Частина ІІ Розділ 14

Розділ 14
 

 Звичайний, десятиліттями очікуваний, наступний день. Година п’ята, можливо, шоста ранку. Я, у котрий раз, перебирав ногами до квартири на Бібліотечній 22. Думки заполонила ця дівчина. Вона вкрала частину моєї душі та осіла в ній. Вона принаймні допомагала мені не заснути.
 Ось я вже сиджу дома, на своєму ліжку. Погляд у стіну, а в мені просинається щось старе. Годинник цокає, нагадуючи серцебиття. Не моє серцебиття, моє серце билося навмання. Ушкодження годинника дратували мене. Ні, щоб були рівні лінії, як щось царапається, то відразу кривими лініями і по всій поверхні.
 Якась залежність від часу. Думаю правильним рішенням буде помістити його в корзину. Зрештою, я так і зробив. Там йому сподобається.
 Години три, можливо чотири, я сидів у себе в кімнаті і переповнювався клятими емоціями. Щось, що не виринало на прогулянку добру п’ятірку літ, лине з мене. З моїх грудей драконом виривалося гостре та палаюче. Я відчував у собі все живе, що бачив за життя.
 — Ігор?!
Пробіг крізь всю кімнату з нервовою посмішкою, що лячно кривила моє обличчя.
 — Що сталося? І, що в тебе з обличчям?
Ігор швидко прийшов у кімнату та. зі здивуванням, зупинився у дверному проході.
 — В тебе є фарби та листи?
 — Для чого тобі? Якась чудернацька презентація для «вишуканого» начальства? Я думав PowerPoint ніколи не застаріє.
 — Ні, я хочу трішки помалювати.
 Ігор посміхнувся мені у відповідь та відчинив двері у свою кімнату.
 — Чорт, невже в пана головного редактора проснулися плебейські відчуття?
 — Я би тобі порадив заткнутися та допомогти мені.
 Кажучи правду, я не вмів малювати. Принаймні ніколи не вчився, але мої пальці вирішили, що їм байдуже. Тож Ігор залишив мене на одинці з фарбами, пензликами та з нерівним диханням у власній кімнаті. Я згадував її обличчя, тобто провисав над образом,  щоб побачити знову. Знаєте, як люди роздивляються мармурові статуї? Античні фігури, залишені у музеях. Так я і пробував адаптувати її обличчя. В уяві тримався ескіз, крізь риси якого проходили лінії, утворюючи геометричні фігури. Їх декілька тисяч. Я такого раніше не вмів робити. Важко зосередитися на цілісності зображення. Мішалася кількість ліній, які пробували обробитися моїм мозком.

 Лишилося лише реалізувати це. Страшно починати першу лінію. Не хочеться починати з провалу. Тож я взяв пензлик та почав із простішого, бюсту.
 Дивним чином, але акварель говорила за мене. Чим більше я згадував її обличчя, тим сильніше в мене тряслися руки. Я не хотів нічого зайвого добавляти від себе. Повільно починав виднітися її силует і я міг переходити до губ, вилиць і, звісно, очей. Я старався нічого зайвого не добавити, але мені здавалося, що я заново створюю її для себе. І ця фраза про годинник. Я вирішив провести великий циферблат позаду неї. Білим фоном без кола в рамці. Лише чорні стріли різної довжини і товщини.

 Притаманна людям уява творить щось дивовижне з образами, мої сакральні відчуття та емоції конденсувалися на папері, тепер Олена стояла позаду мене, мовчала, але я й не хотів нічого від неї чути. Можливо, вона не могла говорити. Вона лише те, що я створив з одного короткого речення з її уст.

