Частина ІІ Розділ 5

Розділ 5

 Ці спонтанні спогади змушували згадати все до кожної каплі. Схоже на ситуацію, коли ви дивитесь гігантськими очима в стіну й у своїй голові гортаєте книгу власного життя. Всі ці не дуже приємні моменти де лінія життя могла піти в іншу сторону. Ах, як це все було давно. 
 Я це пам’ятав у точних деталях, ганебно забувати. Вся інформація штампом залишилася під тісними стінками власної свідомості. Кадр за кадром, мить за миттю. Історія розказувалася самому cобі. Під час цього я дивився, то на старий годинник, то на плакат Керуака. Немов німа сповідь. Невже так мало часу пройшло? Власний текст ринувся водоспадом.
 Обличчя ніжно гладив вітер. На дворі важкий та палкий червень. Я повинен радіти, адже до кінця навчання ще декілька пар, екзамени, звісно, п’янка і знову я сам по собі з пустою головою та не менш пустою сумкою.
  Так не хочеться думати про все, що настане дальше. В довгий шлях! Шлях серед прірв і розчарувань де за кожне своє стрімке слово та невпевнений рух прийде крик, або вибагливий шепіт відповідальності. Мені сниться порт з пришвартованим у ньому легким, немов паперовим фрегатом. З Атлантикою і її Північним холодом, що відсилається  м’ятною жуйкою. Що ж, це все було лише у мені.  
 Смачний удар по моїй щоці від сусіда привів у природні почуття. Не встиг я накричати на нього, як він це зробив із протилежним вектором у мою сторону.
 — Підіймайся кретин, ти на пару запізнюєшся. Круто буде, якщо тобі єдиному не закриють .
 Я навіть пам’ятаю, що у нас подавалось на сніданок. Чудова зубна паста під соусом із зубної пасти. Пальці оближеш!
 Першою парою чекала філософія, остання пара в навчанні. Потрібно прийти на неї, хоч заради формальності, бо це робили всі інші. Я швиденько проковтнув суп із пустих обіцянок про зв’язок у майбутньому із сусідом, цей класичний набір недоречних фраз і незручних поглядів, і, з посмішкою на перевагу, пошкандибав у головний корпус, а вже потім і в аудиторію.
 У нас велась звичайна лекція, під дверми аудиторії я всім потиснув руку і привітався з тими, кому руку я не мав права стискати, чи це означало, що я не поважаю викладача, чи черговий прорахунок правил поведінки.
 Лекцію вів мій улюблений викладач — Дмитро Данилович. Чудовий чоловік, один із тої маленької кількості людей, які мають, що сказати й говорять. У нього на столі вічно нудьгували груди паперу та мегатонні талмуди, різноманітні скрутки паперу.  Він безперервно читав підземельні твори з невеличкою популярністю та радив це нам, не тільки філософську літературу, далеко не філософську літературу. Професор подарував мені останній та єдиний з істинних скарбів освіти – самостійні думки. Принаймні він так часто любив говорити.
 Дмитро Данилович зараз мертвий. Він бездиханно лежав поблизу входу в аудиторію рік назад. Вже на наступний день друковані видання повідомляють про крововилив у мозок. Інсульт. Він приїхав на персональну подію, інтерв’ю, або журналістське дослідження. Тоді був один із тих з’їздів, коли приїжджала преса з людьми, що прагнуть зробити декілька нотатків про чужі думки. Ця зустріч трималась за питання: “Чи ви осуджуєте рішення про абстрагування двох сторін від зони конфлікту?”.  Напевно його думка залишилась із ним.

