на другому поверсі. Сумніваюся, що це його друзі, швидше тон ввічливої розмови.

 Тож я піднявся на другий поверх та стояв перед дверми. Вони виглядали масивним. Мені потрібно такі поставити в кімнату Ігоря, щоби не слухати його музику, або просто Ігоря.
 Десь три секунди моєї волі хватило на те, щоби не підслуховувати, що ж люди говорять за дверми. Я прихилився на ліве коліно та направив своє вухо до дверей. Тиша лишалась доволі цікавою, але цього досі мало. Двері ледве пропускають звуки. Рішення залишатися перед дверми та очікувати Зефірова здається дивакуватим, тож я постукав у двері.
 — Це ти Анна?
  Крикливий голос Зефірова ледве проходив крізь двері. Я промовчав у відповідь залишившись у нетривалому збентеженні.
 — Ні.
 Напевно треба відразу відчинити двері.
 — А хто тоді? Ви повинні почекати. Я зараз зайнятий.
 — Це Олег.
 — Який Олег?
 Думаю, що ситуація по ту сторону дверей для колег Зефірова здавалась все кумеднішою.
 — Климус Олег із «ЛІТ.Modus».
 За останній час мене вже дістала повинність говорити, як комівояжер.
 — Так, почекайте Олег.

 Я залишився в коридорі на декілька хвилин. Пусто. Ніяких сяйливих прикрас, чи старих картин з їхніми репродукціями.
 Я увійшов у просторий кабінет, схожий на мій в офісі. Величезне вікно, на підвіконнику якого лежало багато різноманітних книг. Надіюсь, хоч літературний смак у нього є.  Перед основним столом стояв Зефіров, а поблизу нього сиділи чоловіки та жінки різного віку. Усе виконано з обробкою дерева. У нього закочувались рукава на білій сорочці. Над столом Яна, під великою скляною підставкою, лежало багато фотографій із різних подій у місті. В одному з кутків знаходилась та сама фотографія, яку зробила Олена. Серед всіх людей, котрі недавно перебували в кімнаті я знав чотирьох.
 У Яна залишалось холодне олов’яне обличчя, яке він ховав поглядом униз. Він завмер на декілька секунд та підняв погляд уже з натягнутою дружелюбною посмішкою.
 — Вам щось термінове, Олег?
 — Ні, у принципі можу почекати, коли закінчиться ваш збір.
  Я розмістився манекеном позаду всіх гостей Зефірова.
 Декілька секунд мовчання перервала жіночка з білосніжним волоссям, якій років тридцять, можливо, тридцять п’ять. Я знав її, перед мною Ольга Осіч, поетеса з мого підліткового віку. Пані цілком непопулярних поглядів. Достатньо таких, щоб привертати увагу і залишатись в теплі. Вона колись писала вірші про центр суспільства та короткі оповідання з довгими фразами про іншу сторону політики. Час міняється і в силу свою непопулярний автор стає простим графоманом. Сильним публіцистом колись була, усе так швидко розвивається. Один із символів доби старого часу.
 — Я думаю ми про все, що потрібно, сьогодні поговорили.
  З нею погодилися всі інші члени цього комітету похитуючи головами.
  Вони вийшли по черзі, залишивши мене з Зефіровим у його кабінеті. Один із них зупинився перед мною та, з якимось знаючим поглядом, посміхнувся в мою сторону. Ян перехрестив руки на грудях та, зі спокійним виразом обличчя, продовжив до мене.
 — Ну, прошу.
Ось так зразу. І без підготовки?
 —  Ти сам вибирав це місце для життя?
 —  Так, у мене є квартира, але тут зручніше.
 —  Чому ж? Я думав до роботи добиратись куди важче.
 —  Тут ніхто не бачить вашої роботи. Напевно сюди мене тягне тиша. Та й це дозволяє попусту не нервуватись. Ніколи не заробляйте на очах у інших. Ці очі мало бачили і можуть не розрізняти роботу і заробіток.
  Ми самі створили цю ситуацію. Погляди вниз. Трясуться, ховаючись від кутків і вікон до протилежних очей. Тільки, що тут ховати? Це одне з єдиних місць де можна поговорити.
— Я стану з тобою відвертий. Присядь, щоб я тобі все це пояснив.
— Зараз, лише попрошу в Анни зробити вам напій. Кава, або чай?
— Стакан води, бажано питної.
 Я присів за стіл, а він стояв поки не принесли два стакани води. Цей нейтрал не вміє не дивувати.