Частина ІІ Розділ 16

Розділ 16
 

Останні дні травня мимохіть плескалися за моєю ходою. У власній голові, з кутика в кутик, котилися емоції, голову пекло сонце. Інформація про видання книги пила мою уяву, як тільки могла. Меланхолічне щастя, таке звичне для осіб. Тільки клятий термін. У мене лише місяць, але й роман я не збираюся писати. Серце скалиться в такі моменти, як це часто буває в авантюристів та пустих нейтралів, але я, як ти могла помітити, не авантюрист. Що ж поробиш, читати Артюра Рембо діло не складне, а ось бути ним неможливо.
 Поки я піднімався по сходам у свою квартиру, то кожен крок робив усе повільнішим та повільнішим, не знаючи, чи зможу я зробити наступний. Хмарний погляд на свої коліна, миготить в очах. Ось я знову вдома. Якась сміхотворна мішура в голові та мінорні нотки зі спільної квартири змогли підняти мені настрій. Ігор у квартирі, а значить, що він допоможе мені, хоч вислухає. Він знову сидів у кухні.
 Тож кухня, я та Ігор. Атмосфера нагадувала дешеві сит-коми з початку нульових. Він пив чорний чай та читав Кафку, тобто тільки підводив руку, щоби відкрити книгу. Я умостився навпроти нього та прикусив кісточку на вказівному пальці, від хвилювання. У скронях ніби тріщать сталеві кілки. Тільки це вже не біль. Він надто сильно приївся до мого мозку. Не давши Ігорю відкрити книгу, я вдарив кулаком по столі. Не варто робити це так агресивно перед ним. Після хвилин мовчання різкий удар міг розцінюватися, як психоз із термінів психоаналітиків і, як погроза з погляду нейтралів.
 — Ігор!
 Я крикнув йому в обличчя. Він витріщив на мене пусті зіниці. Декілька секунд змістовного мовчання для того, щоби я перебрав слова. Вираз обличчя Ігоря цілком зафарбовував у дивні тони цей вечірній діалог. Його холодний погляд я побачив перший раз.
Ігор, похрускуючи пальці, вирішив продовжити.
 — Мені не дуже цікаво слухати твоє мовчання.
 — Видавництво.
 — Що? Знаєш, круто, якщо ти навчишся говорити, принаймні, як люди. У мене не такий великий досвід, але говорять, якщо хочеш, щоби тебе краще зрозуміли, то використовуй слова.
 — У червні відкривається літературний конкурс. Вони дають 50 000 грн переможцю та видають його книгу.
 — Хто вони?
 — А не очевидно? Звісно «ЛІТ.Modus». Попробуй з ними вести конкуренцію.
 — І, ти збираєшся щось написати?
 — Звісно.
 На мить появилася моя щира посмішка та відразу впала.
 Думаю, виглядав цілком дурнувато. Що ж робити, якщо на цьому ґрунті єдиний прийнятий вираз обличчя —  червона стріла між вилицями.
 — Що таке?
 — Я не знаю про що писати, прірва, клята пустота . Ще і клятий термін, я маю лише місяць. Навіть, якщо я почну зараз, то ймовірність чудової перемоги неймовірно мала.
 — Початок це найкраща мотивація. Хоч, що треба написати?
 — Проблема в тому, що я не знаю. Щось, що турбує мене, можливо автобіографію.
 — Хах, я би написав твою біографію без жодного факту. Яким ти досвідом, чи життєвими історіями збираєшся ділитись? Ти надто молодий для цього. Потрібне щось інше.
 — Я планував новелу. Не знаю, принаймні часу мені не достатньо для чогось більшого. Можливо, вийде щось трішки схоже на оповідання, або повість. Цим нейтралам головне написати, а потім уже підлаштовуватимусь під їхні вимоги.
 — Підлаштовуватись під їхні умови?
 Він стиснув губи, очікуючи мою відповідь. Ігор знав, що я мав на увазі, але хотів допомогти. Змісту в мовчання вже немає навіть, якщо всі промовлені слова очевидні.
 — Я про масштаб. Розмір твору.
 — Звісно.
 Ігор на декілька секунд затримав свій погляд над кухонним столом та єхидно заскалив зуби. Постукав пальцями по столу та вишкірився на мене. Можливо, я й не схожий на авантюриста із ящиком захопливих історій.
 — Напиши про мене.
 Непогана заявка, як для споглядача, але цілком справедлива. Ось він сидить перед мною, людина звичайного зросту, без особливої зовнішності, тримає в собі історію, котра так і проситься на лист.
 — Про тебе?
 — Я хочу, щоб ти про це написав. Можеш змінювати історію, як вважаєш за потрібне, я не ображусь, але вислухай до кінця і давай без каверкання характерів людей.
 Він заховав насмішку з обличчя. Весь у собі спокійний від погляду до пальців рук.
 — Тут багато чого треба розказати. Головне, щоб ти зрозумів не мене, а ідею. Це все, що я в тебе прошу. У книгах завжди стільки слів. А особливо у епопеях. Тільки, чи варто це все так продумувати, якщо ти можеш пояснити все за півгодини.
 —  Ти думаєш не варто?
 — Зовсім ні! Ти повинен. Адже зміст в тому, щоб ритись глибше навіть, якщо уже все сказано.
 — Напевно. Добре.  
 Це не здивування, Ігор та людина, життя якої заслуговувало на чорнила. Звісно я погодився. Тарковський може й не найкраща особа, але він завжди ходив шляхом людяності, куди би він не приволік його, а це можуть не всі.