 Дмитро Данилович нас усіх привітав з успішним закінченням навчання та заговорив про обов’язкову роль і майбутнє. Ви мене погано знаєте, якщо думаєте, що я уважно це слухав. Я завжди знався поганим студентом, навіть, коли вчитися хотів. Думаю основною проблемою лежала моя байдужість до вибагливого навчального процесу та зацікавленість літературою, яка переважувала мої здібності. У дитинстві Роберт Луїс Стівенсон, а в підлітковий час Оруел та Хемінгуей.
 Філософія не вибаглива, вмій писати та читати, а якщо ти красень й ще вмієш говорити роздільними складами, то станеш улюбленцем викладача.
 Минулого разу я здавав Дмитру Даниловичу есе на тему — «Суспільний прогрес, його сутність та критерії». Коли лекція закінчилась, то він попросив мене затриматися на деякий час.
 Я вже задумався, що доведеться виконати якесь чергове дурнувате поручення. Можливо, купити йому щось, або передати якусь інформацію іншому викладачу. Він звернувся до мене з природнім для педагога настановним тоном.
 — Климус, я прочитав ваше есе і воно мене приємно вразило. Чудово написано. Ви непогано працюєте з власним спостереженням. Будь ласка, продовжуйте писати. Навіть, залишу його собі в архів. — Викладач на декілька секунд забіг у комору, щоб взяти мій текст та вернувся назад. — У мене для вас є подарунок. Мені так сподобалася ваша історія про парк. Ви її самі придумали? — Я любив писати художні твори і щось схоже на есе. Завжди робив це не так прискіпливо, як ті, що сидять за першими партам. Пізнай цікаве та розкажи.
 Цей твір я писав під кінець року, тому і дозволив собі принести більше власного.
 Шквал питань, щоби не затягувати розмову потрібно відповідати стисло, будете здаватися тактовним.
 — Половина історії фантазія, а інша гірка правда, що сталася зі мною рік назад.
 Я чудово пам’ятаю вираз його очей, коли я йому це сказав. Тепле світло з погляду, як від радіоламп. Дмитро Данилович повільно, з щирістю, посміхнувся у відповідь на цю фразу. Він розвернувся до дошки та з акуратним поспіхом підійшов до столу. Професор дістав зі свого столу чорну, обрамлену золотим покриттям ручку і простягнув її до мене. Сказати, що я здивувався, як користуватись телеграфом. Безглуздо.
 Він писав нею, напевно, весь час викладання, переписав своїй мертві талмуди та книги. Це, як володіти якимось артефактом, що археологи розкопали на місці життя мертвих імперій.
 — Я вам дуже вдячний Дмитро Данилович.
 — Тільки пиши. Це важливо.
 Він повільно почав складати свої речі у валізу, чекаючи моєї відповіді.
 — Ручка, бо ви прочитали есе?
 — Мені сподобалась метафора: “Завжди потрібно використати більше чорнил на одне слово, ніж ви цього хочете”. Олег, це справедливо і розуміється само собою. Мене цікавлять не літри чорнил, а мотив. Поставивши питання: Для чого ці літри? Ви ж спочатку берете ручку, а вже потім пишете. — Він надягнув на себе капелюх і, закинувши очі на стелю, поставив крапку до моєї відповіді. — Для того, щоб зробити крок потрібно відштовхнутись. І так воно завжди. Доволі просто, якщо не думати про те від чого ви відштовхуєтесь.
 Мені хотілось помовчати. Не маю я жодного права.
 — Я не знаю, чи потрібно хоч кудись йти.
 — Ох, у вашому есе ви говорили про інше. — Він посміхнувся і розкинув руки. — Ну, як в нас говорять: “Це вже філософія!”. 
 
 
 Лише я розвернувся від нього й поплентався в напрямок дверного проходу, як він промовив мені услід.
 — Все залежить від ваших ідей і нових думок Олег. Нехай плавно ковзають перетворення думок. Климус, ми пусті, якщо не показуємо себе. Якщо почнете, то старайтесь робити це з користю, хоч для когось.

 І знову кухня, ми повертаємось у реальність. 2019-ий, холодний лютий, холодний піт і я з пустим поглядом у стіну. Годинник на зап’ясті, як метроном, який захотілося втопити. В далечині, за вікном, запалювались кімнати холодними тонами. Ліхтарі розжарювали повітря. Ці вогники нагадали сьогоднішню прогулянку з кицею. 
 — Ігор, знаєш кафе, що поблизу офісу видавництва.
 — Нєа. — Пробиваючись словами крізь забитий рот говорив Ігор.
 — Ну, воно через дорогу, поблизу фонтана.
 — Ммм, що ти хочеш сказати?
 — Там жахливий дизайн, ніби хтось ненавидів усе, що виглядає хоч трішки красиво. Я хочу, щоби там хоч щось вимальовувалось приємне для ока. Чорне.
 — Знаєш, я напевно піду спати. — Він піднявся з-за столу разом з книгою та, зупинившись перед коридором, знову звернувся до мене. — Орендаторка приходила.
— Воно хотіла вже ренту?
— Я думаю вона хотіла нагадати те, який я дурний, а рента вже причина, щоб зайти до нас.
— Ох, як я її розумію.
— В будь-якому разі нам потрібні гроші.
— Я принесу завтра на ренту.
— Ти принесеш, щоб ми більше її не побачили. — Ігор посміхнувся та пішов у коридор.
 Марія Іванівна — це людина для якої прізвище не потрібне. Орендаторка, зріла жінка, років близько сорока, яка обожнювала заходити до нас.
 Не знаю, чи хтось дав би квартиру тоді. Здається, вона зробила нам знижку лише з жалощів та чогось схожого на надію. Та вона цього й не приховує. Ким би Марія Іванівна не була — ми їй зобов’язані.