Частина ІІ Розділ 7

Розділ 7
 

Я акуратно, без особливих різких рухів та зі спокійним обличчям, зжав її руку.
 — Я Олег. А ви не могли би сказати своє прізвище?
 — Звісно, Айзенштайн.
 І все миттю стало на свої місця. Зрозуміло звідки її обличчя в моїй пам’яті. Дружиною Айзенштайна вона не може бути, хіба Айзенштайн ще той розпусник. Звісно, це була його донька. Це пояснює її ім’я. Значить вона не письменниця, але для чого вона в офісі «ЛІТ.Modus». Невже Айзенштайн уже в місті?
 — Перепрошую, але мені потрібно прямувати на роботу. —Я нервуючись показав вказівним пальцем на офіс.
 — Ви тут працюєте? — Зацікавлено спитала Аміра.
 — Так, уже доволі давно. Гортаю сторінки авторів і всяке таке. Напевно отак.
 — Ви головний редакторю. Антонович?
 Її обличчя на секунду цього питання покривилось. Запитання занесло мене трішки в сором, як мені хотілося сказати, що саме я і є тим верховним, найвищим, величним головним редактором, але після п’яти секунд мовчання довелось продовжив розмову.
 — Ні, я Климус. Працюю звичайним редактором тексту.
 Обличчя Аміри повільно заспокоїлось. Здавалось, чому їй нервуватись?
 — Дякую вам за допомогу, приємно познайомитись.
 — Взаємно.
 Я розвернувся від Аміри й пішов у сторону головного входу «ЛІТ.Modus», озираючись на її силует.
 — Який цікавий день, а я думав, що просто виправлю декілька помилок, а не буду говорити з божевільними й не прийматиму неочікувані удари по обличчю та в живіт. Це місто ще здатне здивувати.
 Мені так хотілося розказати про свою зустріч з Амірою Ярині. Проходячи по офісу з правої сторони, я побачив знайомий портрет. Картина із зафіксованим бюстом. Це саме і є Аміра, просто під носом її обличчя. Я спинився навпроти полотна.
 — Ось звідки я тебе знаю.
 Й уважно роздивлявся кожен штрих на картині, знаходячи все більше відмінностей від неї. Проводячи вказівним пальцем по контурах її обличчя. Напевно, цю картину намалювали набагато раніше, але появилася вона тут зовсім недавно. Справді, тут вона виглядала, як підліток. Сімнадцять, або вісімнадцять років.
 Я стрімко побіг до спільного кабінету. Акуратно відчинив двері та побачив у своєму кріслі розвалену жінку з білим капелюхом на обличчі. Очевидно, що це була Ярина. У кімнаті трималось мертве, двохденне повітря за не менш мертву нудьгу, що відносило з недавнього зимового Львову в піски Західної Сахари. Від звуку дверей, які захлопнулися за спиною, Ярина вскочила з-за стола і з наляканим виглядом глянула на мене.
 — А ти не міг ще голосніше?! —  Крикнула Ярина.
 Глянув на неї осторонь, через ліве плече.
 — Де ти так довго був? Тут таке сталось!
 Ярина глянула на розбитий ніс і плями крові на моїй білій, пом’ятій сорочці. Очікуючи банальні питання Ярини про власний вигляд, я стрімко відповів.

