Частина ІІ Розділ 11

Розділ 11
 

 Я пам’ятаю день, коли я з Алісою їхав у чорному автомобілі. Важко таке забути. Ми вибиралися десь за територією міста, кілометрів двадцять, можливо, тридцять. Темрява велась поглинаюча, поки ми не заїхали на основну вулицю, яка стелилась старими ліхтарями. За рогом нас чекала територія, засаджена туями по периметру, та прекрасний будинок, що знаходився на одному з трьох похилих пагорбів. Цей будинок важко описати словами. Шум прокидається в скронях. Люди то посміюються, то затягують голос від здивувань.
 На величезних металевих воротах виведено курсивом «Welcome». Виглядало, як майданчик гольф-клубу для однієї самотньої людини.
 Стільки вогнів мерехтіло поки ми в’їжджали крізь ворота, сотні білих, палаючих спалахів влітали з фотоапаратів перед якими стояли красиві жінки, що хочуть залишити цей момент не лише спогадом. По обом сторонам стояли чоловіки в стриманих смокінгах та жінки у викликаючих платтях. Їхні тіла, як провідники, зв’язував сигарний дим від чоловічих сигар та дамських сигарет. Декілька суворих чоловіків у чорних окулярах стояли то тут, то там. Невже охорона так необхідна? Ми вийшли з автомобіля. Ключі віддав водій якомусь хлопчині в червоному жакеті.
 Не встиг я підняти погляд зі своїх замурзаних туфель, як якийсь чоловік протягнув до мого тіла праву руку. Мене це трішки збило з пантелику, адже я його не знав. Обличчя схвильоване та й губи трусяться.
 — Климус Олег?
 Перед мною стояв хмарний чоловік із тонкими русявими вусами та капельками поту на лобі.
— Так, напевно.
  Я відразу захотів спитатися звідки він знає мене, але не встиг я розкрити щелепу, як чоловік відразу продовжив.
 — Я дуже радий із вами познайомитись. — Він перехилявся ноги на ногу. — Я хотів відповісти, але він мене знову перебив.
 — Я Володимир Фітах.
 І думай тепер, для чого мені його ім’я.
 — Моя релігія — письменництво. Я написав чудову книгу, вона просто повинна стати бестселером. Я бачив, що ви готуєте до видання нових, молодих авторів. І я хоч не молодий, але ця історія принесе вам величезний прибуток.
 — Я лише розглядаю текст. Подайте самостійно рукопис.
 — Подавав я вже! І не раз.
 — Тоді, нічим допомогти не зможу. Здається, що зараз більше письменників, ніж читачів. Всі хочуть проявити себе. Провести новий шлях, не зійшовши з добре відомої стежки. Від цього залишається відкрите питання: На якій із ваших книг реалізація геніальної ідеї перетвориться в копіювання минулих творів? 
 — Як же так? Ви повинні мене зрозуміти. Якщо я не спробую, то не дізнаюсь. Хіба творчість не є ризиком?   
— Не мені роздумувати про ризики. Вони ляжуть мінусами для видавництва. Пробачте, але у мене є своя робота, яка дозволяє мені купляти хліб і ходити на “чудові заклади”. Спробуйте відіслати свою роботу в “Маніфест”, або “Шлях”.
 Цей чоловік скрутився в себе. Його очі наповнилися злобою, що могла вистрелити з очей, а я лише хотів допомогти.
 — Ви ж знаєте пана Айзенштайна? Чи не так?
 Після цих слів я міг його відіслати подальше, але це могло потім відігратися на моїй репутації та на престижі видавництва.
 — Так, але він не головний редактор.
 — Що ж, це лишається на ваших плечах.
 Він перестав посміхатися. Чоловік повернувся в сторону дверей і кинув у мене словами.
 — Вдачі вам, Климус Олег.
 Аліса, що стояла спеціально осторонь, щоби не чути моєї розмови, підійшла та встала попереду мене. Вона кидала очі по сторонам. Відмовилась від шампанського, посилаючись на роботу, та запитала.