 Ігор переповів усю історію до нашого знайомства. Більшу частину з цих деталей, до цього дня, я також не знав. Мене кидало і в сміх і в здивування. Я побачив у ньому себе, або когось схожого на себе. Здається, що кожна його думка вже десь існувала. Приходила до мене вечорами і залишалась на ніч. Людина оповита цікавим життям, котра ніколи не говорить про нього без потреби, адже за довгими історіями зберігається персона, що це життя прожила із власними важкими переживаннями.
 А якщо я не зможу пояснити все так, як воно і жилось. Який тоді зміст хоч щось набирати? Тільки не можу все лишити, як воно є. Я людинка, що пробує зібрати чуже життя у один цільний шлях. Якого чорта. Не спробую — не дізнаюсь. Не всім для щастя потрібен успіх, можливо я той, кому необхідний процес. Тільки зупинити час і знайти мою основну необхідність.
  Ми розійшлись по кімнатам. Я сів за свій столик та видихнув. Ручка, обрамлена золотом, та зошит на дев’яносто шість сторінок, приготувались. Ніч обіцяє розбагатіти на густі та гострі слова. Ручка, Дмитро Данилович, надіюсь ви раді, що я на решті до неї торкнувся.
 Я вишкрябував один рядок, за ним тягнувся наступний. Я закреслював перший та підлаштовував його під другий. Листок за листком, слово за словом. Мої очі горіли на фоні блідого тіла та спалювали ці листи. Із мною залишилась лише тиша і темрява. М’яко в думках і ніякого болю.
 Вирував подих за стінами. Від пилюки і капель до кусочків пластмаси та невеличких камінців. Можливо, прохолодний вітер, або відлуння крикливого голосу з вікна, відірвали від письма. Шум тріщав по вікні, затискуючи поближче гілля липи у скло. Шелест липи нагадує гул комах. Дерево скребе довжелезними пальцями об вікна моєї кімнати. Вона плаче. Заповзає тягнучими щупальцями і клешнями крізь підвіконник та сповзає по стінах, обплітаючи і меблі і старі книги.
 Вона появилася позаду мене. Не те, щоби вона мене покидала, але тоді я її відчував, якось незвично. Спочатку вона глянула у вікно, роздивляючись місяць та цегляну покрівлю. Потім повільно на мене. Легкий погляд, але від нього мої руки захололи кригою. Я не міг витягнути із себе слово, більше того, від слів мене нудило. Щось дивне на її обличчі. У неї та сама красива посмішка розтягнута до вух, але вона на доторк липка, як мед. Напевно, украдена з чужого обличчя нашвидкуруч. Хотілося думати, що хоч у моїй свідомості ця посмішка прийшла тією самою дорогою з маєтку Зефірова.
 Я так глибоко не вдихав ніколи. Вона сиділа на столі посеред маленької кімнати, відкриваючи застиглі на самотніх портретах, забуті обличчя. Ходить від вікна й до дверей посміюючись з усього, що колись витискувалось під скромною палітуркою в товстих порталах. Посміюючись з усього, що я написав у зошиті, з усього, що хтось написав до мене та, звісно, з усього, щоби я написав для неї. Її образ дивився на мій стіл і на мене, вона вимагала від мене щось навзаєм. Тож залишившись миготіти на моєму столі прошепотіла мені на вухо.
 — Не хочеш продовжити?
 Речення з тих гострих слів, що промовлялися тихим та впевненим голосом. Я не чув цих слів від неї раніше, але впевнений, що вони звучать саме так.
 Після її фрази я не міг написати й букви. Кляті слова можуть лягти лише труною на Ігореву історію, ніби персонажі хотіли від мене чогось іншого. Щось переключилося в мені. Уся ніч пройшла з моїми застиглими руками над зошитом та з дівчиною, що блукала в моїй кімнаті, задовольняючись пустотою моєї голови.
 Це не я. Все, що раніше трапилось. Ніхто про це не говорив. Я і сам не знав і не хотів знати. Тільки тепер я не можу. Який зміст продовжувати, коли все іде в пекло, коли ти не можеш навіть почати. І все горить синім вогнем.
 Важко щось забути в такі моменти, але мені потрібно написати історію Ігоря. Не думаю, що з цього хоч щось вийде. Нікчемний спосіб повірити у цю затію і ще гірший не продовжити. Очевидні ідеї разом із дурнуватими переживанням. Усе на що я гідний —  це набрати залишок сторінок на комп’ютері, щоби залишити їх у цифровому варіанті.
 Мені не можна сидіти в кімнаті. Вночі немає повітря. Хилить між стелею та підлогою, закручуючи мене, як шумну дзиґу. Потрібно подихати хоч трішки. Я накинув на себе бушлат і вийшов прогулятись на хвилин десять.
 Мерзну. Під чорним небом набагато холодніше, хоч це і очевидно. Вийшовши з будинку, я дивлюсь на край тяжкої сфери. Небо – смоляний кіпоть, котрий застиг над мною не перший рік. Так і хочеться великим пальцем скребти хоч невеличкий пласт небосхилу. 
 Я навіть тікати від своїх думок не вмію. Хіба щось зміниться, якщо я переможу? Невже, навіть, якщо я просто напишу твір, то який в цьому зміст? Лишитись тут і турбуватися про все: що мій вий ніхто не почує, навіть на жовтому місяці.
 Власний череп — єдине місце де не можеш втекти від себе.  Мої слова. Я думаю про них так багато, хоч краще думати про їхні наслідки.