Частина ІІ Розділ 10

Розділ 10
 

 Що ж робити до середини квітня? Перші дні минали спокійно. Я спочатку лежав на дивані, потім біля ліжка, після всього нарешті у ванній та постійно слухав Ігорову музику. Він десь дістав купу дисків, я їх не бачив років вже п’ять. Серед музики можна на декілька хвилин залишитись і дозволити собі не вдумуватись про те, що скоро це закінчиться.  У нас, навіть, декілька вінілових платівок є. Правда вони висять на стінах, адже патефон ми не придбали. Нікому це і не мішає. Здавалось, що найстрашнішим в усій нудьзі було усвідомлення самої нудьги.
 Ігор відмовлявся брати мене на п’янки, чи хоч куди небудь. Казав, що мені не допоможе, а я сам повинен розібратись у всьому. Ще б пак, сам то він весь час пропадав не вдома, приходив лише відіспатися та йшов на «гулянки». Я не звик до такого. Якщо Айзенштайн вважає, що нагородив мене, то шкода розчаровуватись таким тріумфом.
 Гулянками він називав свої блукання по місту, а не надмірне вживання спирту. Я йому вірю, навіть найгірший побічний ефект може існувати лише, як випадковість. І навіть алкоголь. Цікаво, що з ним насправді творилось у цей час.
 Від нудьги готовий вийти на вулицю та просто побігти. Так, просто побігти, з пустою головою та без всіляких дурниць, осудження чи ще чогось такого за що люди дивляться гострим поглядом, надмірно захованим за здивуванням.
 Лишається уважно дивитися в сторону телефона кожнісінький день, щоби не проґавити коли ж Аліса подзвонить. Коли згадую про цей період, то по моїй шкірі проходить легкий, холодний вітерець. А я й справді вичікував кожну секунду.
 Потрібно подякувати Амірі, адже без неї я не зможу лишитись при цій роботі. Вони нікого кращого не найшли? Невже я просто запасний варіант. Я знаю, що не варто скаржитись, бо мені всіляко повезло краще Ярини чи, навіть, Вадима. Прогинаючи матрац у квартирі, я не можу заснути, а тепер, перед очима, кадрами бігає уся недавня послідовність дій.
  Я хочу усі свої кляті думки залишити в саквояжі за дверми, але спочатку цей саквояж потрібно купити.

 Чергового дня я стояв перед люстерком, дивлячись на своє обличчя. Ігор не приходив до дому третій день підряд. Таке траплялось і раніше, тому я не так сильно переживав, як очікував його приходу, щоб хоч хтось розділяв бажання розмови. Ніщо не може турбувати сильніше за думки створені у тиші.
 Я безмовно скалився в сторону дзеркала і наводив погляд на очі. Пробую зрозуміти, як змінилось моє лице, розтягуючи клаптики шкіри. І більше нічого. Я не чую жодного живого духу в кімнаті і не відвертаю обличчя від дзеркала, щоб не усвідомлювати цього.
 З сторони вхідних дверей чується рихлий скрип. Хтось перехиляється на важких чобітках невеличкими кроками. Марія Іванівна зайшла до нас, щоб обдивитися середовище і звісно невимушено нагадати за ренту.
— Добрий день, Олеже.
— І вам доброго дня.
 Вона подивилась на мене декілька секунд, очікуючи продовження діалогу.
— Ну. Ви не хочете випити чаю?
— Я не відмовлюсь.
 