 — Ей, Ігор! Прийди сюди, будь ласкавий.
 — Убого. — Кривлячи губами, сказав Ігор.
 — Невже картина така погана?
 — Та не це убого. А ось це нормально.
Ігор перемішував в роті суху вівсянку і запивав її чаєм.
 — Нормально?
  Під цим питанням я хотів отримати величезну відповідь, або щось змістовне. Я розкинув руки в сторону, тримаючи в лівій пензлик, а в правій олівець.
 — Ага. Тобто класно.
 — А по критиці? Щоби ти тут змінив?
 — Тебе. — Він заскалив зуби. — Жартую, добре вийшло. Більше не оскверняй мої фарби. Я серйозно, тримайся від них подальше.
 Я ще декілька секунд простояв перед картиною. Спокій та відвертість. Такі відчуття появляються після прочитання хорошої книги. Я хотів глянути на Олену, щоби побачити її думку стосовно картини. Її позаду мене вже не було.
 — Ей, з тобою все добре?
 Ігор, із сумними очима, які були повні настороженості, спитався.
 — Прекрасно, а що?  — Настрій у кімнаті змінився.
 Нічого іншого я відповісти не зміг би при всьому бажанні.
 — Надіюсь ти її не вибирав очима.
 Якби це сказав хтось інший, то все би наповнилось зовсім інакшим змістом. В суть фрази закладалась турбота, яка застигла на декілька секунд мовчанням між нами та гіпсокартоном цієї маленької кімнати.
 — Я. Я її вибирав тим, чим міг.
 — Добре.
 Він підняв очі з підлоги та наповнив їх очевидною наївністю. Вона завжди така відверта та мрійлива і для мене і для нього, але, як же важко нам без неї жити.
 

— І ще дещо важливе.
 Виходячи з кімнати, Ігор, із серйозним поглядом та вказівним пальцем, хотів мені щось донести.
— Убогий піджак.

 Кожну годину, що я проводив у нашій квартирі, я згадував стару роботу. Ярину, продавця кави та, навіть, ту божевільну жінку. Раніше все здавалось кардинально простішим. Часу пройшло, ніби не так багато, але через глибокі зміни все стало іншим.
 На моєму столі задзвенів телефон. Це народжувався травень, здається, пам’ятаю палаюче сонце. Чорт, як я його не хотів брати. Лише недавно звільнився від полону нашої «богеми». Я стояв за декілька метрів від телефону та боявся зиркнути хто ж це дзвонить. Після акту творчості мені хотілося посидіти з собою. А раптом хтось важливий? Мене можуть і з роботи вигнати. Знаючи впливовість пана Айзенштайна, роботу редактора я отримаю лише в газеті Ігоря та робитиму колонки про комуністичну революцію свиней.

Людині притаманна природня жага до знань і після роботи над картиною я хотів дізнатися більше про Олену. Навіть капля інформації пригодиться. Єдиний спосіб – це Зефіров. Лише він зможе дати щось нове. Доведеться з ним зв’язатись знову.

 Одне моє око вислизнуло з полону свідомості та випадково глянуло на телефон. Знову дзвенів телефон від Аліси, знову я натягав на себе білу сорочку та окуляри. Тільки не піджак, нехай він чекає кращого моменту.
 — Вітаю Олег.
 Радісним голосом сказала Аліса.
 — І тобі привіт. Не надто рано для дзвінка. Я думав ти ще спиш.
 Я відтворив щось схоже на цей щасливий голос.
 — У нас нове доручення на червень.
 — І я повинен там знаходитись?
 — Ви зараз чинний представник видавництва й повинні прийти на захід.
 Вона декілька секунд помовчала в слухавку, очікуючи від мене хоч якісь показники життя.
 — Добре.
 — Ого, не буде, навіть, ніяких відмовок, невже ви, нарешті, зрозуміли, яку вам роботу довірили.
  Мої очі завернулися настільки складно, що з них можна спекти круасан та подати його з кавою та сніданком львівській пані.
 — А Айзенштайн, він приїде на захід?
 Айзенштайн міг стати чудовою причиною, щоби зв’язатися з Зефіровим. Пряма мотузка між нами.
 — Ні, Імануель Данилович зайнятий куди більшими важливими справами. Повторюся, ви єдиний представник видавництва в місті.
 — Тож ми йдемо разом?
 — Звісно, і всю інформацію ви отримаєте через тиждень.
 Довелося зняти свій одяг та очікувати наступного тижня. Я всього лише просто хотів сидіти в офісі та читати книжечки.