Частина ІІ Розділ 9

Розділ 9
 

У моєму новому кабінеті чекала чудова чистота, жодної книги на полиці. Жодного плаката на стінах. Немає ні кактусів ні квіток. Невже мені доведеться просидіти в цьому офісі вічність, перебираючи талмуди? Яка захоплююча нудьга. Ну, хоч широченні вікна.
 Посередині усього стояв величний дубовий стіл, на якому хватало місця на всі мої речі. Тобто двадцять дев’ять гривень, десять копійок і чорний олівчик, який я поставив на найвидніше місце на столі.

У кабінет Аліса вручила мені тонку карточку, на якій виднівся її номер., Я вирішив спитатись, поки вона не пішла геть.
 — А коли прийде новий матеріал? І до якого числа я маю його перевірити? — Маючи на увазі рукописи.
 Спочатку вона глянула на мене з непорозумінням, а потім, прицмокуючи ротом, підійшла до столу. Вона, з холоднокровністю, сказала, що подзвонить мені в середині квітня. Що ж мені робити до того часу в голову не приходило. Пуста кімната і абсолютна тиша. Я не відчуваю жодного запаху, неначе уже давно все вимерло. Не кабінет, а куток для відчужених.
 Не затримуючись в офісі і на десять хвилин, я взяв свої манатки і попрямував купляти Ігорю парасолю.

 Перед дверима своєї квартири, я був змушений кричати та стукати у двері, щоби мене пустив Ігор, адже я забув свої ключі в цій самій квартирі сьогодні вранці. Не хочеться чекати відповідь від Ігоря до вечора, тож я лупцював ці двері з максимальною силою.
 — Відчиняй, Ігор!
 У відповідь, навіть, відлуння вирішило не приходити.
 Через декілька секунд Ігорева рука, не давши мені зайти в кімнату, випхала мене на сходи, що я чуть не впав, і відразу зникла за дверми.
 — Ти куди так несешся?! — Спершись на перила сходів, за які ледве встиг ухопитись, я крикнув у сторону Ігоря.
 — Ти хіба не бачиш якийсь сьогодні чудовий день — З якоюсь надуманою просвітленістю галасливо говорив Ігор.
 — Чудовий для чого?
 — Для того, щоби залити в себе чогось міцного.

— Ей ні Ігор. Я пити сьогодні не буду. До добра це не приведе. Якщо знову прийдеш, як після дня міста, то я тебе не пущу. І взагалі я хотів тобі лише парасолю віддати.
 — Та я взагалі не п’ю. Це пережиток творчих обставин. І взагалі, це не моя парасолька.
 — Так, тут таке трапилось. Ну, загалом у тебе тепер нова парасоля, а я головний редактор «ЛІТ,Modus». Не варто питатись, як це зв’язано.
 — Олег, Олежик, Олежка, Олежа. — Поклавши руку мені на плече, з нервовою посмішкою, яку він з усіх сил прагнув заховати, прошепотів Ігор.
 — Та заткнись. Від Іванівної в нас будуть проблеми.
 — Якщо ти сьогодні зі мною не вип’єш, то вважай, що цю парасольку я в тебе не прийму. Алкоголь допомагає залишати твою творчу голову в цілісному стані, а парасольки пропадають не просто так — На наступний день Ігор виглядав не дуже цілісним, а з нових картин появилась тільки калюжа випитого. Якщо парасолька і не зникла просто так, то це було для того, шоб стати новим яблуком спокуси.
 

 Слово за слово та я вже в пабі. Ми йдемо з Ігоревими колегами по парку, вони все трощать, а я не можу зосередитися на лінії дороги, що буцімто тікає від мене. Лише я почув ці грайливі голоси, як серце підупало. Не той момент, щоб веселі люди не були відразливими для мене. Добре, що ми не йшли крізь парк, що був поблизу «ЛІТ.Modus», його трощити цим варварам я би не зміг дозволити. Для чого Ігор з ними проводить час? Він не може знайти когось кращого? Невже це так важко.
  До мене пристав якийсь п’яний хлопець. Надзвичайно цікаво, що він говорить, але він точно не хотів, щоби його розуміли. Ігор попросив хлопця відійти по далі, на що, у відповідь, він замахнувся ударом по Ігоревому обличчю. Ігор, не задумуючись, ухилився та відправив удар назад, по щелепі супротивника. Ох, з нього не цебеніла кров та й сильних зовнішніх ушкоджень не залишилось, але встати він не міг. Якщо бути відвертим, то він наче і не пробував.

 Ми присіли на потрощену лавочку в парку та я, не встигши розслабитися, почув від п’яного Ігоря запитання.
 — І що дальше? — Що я почув, як ехо з труби. Нагадувало: «Ай шо там ти шо?». Тільки я не знав де в цьому словосполученні поставити коми.
 — Ти про що?
 — Що по роботі? Ти типу тепер круте цабе. — Ці слова я вже чув набагато краще.
 — Я буду знов сидіти за листками тільки трішки вище й у просторішому місці, справді просторішому. — Посміюючись сказав я.
 — Ти не хотів би це все викинути? — Ігор на мене глянув під гострим кутом.
 — Що ти маєш на увазі? — Ігор підвівся наді мною.
 — Е-хе-х, невже ти справді задоволений гортанням листків у пустій, просторій кімнаті?  
 — Не давши мені відповісти на питання, він продовжив. — Можеш не відповідати.
 Ігор піднявся з лавочки та повів мене до дому. Я відразу сів із ним у своїй кімнаті й перше, що ми п’яні вирішили зробити, так це читати на підлозі коридору уривки з Достоєвського. Я дивився на жовті сторінки книги, які ледве освітлювались єдиною, теплою лампою.
 Ігор казав, що «Злочин і кара» його улюблений роман. Цікаво, як Раскольников вирішив би нашу проблему з рентою? Мені довелось випити сухого вина вже вдома. Так просто ховати своє п’яне обличчя в сторінки художньої літератури, що були написані тим самим п’яним обличчям.
 — Все добре? — Я лежав на підлозі коридору і дивився, як Ігор, спираючись на холодильник, пробує не заснути.
 — Краще ніж завжди.
 — І це добре. — Очі взагалі не можуть на хоч щось спертись. Це мене дратує і змушує думати про минуле. — Думаєш, що тепер все в нас стане краще? — Він підняв ліву брову. — Ти знаєш про, що я.
— Не знаю, Олег. Якось все воно звучить надумано. Гірше воно не стане, хоч нічого не роби.
— Якось я про це не подумав.
— Звісно, адже я тобі заміняю голову.
— Швидше череп. — Він покривився губами, заскалюючи зуби, і продовжив з манерою суворої директорки. — Як високомірно, пане Олег.

 Я продовжив перегортати сторінки на колінах. Важко розуміти цей текст, навіть якби я був тверезим, то мене би не покидало відчуття параної. Кожна моя думка переслідується минулою та ставиться під сумнів. Щось не до читання після таких прогулянок та розмов.