 Ми перемістились до кухні де заварювався чай. Стандартна кухонна розмова.
— Як там робота?
— Все неначе виходить. — І спробуй продовжити не вивалюючи все, що трапилось недавно. —  Зарплату підняли.
 Марія Іванівна гралась овальним пензликом Ігоря, за столом. Ігор сам любив крутити інструмент в руках. Вона крутила його між тонких висушених пальців, на який віднілось срібне колечко.
— Ох, це добре. Може то ще щось буде! Заробиш грошей, одружишся. Можливо, з тебе щось вийде. Я тобі говорю. Точно вийде. Час то йде. — Я промовчав. — А Тарковський де? Невже знову шляється по тим вулицям. — Вона, в свої звичній манері, спробувала засміяти грубе слово. Від таких посміхів у кімнаті стає тісніше.  —  Мені вчора одна подружка сказала, що Ігор зайшов у квартиру п’яний і кричав весь вечір. Такий ганебний сором за нього я ще не відчувала. Невже йому не соромно. Стільки років, а розуму ні каплі не прибавилось. Ой, що то буде.
— Різне буває, Ігор не винен. У нього кожна субота — важкий день. Ви повинні його зрозуміти. Він усього лише трішки відпочив. Не варто злитись на нього.
 Я закусував усі агресивні слова. Закрити рот степлером і не говорити. Одне слово не в ту сторону і доведеться казати Ігорю, що сьогодні ми спимо в миленькій та добре спланованій картонній коробці. Я безумовно їй вдячний, але вона вимагає далеко не все, що може зрозуміти.
— Добре, скажи Тарковському, що це останній раз. Йому ж гірше буде.
— Звісно, ми тихіші за ніч.  
 Іванівна вийшла з кухні і завмерла на секунду. Вона зробила два кроки назад і повісила мою куртку з верхнього гачка на нижній.
 — Вдачі, Олеже.

 Наступила середина квітня. Чи то п’ятнадцяте число, чи то сімнадцяте, я вже й не дуже пам’ятаю. Перевалюючись днем за днем на дивані, перекидаючи погляд зі стіни на вікно я, нарешті, почув дзвінок телефону з свого столу. Різко вскочив, зашпортався пальцями ноги об килимок, вдарився обличчям об паркет. Для мене це вже звично.
 У мене немає багато вільного часу, щоби нарікати на криву підлогу. Я стиснув пальцями телефон та прийняв виклик.
 — Климус Олег? — Милий жіночий голос звертався до мене. Це, очевидно, Аліса.
 — Так, це я. — Прохрипівши для нормального тембру, я відповів.
 — Мені потрібно, щоби ви прийшли завтра в офіс на одинадцяту годину ранку. В сприйнятливому одязі. — В таких ситуаціях потрібно правильно будувати запитання, але я, як людина на новій посаді, не мав ідеї, що ж казати. Нарешті хоч щось.
 — Ну, добре. Я завтра прийду.
 Що ж узяти на таку подію, звісно, білу сорочку, чорні туфлі й не брати бушлат, середина квітня, як не як.

 Настав ранок теплого квітневого дня. Я, з пустим обличчям і впевненим кроком на перевагу, підходив до гігантського офісу. Біля головних дверей мене чекала Аліса в короткій, чорній спідниці та, навіть, не дивилась у мою сторону, постійно сковзала пальцями по телефону. Я підійшов майже впритул до неї, а вона так і не звернула увагу. Оскільки я вищий за неї, то нахилився і прохрипів. Вона, без особливої спішки, підняла голову вверх та, з поступово налитими здивуванням очима, посилила міміку відразу.
 — Ох, що ви на себе натягнули! — Я, навіть не встигши відкрити рот, отримав ще одну образу. — Ох, ні. Це нікуди не годиться. — Вона, не дивлячись очима на моє обличчя, метала голову по сторонах, помаленьку скидаючи з носу окуляри.
 Зібравши залишки того, що називають манерами, або типу того я спитався.
 — Чим вам так не сподобався мій вигляд? — Вона саркастично глянула на мене, як о то любив робити Ігор. Почекавши декілька секунд продовжила.
 — В нас через тиждень дуже важлива зустріч.
 — В нас? Я тут до чого? — Я думав, що гортатиму листки, а не кататимусь серед міста по люб’язним дорученням.
 — Ви, як головне представницьке обличчя, повинні там явитись.
 — Я думав головне обличчя — Айзенштайн. — Вона на мене глянула під гострим кутом із гострою лінією губ. Вже би просто взяла ніж.
Певно, здивувалась, що я Айзенштайна не назвав Імануель Данилович. Аліса, закинувши очі за вії продовжила.
 — Імануель Данилович там також буде.
 — Хах, що ж це за захід такий? — Я перехрестив руки й, зі справжньою цікавістю та надмірною посмішкою, спершись на колону, очікував відповідь.
 — Це культурно-освітній захід у маєтку Зефірова. — Від слів про Зефірова мене потрясло, але що поробиш, така робота.
 — Культурно-освітній?
 — Так, культурно-освітній.