Частина ІІ Розділ 15

Розділ 15

— Що це? — Зі здивуванням я спитався в Аліси, яка невинними очима дивилася в мою сторону.
  На дворі закінчувався травень, а вона разом зі мною сиділа в тому самому кафе, що я колись відвідував після редагування товстих текстів із Яриною. Аліса надзвичайно не хотіла, щоби ми заходили в це місце. Її можна зрозуміти, але я тут пан головний редактор, тож можу собі дозволити. Не хотілося сидіти в моєму просторому кабінеті.
 Вона не знімала верхній одяг, щоб повісити його на гачки. Хоч і всередині спекотно. Аліса приховувала щось накрите власним пальто, притуляючи об’єкт поближче до свого тіла. І ритмічно постукувала пальцями по предмету.
 Я загубився поглядом у вікні. Стільки всього змінилось, а вулиця застигла в часі. Лише умови інші. Добре, що не дозволю їм зраджувати свої місця і завжди можу сюди прийти.
 Аліса перестала постукувати і хлопнула долонею по поверхні пальто.
 — Ну, що ти там ховаєш? 
 — Це подарунок!
 Вона відповіла з натягнутою посмішкою. Провела руки до пакету, витягуючи з нього предмет правильної форми.
 — Подарунок? Від кого?
  Її очі ховалися за новими, чорними окулярами.
 — Це вам від Імануеля Даниловича. Він вам дуже вдячний разом із видавництвом за вашу розмову з Зефіровим. Це всього лише невеличкий дарунок за співпрацю.
 — Вона поставила прямокутну коробку на стіл.
 — Тобто співпрацю з Зефіровим?
  Справді, дивно. Напевно, за мої страждання, коли я вислуховував його монолог на балконі. Хоча, зараз мені, здається, що в цьому щось є. Стільки пафосних фраз відразу згадується. Неймовірно, адже ми просто зустрілись перший раз, а стільки всього могли сказати. Та й хто нас стримував? Пафосно, але в ньому щось є.
 — Він заключив із нами новий контракт та просив подякувати особисто вам.
 Я обережно відкрив подарунок та дістав із нього предмет. Прямокутна упаковка, яка обклеювалась чорною текстурою із сірими плямами, що нагадували спалахи зірок. Вона обгорнута багровою стрічкою з бавовни. Виглядало так, ніби там якась елітна зброя для приємного сім’янина маніяка на день Святого Миколая.
 — Краватка?
 — Так! Знаєте, вам дуже личить.
 Можливо в це я навіть і зміг повірити.
 — Я її ще не вдягнув.
 — Я впевнена, що вона вам личитиме.
 Я обтягнув свою шию цією краваткою під комірець. Вона справді красива для людей, які люблять такі речі, але не думаю, що для мене. Біла. І надзвичайно приємна на доторк.      — Вона ж на декілька розмірів більша.
 Краватка не підходить під мене взагалі.  Виглядає кумедно. Дорого і смішно.
 — Зможете комусь подарувати.
 З усіх сил виправдовуючи подарунок начальства, промовила Аліса.
 Думаю, що Ігор зможе оцінити такий подарунок, вдягнув б її на ногу, або на шию собаці. Щось схоже на : “Пан Песик, або діловий пан Пес з великої П!”.
 Я замітив, що з дверми щось не те. Всю нижню половину перефарбовано в чорний. Тож я вирішив спитатися, в молодого хлопця за баром, для чого вони це зробили.

— Ей Бармен? Що з дверми.
— Та якийсь придурок, у ночі, разом із ще одним хлопцем, у жіночих колготках на голові, увірвалися сюди. Один націлив на мене пістолет, а інший почав розмальовувати двері балончиком із чорною фарбою, але не встиг закінчити, бо поліція приїхала. Від них несло пивом і дешевим вином. Певно, якісь малолітні п’яниці, які безтурботно не бояться закону. Чим більше живеш у цьому місті, тим більше тут появляється клятих психів.
 Я посміхнувся та сперся рукою на стіл. Який же я радий, що до цих дверей нарешті хтось дібрався. Вандалізм проти відсутності смаку. На кіно з такою назвою я хочу сходити.
 — Олег, у нас мало часу.
 Вона потрушувала головою і посіпувалась на кріслі.
 — Так, звісно, говори.
 Як не як я ж обіцяв прийти і зрештою прийшов.
 — В червні видавництво створює відкритий фестиваль. Туди прийдемо не лише ми, але й інші видавці. Хоч він у принципі для авторів, а не видавництв. Також величезна кількість нових та амбіційних творців. Ми домовилися з містом на умовах, що це фестиваль для пошуку нових талантів та популяризації української мови серед молоді. Лише на таких умовах вони віддали нам територію в центрі. Ці нові ліберали тільки прийшли до влади, а вже щось підозріле роблять. Головне, що «ЛІТ.Modus» шукає людей.
 — Нових талантів?
 — Так, тільки не будь таким гучним у своїх словах. Ми створюємо літературний конкурс із призом у п’ятдесят тисяч гривень та з публікацією книги, що виграла. Кожен може прийти та віддати свій твір на оцінку. Новела, оповідання, роман. Усе що завгодно. Залежно від обсягу підвищать, або зменшать приз.
 — Невже?
 В цей момент мої пальці, мимохіть, почали трястися всупереч моєму обличчю, що застигло, як желе. Тільки подумай. В моїй голові ця ідея скакала, як куля поміж свинцевими стінами.
 — Так, журі з незалежних авторів на чолі з Івченком.
 Я відклав свої руки в низ під стіл. Треба подумати. І мислити негайно.
 — Олег, з вами все добре? Можливо, води?
 Пам’ятаю своє відчуття, коли вона це промовила. Яка там вода. Я хочу згадати, як дихати. Можливо потрібно потерпіти, а вже завтра їй сказати, що я про це думаю. Просто вибіжу з приміщення і замкнуся в квартирі. Ніхто не зможе нічого сказати.
 Тільки, який в цьому всьому зміст, якщо я знаю чого хочу.

— А що? А що, якщо я прийму участь у конкурсі?
 Я стиснув губи та з наївністю, що часто ховав від страху, глянув помічниці в очі.
 Аліса сором’язливо розсміялася.
 — Ви серйозно?
 — Так.
 — Ну, усі мають право, ви ж не суддя. Ваша місія прийти і, при можливості, відповідати на питання загального масштабу. Тільки це повинна бути новела, повість, оповідання, ну і якщо ви дуже самовпевнений то роман.
 Вона глянула мені на зап’ястя, щоби дізнатися котра година.
 — Олег, а де ваш годинник?
 — Я вирішив його викинути, забагато часу йому надаю, а коли дуже потрібно, то дивлюся на телефон.
 Вона заскалила зуби та подякувала мені за зустріч. Аліса взяла свою сумочку на руку та піднялася наді мною, збираючись йти.
 — Стій, ще дещо Аліса.
 Вона стягнула окуляри трішки нижче носу, щоби пропалити в моєму лобі дірку своїми очима.
 — Що вам потрібно, ментор.
 Із сарказмом висловилась Аліса.
 — Мені потрібен номер Зефірова.