Частина ІІ Розділ 13

Розділ 13

 Мої очі, на мить, заіскрились білими вогнями. Одні спалахи. Насичений фотонами пучок, який застиг на величезній чорній зіниці та відбився в мозку. Досі не можу його вишкрябати.
 Зефіров усім подякував та віддалився від нас на другий поверх. Надіюсь, що цей день він залишить з собою.
 Дівчина забрала фотоапарат від обличчя. Щось дивне від неї відходило та відкидало мене думками. Всі гості у нарядах. Такі красиві і галантні для своїх супутників, лише на одну вечірню мить, у цей ідеальний момент. Вони говорять так стрімко і часто, що їхні язики розколюються, немов жало паяльника. З кожним словом все глибше під шкіру.
 А вона стоїть сама. У неформальному одязі, що й не передбачує її робота. Згадуючи цей момент, я сам собі створюю проблему, адже до кінця не пам’ятаю, що там було. Десь саме там моя фантазія з вином переступила через мою пам’ять. Ти знаєш, що інакше це не могло трапитись.

 Вона зовсім не рухається. Застигла.
— Чому ж ти нікуди не йдеш?
 Я видихнув холодну м’якість вина та, розсуваючи чорні піджаки по сторонам, ступав до дівчини. Акуратно, точно не похитуючись, підійшов до неї. Вона підняла голову. У неї томились карі очі. Важко пояснити, що вони мені нагадують.
 Якщо їх роздивлятися разом, то, здавалось, що ти дивишся в скло, або дзеркало, за яким існує живодайний світ. Такі дзеркала роблять для спеціальних кімнат, що імітують ефект присутності багатьох людей. Коли я пробую згадати, хоч одне око, то в голову приходить туманний, осінній ліс, від якого відходить холодний подих. Темний, палаючий бурштин. Дивно, що осінній, адже вона точно не асоціювалася в мене з осінню. Думаю, тоді від неї відходило життя. Справді, ці очі приховували за собою життя.

 — Класно вийшло.
 Я, з посмішкою, сказав це дівчині та повів вказівним пальцем по цифровій фотографії. У відповідь вона промовчала, не відриваючи очей від фотоапарату.
 — Ви тут по запрошенню Зефірова?
  Знову нічого, навіть пустого слова, але мені здалося, що вона трішки посміхнулася. Це точно справжня посмішка. Зненацька мені спадає на думку, що цей посміх я не бачив уже дуже давно.
 Вона переглядала фотографії на фотоапараті. Усі, що зробила за весь вечір. Там зберігалась лише одне зображення з Зефіровим та мною, яке вона зробила недавно. Набагато більше об’єктів із садиби та озера перед помістям пана Яна. Різноманітні дерева, квіти, статуї, які турботливо розставляв Зефіров. Якось дивно для найманого фотографа робити лише одну спеціальну фотографію, так ще й на такій події.
 Якщо згадати весь мій досвід у спілкуванні, що відбувся в універі та після нього, то можна сказати, що варто дівчині сказати щось гостре, можливо, беззмістовне, то ти відразу починаєш у цьому шукати зміст. Щоб вона не подумала, а її слова лишаються у твоїй голові, як цінний непотріб, або привабливе сміття. Тільки, коли ти пробуєш покинути їх, то розумієш, що ні на каплю не можеш з цим розлучитись. Я глянув на подряпаний годинник, як до мене відразу підійшла Аліса.
 — З вами хоче поговорити Айзенштайн. —  Промовила наказовим голосом.
Здавалося, начебто це вона моя помічниця.
 — Йому необхідна ця розмова саме зараз?
 — Думаю, що не варто випробовувати його терпіння.
 Варто побоюватись цих слів. Що може трапитись, якщо я проштрафився? Айзенштайн не хотів нічого зловісного робити. Це було якось зв’язано з моїм вітальним листом до Зефірова.

Я знову глянув на годинник і відразу на Алісу, натякаючи поглядом, що час зараз рівноцінний золоту.
 — Я десь прочитала, що щасливі люди не слідкують за годинником.
 Так, вона це сказала і у моїй голові це миттєво викарбувалося.
 — Приємно познайомитися.
 Дівчина протягнула свою праву руку до мене. Доволі дивно, адже дівчатам я руку не стискаю. Вона та її дії викликають багато питань. Однаково, досі не назвала свого імені. Люди це не часто роблять, поки ти сам не спитаєш. Я огорнув долонею її руку та трішки припідняв.

— Я Олег.
 Я нахилився та, скрутивши свою голову, посміхнувся. У відповідь вона промовчала. — А вас, як називають?
 — Олена. — І все? Просто Олена, яка забігла в маєток повний нейтралів, щоби зробити декілька фотографій. Тепер мордуйся зі своїми складними думками в простих обставинах.
 Очі Аліси мене пропалювали агресією. Добре, що вона нижча за мене, це дозволяє дивитися прямо над її головою та робити вигляд, що мене цікавить щось стороннє. У такий спосіб від проблеми не втечеш.

— Ви не хотіли би відлучитися до Айзенштайна?
 Саркастичною манерою, власною всім людям цього світу, вона тицьнула питанням. Раптово наш діалог перервала Олена.

— Ми зможемо продовжити потім, якщо вам це так необхідно. Ян допоможе вам зі мною зв’язатися. — Вона посміхнулася, заховала фотоапарат та пішла на другий поверх.
 Айзенштайн подякував мені за сьогоднішню роботу, за витончене п’янство мені ще не дякували, але приємно. Тож ми лишилися з Алісою разом, навпроти помістя, очікуючи машину, що повинна нас забрати.
 — Аліса?
 — Що пан головний редактор?
 — Я обожнюю цей день.