 — Ви не знаєте, що цей чоловік хотів?
 — Він щось типу письменника, який хотів податись у наше видавництво. Схоже, що уже давно.
 Аліса спочатку розтягнула посмішку на обличчі, а потім тихо просміялася, поправивши свої окуляри.
 — Що смішного?
 У відповідь на це її посмішка різко пропала, наче веселого обличчя там і ніколи не появлялось.
 Вона доторкнулася до мого плеча та направила тіло прямо.
— Вам і нам туди.
 Із всюди лився той самий філігранний джаз. Паромний звук саксофонів і впевнені голоси,  разом зі сміхом, розривали атмосферу повітря. І в холодній маршрутці й у маєтку відомого письменника загальна атмосфера для звичайних людей залишається однаковою. Навіть, якщо усі звичайні люди підуть.

 Ми заходили в головну будівлю, в якій гуляло скупчення людей. Вони очікували, розмовляли, насолоджувались тягучим, як біль у животі, часом. До стелі приклеювалась скляна люстра, матеріал якої нагадував білосніжні статуї з алебастру, або мармуру. Усі вікна та двері в будівлі відчинені так, щоб у середину могла заїхати габаритна карета.
 По середині головної кімнати красиво закручувалися сходи з якогось дорогого мінералу. Вони витягнуто перебиралися на другий поверх та закінчували свій шлях на території балкону.
 Якщо письменники так живуть, то мені шкода видавництво.
 Я, як хлопчик, що попав у незрозумілу для себе ситуацію, просто пив вино та дивився по сторонах. Щоби не здатися зовсім далеким підійшов до якоїсь картини на стіні та почав оглядати фарби. Виглядає красивою. Всі картини красиві, якщо про це вже пішло. Деякі з них ще мають цікаві історії створення. Хоча, яка мені різниця? Я лише споглядаю.
 Яка ж це буде вдача, якщо робота, яка зайняла рік роботи автора, заслужить п’ять секунд перегляду. Ще років десять і просте згадування назви картини вважитиметься її глибоким аналізом.
 Вона красива, чи вона наповнена змістом? Можливо і те і те. І, навіть, якщо вона не є красивою і не наповнена змістом, то вона однаково залишається мистецтвом. Спробуй довести, що ні. І біле полотно і чорний квадрат можна повісити у галереї, якщо існує виняткова людина, прізвище якої можна залишити під твором.
 — Вона прекрасна.
Сказав чоловік із лівою рукою за спиною та правицею, яка крутила по горизонтальній осі, стакан.
 — Ох так, такий художній стиль. Почерк?
 Він оглянув мене. Кинув погляд спочатку на замурзані мешти і повів ним до незачесаного волосся.
 — Так, бюст Аврелія має досить красивий художній почерк.
 Він посміхнувся своїми тонкими губами, над якими росли кумедні вуса. Цей чоловік говорив не про картину з пейзажом, а про сусідній бюст Марка Аврелія. Добре, що він прийняв це за жарт.
 — Ви знаєте хто зробив цей бюст?
 Він знову повернувся до мене з надмірною посмішкою.
 — Ні, а я повинен знати?
 Його запитання мене справді зацікавило. Можливо перед мною щось древніше за самі лише догадки.
 — Його зліпив Ян Зефіров. Людина і справді багатьох талантів.
 Я, без каплі сорому, щиро засміявся в обличчя цьому чоловіку.
 — Може він ще у В’єтнамі воював? Рятував дітей в Африці від еболи, або будував ракети для NASA?

 Мені майже не ганебно за ці слова. Обличчя цього чоловіка скривилось, але мені це принесло невеличке задоволення разом із трішки меншим соромом.
 — Хах, забутьте.
 Я розвернувся від нього з посмішкою і пішов до Аліси.