— Не переживай, усе добре. — І видав мімікою дивну гримасу, це не була одна із тих гримас, що часто видають люди.
— Що в тебе з обличчям? — Стурбовано спиталась Ярина.
— Я посміхаюсь.
 Я повісив свій бушлат на найближчий вішак, оглянувся по сторонах, щоби знайти парасольку, але нажаль її не було під рукою. Схоже, що вона залишилася на бетоні. Так не хотілося повертатися на місце ганьби, схоже, що доведеться виділити декілька сотень із бюджету, щоби купити нову парасольку Ігорю. Мене ці думки занесли в застигаючий стан між небом і землею, що не дуже добре виглядало зі сторони Ярини.
 — Станція, приймай сигнал. Ей, Олег! — Вона клацала перед мною пальцями.
 Я стягнув шию в тіло та повільно повернув голову в сторону Ярини.
 — М?
 — Якби я тебе не знала так давно, то здала би копам.
 — Ти щось хотіла сказати? — Не нав’язливо, і з порозумінням, нагадав Ярині про важливе повідомлення.
 — Хах, добре, що ти нагадав. Антонович впав на дно.
 Я підняв одну брову в гору, що говорило про недостатню кількість інформації для мене.
— І?
— Що, і? Продовжуй.
— Я не можу дивитись на ось це все, як його. Твоє обличчя. Ти спочатку помийся, а потім поговоримо.
— Тебе це тільки зараз переймає.
— Ой, тихо. Йди вже.
 
 У вбиральні мої руки остуджувались у льодяній воді. Надіюсь все не так погано. Головне, щоб ніс не дивився у ліву сторону. Я змочив обличчя та волосся, щоб залишити його у прийнятній формі.
—  Ху-уух. Все ніби добре. Сорочку доведеться замочити зараз. Ходитиму в майці, тут ж нічого такого? Мені ж ніхто це не зауважить?
 З кабінки, позаду мене, вийшов чоловік у повному обладнанні. Сорочка, жакет, піджак, краватка, оксфорди, золотистий годинник і, в доповнення до цього, хвиляста посмішка по верх усього обличчя. Я глянув буквально на секунду, як його посмішка затупилась.
— Привіт. —  Він не відповів.
 Я висушив руки і збирався виходити, як почув скрип позаду.
— Точно. Ха-ах. Климус! Це ж ти.
— Так, Вадим, це я.
— Ох, Климус, як ми давно не бачились. Не хочеш розказати, як там все.
— Там?
— Ну, з тобою. І так дальше.
— Знаєш, все доволі звичайно. Ми беремо нові...
 Він роздивлявся своє обличчя у дзеркалі. Думаю, варто мені піти.
 Прохолодно ходити по офісу лише в майці.
 Я усівся у своєму кабінеті, щоб дослухати історію Ярини.
 —  Так ось. Він витратив увесь бюджет видавництва.
 — Хто він?
 — Олег, ти мене не слухаєш?! Я про Антоновича.
 — І це погано? Я думав бюджет для цього й потрібен.
 — Як ти не розумієш, він використав його далеко не в цілях видавництва, купив собі квартиру, а Айзенштайну казав, що поїхав у Польщу для поширення перекладеної книжки Івченка.
 Зі слабким, застиглим обличчям від цих слів, не відводячи пустого погляду з однієї точки, я видихнув загустіле повітря.
 — І що дальше? — Глянув на Ярину.
 — Тільки Антонович прийшов зранку в офіс, то Айзенштайн відразу запросив його до себе, у власний кабінет на останньому поверсі. Айзенштайн кинув його манатки крізь вікно останнього поверху. Він розбив вікно в кабінеті та говорять, що його амбали розбили обличчя Антоновичу.
 — Історія, як у дешевій кримінальній літературі. — Зі слабкою посмішкою, подумав я.
 — І що ти думаєш на цей рахунок, сонце?
 — Нас це взагалі якось торкнеться?
 — Айзенштайн почав перевіряти кадри в офісі, з часом це торкнеться і нас.
 Мені довелося протерти рукою очі через жар, що відходив із середини мого тіла. Я взяв зі столу каву Ярини.
 — Ей! Лиши, це моя кава.
 Не встиг я посьорбати каву, як у двері офісу хтось постукав.
 — Заходьте! — Крикнула Ярина.
  У дверній арці стояла дівчина в короткій спідниці, чорному піджаку, білій сорочці, та в окулярах із чорною оправою. Вона носила на собі м’яке воскове обличчя. Стандартний образ клерка, від якого вона не хотіла відходити, або не мала права.
 — Климус Олег? — Спокійним голосом вона сказала в мою сторону.