Частина ІІ Розділ 12

Розділ 12

 — Дозвольте представитись. — Тон його слів змінився на заспокійливий.
 — Звісно, це тобі ніхто не зможе заборонити.
 — Ян. Ян Зефіров. Звісно ви мене знаєте. Якби не знали, то для чого вам приходити?
 Його обличчя здавалось холодним, як труп і таким ж нерухомим. Янова посмішка прибита до вилиць цвяхами.
 Від цього нейтрала так нав’язливо йшло відчуття наївності. Він хоче, щоб я так думав. Напевно шукає спосіб звести в оману. Тут нечисто. Цю видану наївність можна різати ножем, але не варто. Що за зло це робитиме?
 Такий молодий, а вже збив собі цілий статок. Йому на вигляд, як мені, можливо, на рік, або два молодший. Без особливих зовнішніх рис. Каштанове хвилясте волосся, що міцно укладалося на його голові. Очі такі ж зелені, як і в мене. Лише яскравіші. Зовсім не таким я представляв його, коли бачив коротке ім’я на книжках у книгарнях.
 — Не смію спитатись, а ви хто? — З зацікавленим обличчям, він у мене спитався.
 — Климус Олег.
 Варто добавити: Більш відомий, як ніхто.
 Його очі, на секундочку, опустилися вниз, ніби він хотів щось пригадати, наприклад моє ім’я, що ніяк не могло завалятись у його пам’яті.
 — Ви по запрошенню? — Невже він подумав, що я сюди пробрався крізь металеву браму та залишився без уваги його королівської варти?
 — Ох, я з «ЛІТ.Modus». Я тут, як представницьке обличчя.
 Чи то нудьга в моїй голові, чи то вино в моєму серці, але я почав із ним пустий діалог — Ян, я можу дещо спитатись?
 — Звісно.
 — Як ти почав писати?
 — Як і всі. Прийшов у школу, узяв ручку та інколи уважно слухав учительку.
 — Ні, Ян, я про твої публікації? Вірші, проза і так дальше. — Очевидно, що він зрозумів мене з першого разу, напевно, хотів поглумитися.
 — У мене доволі цікаве життя. Воно інколи траплялось трагічним, а інколи комічним. З часом до всього я почав відноситися більш об’єктивно. Певно, як і у всіх. Гуляв під небосхилом маленьким чоловіком та комплексував по всьому, а потім виріс великою дитиною та затягнулась сублімація. — Він, на декілька секунд, замовчав, щоби дістати кляту цигарку. Обкрутив її між вказівним та великим пальцем. Зморщив брови, а потім жбурнув з балкона. — Хах, я обіцяв, що кину. Ця планета населена дорослими дітьми, не всі із них стають творцями, але це інша тема. Точніше, це вже зовсім інша книга. Ян манірно кивнув головою та поплескав моє плече.
 — «Об’єктивно», що ти маєш на увазі? Ніхто не може дивитись на світ об’єктивно. Це лише фантазія і теорія із лекцій правознавства.
 — Один не дуже відомий автор казав, що поет стає пророком лише після розкладу всіх емоцій у собі, якщо ти розумієш, що це означає. Дозволь, я не казав, що дивлюсь на світ об’єктивно. Доводиться його споглядати через призму в яку входить чисте сяйво, а я лише беру всі веселкові пучки, що змогли вирватись. Неважливо, чи це частинки, чи це хвилі. Звісно подія є. Звісно у неї є наслідки. Я не маю права писати про речі не зв’язані з подією, навіть, якщо вони мене не цікавлять. Завжди повинне бути те, що хоче побачити читач. Тут і є об’єктивність, я не звертаю увагу на себе, лише на наслідок для інших. Байдужість, це жахливе відчуття, але єдиний спосіб дивитись на правду. 
 — І що ти хочеш цим сказати, борець за правду? Я думав, що правда в кожного своя. — Певно, хотів, щоби я побавився з ним у метафори і софістику.
 — Я хочу, щоб слова впливали на людей, як це велось раніше. І єдиний спосіб – списувати тонну листів, щоб видати один “справжній”.
 — Для людей? З цим важко сперечатись. Але, хіба це появилось для людей? Якщо сум не засинає в голові, то їх не списують. Так, багато любителів пишуть тонни лисів, що не пройдуть твій об’єктивізм. Тільки все і тримається на любителях. Люди, що просто не можуть про це пошепки сказати. Вони, або кричать, або пишуть. Іншого не дано. Слово живе в устах тих, хто відчуває. І ці персональні думки не створюються, щоб колись прочитатись, але стають популярними в таких самих людей. Після смерті, чи до. Не знаю, як це. Ніякої крайності. Думаю, творчість для того, щоб зцілитись, або не дійти до гіршого.
— Ваше право, але без поціновувача не буде автора. Взаємозалежність між двома людьми і створюють мистецтво незалежно від самих людей. Це якраз таки взаємний аскетизм, який допомагає створювати прекрасне, чим би воно не було. Тільки це вище. У вас є читач і ви повинні думати про нього.
 Його посмішка покотилась на низ обличчя. Очі знову зав’язали взуття і відразу перекинулись на мене.
 — Якби не люди, яким це подобається, то в цьому не було би і краплі змісту. Цей маєток і дзвін кожної посмішки гостя є доказом цього.
  У відповідь на його слова, важко не задуматись над загадковою особистістю Яна Зефірова. Він широко розвів руки у сторони та, із глухим ударом, з’єднав їх на грудях. Ззовні кисті світились від білизни. Кахельно чисті руки, але пальці покривались затертими клаптиками сухої шкіри на внутрішній частині. Пане Ян, як мало відповідей, як багато філософії.
 — Думаю, нас чекають всередині.
 Він став на першу платформу на сходах, узяв листок зі своєю промовою та поправив плече від нервозності. Головне, щоб не впав. Сміятимусь не лише я.
 — Я радий вас вітати у цьому будинку.
 Поки Ян щось говорив на сходах, я спустився в глибину натовпу та став поблизу Олени, очікуючи часу своєї промови. Багато думок, але очевидний висновок. Одна коротка та нагла розмова на балконі перетворилася в дискусію за хитким столом свідомості. Ще трішки і розмова могла закінчитись погано.
 — Ти знаєш Зефірова? — зі здивуванням у мене спиталася Олена.
 — Я взагалі сумніваюся, що його хтось знає. — Тут мені прийшло в голову, що треба його запитати про бюст Марка Аврелія.
 — Ти тільки почав, а вже завойовуєш увагу. Непогано. Такими темпами і до небес доскочиш. Можливо і мені довірять працювати із чимось більш значущим.
 — А ти постійно скачеш між “ти” і “ви”, чи тільки, коли на тебе не дивляться більш “значущі” дядьки?
 — Це випадково, я несвідомо повірила в тебе, лише на секунду.
 — Акуртано, від таких слів я і розтанути можу.