 Вона розмовляла з двома чоловіками, що носили на собі красиві смокінги. На їхніх кистях зв'язувались дорогі годинники. Не схожі вони на представників богеми. Що це за годинники? Не надто молоді, як для оточення молодого дебютанта. Тоді чому Зефіров запросив їх? Я стояв позаду Аліси, на метрів п’ять від неї. Мені не хотілося говорити з тими чоловіками, тому я вирішив її закликати.
 — Аліса. — Вона не звернула увагу. Я повторив трішки голосніше.
 — Аліса! — Її шия лише на кілька градусів повернулася в мою сторону. І відразу назад.
 — Чорт, Аліса! — На мій крик усі звернули увагу та, нарешті, звернула Аліса.
 — Чому ви кричите? Імануель Данилович згадає нам це.
 Після її відповіді усі повернулися до своїх «інтелігентних» справ, тобто до вишуканого пияцтва.
 — Коли Айзенштайн приїде?
 Вона знову покривилася поглядом на мене.
 — Взагалі то Імануе...
 — Говори просто. Так, як я. Він не побачить. — Вона закотила очі та продовжила.
 — Добре, взагалі то Айзенштайн уже давно прибув і він із нами в цьому залі, напевно чекає виходу Зефірова.
 — А мені, що робити?
 — Можете почекати на балконі його, або в ложі.
 — Ложе?
 — Чому вам завжди одні нісенітниці в голову приходять.
 — Мені вони побільше подобаються. — Вона вдарила мене кулаком по плечу.
 — Ложа!
 — Агх. — Мені не було боляче, але залишилось достатньо неприємне відчуття від поглядів, які відразу, неначе стерв’ятники, кинулись на нас. — Що це за чоловіки біля тебе?
 — Просто сусіди та охочі прийти на захід. — Певно хотіли прилизатися до Зефірова. Тобто вони мають приходити до Зефірова, бо в них є бажання, а Ярина повинна сидіти в офісі. Справедливість ваших намірів, пан Айзенштайн. Здивований, що Зефіров пускає сюди всіх.
 Вирішив прислухатися до її поради та почекати на балконі другого поверху.
 Я схопився рукою за перила на сходах та почав підійматися. Від вина мене трішки хилило по сторонах і я чуть не впав на якогось літнього чоловіка. За моєю ходою ув’язався хлопець у білій сорочці, без жакету, з акуратно закоченими рукавами. Певно офіціант, який хотів долити мені вина, адже бачив у моїй руці пустий бокал. Здивований, що тут є небайдужі люди до мого настрою. Шкода, що ніхто не вартий цього милого піклування. Щоби його відкинути від себе, я відповів.
 — Мені не потрібне вино, я ц-ц-цілком задоволений. Справді. Гляньте, як всім тут весело.  Я впевнений, що ти, або твій напій, здатні скласти компанію будь-якому гостю. — Його це зовсім не зупинило та він продовжив за мною йти. Ми вже підходили до балкону, як він вирішив спитатись.
 — Пане, з вами все добре? Вам не потрібна допомога? — Певно, це була одна із заготовлених фраз, що йому написало керівництво.
 Я кинув на нього презирливий погляд, але зрозумів, що він не відстане. Так ми й опинилися в цю місячну ніч на балконі.
 Я сперся обома руками на виноград, що оплітав перила, та почав підбирати подовші відповіді на це питання, щоб зав’язати розмову.
 — Прекрасно, все  так, як я і представляв. Навіть вино не настільки жахливе, як думалось.    — Він посміхнувся, але я не жартував, тож розмова продовжилась. — Шкода, що цей сноб досі не явився. Знаєш, про нього стільки всього говорять, але єдина правда із цього — У нього виходять круті вечірки.
 Він знову посміхнувся, також сперся руками на перила. Хлопець позаплітав пальці рук між собою. Кинув юнацький погляд на скляний місяць, крізь одну з своїх думок, та й звернувся до мене з посмішкою.
 — Цікаво. Невже я, справді, такий поганий управитель?