Частина ІІ Розділ 6

Розділ 6
 

 Приємно, що в місті, нарешті, не густів туман. Його змінив сигарний занавісок і дзвінкі звуки розбивання крапель дощу об брущатку. Я дивився собі під ноги, щоби не впасти під вагою тіла. Важко про щось думати після вчорашніх сплетінь нейронів у мозку, але думав, що просто слабкий розум є нормальним симптомом для ранку, або нормальним симптомом для мене.
 На дворі, поблизу якогось казино, стояли дві дівчини. Одна спиралась на верхній сходинці, а інша трішки нижче. Вони одягнені в короткі спідниці, білі сорочки і червоні жакети. Періодично, як математичний маятник, втягували сигари. Взаємно кривлячи обличчя, розтягували дим. Лише на декілька сантиметрів від них, на стіні вимальовувалось обличчя із широкою посмішкою аж до вух, але цієї посмішки не було на обличчях дівчат.
 Дощ нарешті закінчився й погода стимулювала спокій у серці.
 Шлунку легко ненавидіти свого жорстокого власника. Здавалось, що він проведе стрімку еволюцію та отримає свідомість, щоби крикнути мені, що я повинен чимось придатним, або, хоч на вигляд придатним для споживання, себе заповнити.
 Я вже говорю з шлунком, як мило.
 Перед офісом «ЛІТ.Modus», на парковці, в мене, під час вільної ходьби, розв’язалися шнурки. Я приклався на одне коліно й почав розбиратись із найважливішою проблемою, що очікувала мене на взутті. Як складно з важкою головою їх зав’язувати. Я повільно душив цих двох гадюк між своїми пальцями. А ще якогось чорта одна шнурівка кислотно зелена, а інша лимонно жовта. Перше, що припало в голову, так це не лишати взуття на видному місці для Ігоря. Тільки я здався й опустив еглети, як побачив налякану, красиву, чорноволосу дівчину біля однієї з машин. Я нахилив голову на лівий бік, щоби висунути її з-за куща, що мішав роздивлятись територію, й побачив кремезного чоловіка, років тридцяти, який міцно тримав ліву руку дівчини за зап’ястя стягуючи його у свою сторону.
 У всіх у голові виникало це крихке питання, або вибір. Я повинен допомогти їй, або я повинен допомогти собі. Звісно я не виняток. Страхом заливались повні груди й голова. Думки в голові кружляли метелицею. Одна нога на землі в безпечному житі, а інша хитається над прірвою. Ніби пройшло чотири секунди, ніби, і глибока філософська дискусія із самим собою за хитким столиком свідомості та з терпким, густим чаєм.
 — В чому зміст допомагати людям своє творчістю, Дмитро Данилович, якщо я їм не здатен допомогти сам? — Подумки віддав звіт самому собі та поставив парасольку на землю.
 Я зібрав волю в кулак, а мігрень у кульок і, з різким кроком, панікою й байдужістю в очах, ринувся до автомобіля біля тієї дівчини. З кожним кроком адреналін лився водоспадом.
 — Господи, як я себе ненавиджу.— Саркастично промимрив у себе. — Ей, лиши її!
  Стримуючи ламкий голос від паніки, я крикнув це чоловіку. Чоловік глянув на мене та зробив декілька стрімких кроків у мою сторону. Ми зійшлися на відстані в практичних чотири кроки.
 — Я тобі повторюю, звали!
 На ближчій відстані  виднілося, що чоловік на дві голови дві вищий за мене, а зріст мій метр сімдесят вісім. Чоловік без жодного вдиху підійшов до мене.
 — І що ти зробиш?
 — Мені доведеться вас вда.

 Чоловік різким ударом важкої правої руки вдарив мене по носі, а лівою рукою вколов у печінку. Відчувалось, ніби мене знесло вітром у іншу країну, тільки в цей раз без Тотожки.
 Поки моє тіло вигиналося відносно перпендикуляра до землі та створювало дугу схожу на веселку, в мене все в голові почало крутитись, можливо, це світ почав крутитись, як карусель у парку розваг, разом із різнокольоровим миготінням в очах. Нервова система подразнена, немов старий кашеміровий светр, а біль наколювався все гостріше. Тендітний та вразливий мозок розсипався на декілька тисяч маленьких частинок. І, хоч череп захищав його тривалий час, але не може все бути так прекрасно. Швидше за все, різкий рух головою призвів до удару мозку об черепну коробку.
 Кров із носу стікала річкою й розходилась у два потічка. Біль нестерпна. Від удару по печінці я впав на мокрий і холодний бетон. Хочеться сказати, що я протер білим рукавом кров, піднявся з землі та переміг цього клятого чоловіка, але моє тіло відмовлялося грати в цю жорстоку гру. Поки я відвернув увагу чоловіка на своє хоробре і смішне тіло, дівчина взяла залізну, тонку арматуру і вдарила чоловіка по потилиці, поклавши його спатки в обнімку до матері Землі. У цей момент у мене в голові пролітав сон, якого мені так не хватало на вихідних.
 Я в якомусь металевому та старенькому човні пливу по глибокій річці крізь джунглі Амазонки, а під мною, між дикими водними рослинами, плавають різноманітні хижі риби. Мул у широкій річці починає вирувати, як у парку. Раптово річка розділяється на два потічки й потрібно зробити вибір куди рушити.
 — Що я повинен зробити? Цей вибір правильний? Можливо, варто вистрибнути з човна? Час горить і прогризає човен.
 Чим ближче наближався до витоків, тим сильніше мій металевий човен прогризали піраньї  та інші хижі риби. Міноги і п’явки застрибують у човен. Який цікавий момент. Часу немає, а вибір потрібен уже.
 — Пане…
 Над пустим небом линули голоси. Небеса розрізала пурпурова, кульова блискавка.
 — Пане…
 Я чув лише шуршання, ніби хтось їв попкорн із дуже шумного відра, або розгортав солодку шоколадку все сильніше та сильніше, стягуючи обгортку. Відразу після цього я відчув відлуння, ніби древні племена проводили свій сакральний ритуал викликаючи  могутнє створіння із глибоких джунглів.
 — З вами все добре?
 Від цих слів я зміг прокинутись. Над мною стояла та сама дівчина і протирала мою кров із носу. Біль у голові знов линувся хвилею, але тепер цілком справедливо.
 — Доброго дня. — Перше, з усіх можливих манер, що прийшло в голову, сказати важко роздільною манерою мови.
 — Пане, з вами все добре? — Вкотре запитала дівчина в мене.
 Уже приїхала поліція, щоби притулити ручки цього дебелого чоловіка до металу.
 — Я вдячна вам за допомогу.
 Ці слова занесли мене в не дуже зручний момент, принаймні бути грушою для биття в мене виходить непогано, особливо, коли потрібно когось врятувати.
 Дівчина, певно, якась письменниця, можливо, новелістка. У неї надзвичайно знайоме, красиве обличчя, дивовижно дорогі для моїх пустих кишень сережки й сірі очі, тільки важко згадати прізвище.