Частина ІІ Розділ 4

Розділ 4
 

 Вийшовши з кафе, на мене, своїми різнокольоровими очима, глянула кішечка. Переходила  з лівої сторони на праву, вимагаючи чи то їжі чи то уваги. Певно знала, що я вийду саме зараз. Одне її око зелене, а інше каре. Незвичайні кольори, як для кішки. Текстура шерсті, чи то чорна, чи то біла. Вона не муркала та й не нявкала. Лише я почав йти, так вона відразу зачепилася за мою дорогу, жодного разу не подавши звуку. Йшла за мною весь час, поки я не дійшов до зупинки і вона разом зі мною почала очікувати маршрутку, а коли транспорт залишився на підступі, то вона розвернулась і пішла в горизонт.
 — І ти вирішила мене кинути? — З душевним спокоєм в сторону кішки, сказав я.
 Життя цієї кішечки в постійному русі. Сьогодні вона відлежується в темному переході, а завтра піднімає настрій вуличному поету під дзвінки акорди його гітари. Така собі мандрівниця і знавець усього, що обходила це місто не одну сотню раз. Вона знала кожний таємничий та темний куточок кожного району. Вона знала, що для виживання та збереження часу потрібно рухатись. Залишалось лише стежити за мудрістю в її очах.

 Сонце вже давно втекло від погляду за горизонт. Звуки мого кроку звучали так тихо, що могло лише здаватись, що я йду, а дорога між ногами розтікалась в міраж. Транспортна зупинка в перспективі все наближалась і наближалася до мене. Підійшовши до зупинки, я, ненароком, замітив натовп молодих людей, які стояли для того, щоби на їхніх умовних місцях сідали пенсіонери та пенсіонерки, яких на порядок більше за натовп молодих. Пенсіонери вирішили, що на їхніх місцях краще розлягатись їхнім неосяжним сумкам, а не власним кволим тілам. Ще одне смішне видовище для людства на сьогодні.
 Знову маршрутка й чергова поїздка в ній. Якби я не вибирався на перерву з Яриною, то можна було думати, що весь мій день проходить у темному готичному, або нуарному світі. Принаймні тоді я про це так не думав.
 Коли нарешті приїхав на Бібліотечну 22 відбилась десята година вечору. Сорочка на шиї стягувала кадик у середину горла, а очі відмовлялися від можливості дивитися на цей світ. Кожен важкий подих гнався за минулим диханням, щоби втекти з роту на холодну волю. Ось я і вдома.
 Живу я у квартирі на третьому поверсі в не дуже бідному районі міста, але і доводиться знімати її не самому, тобто ренту сплачуємо порівну. Будівля збудована ще в початку XX століття, що забезпечувало їй рентабельний вигляд. Коли я приходив її знімати, то власниця казала, що колись давно тут жив відомий, чи то австрійський, чи то польський рід. Пробувала довести мені це старими портретами, що розвішувались в квартирі, якщо бути відвертим, то зсередини від хрущовки вона слабо відрізнялась.  До входу йшли невеличкі сходки, а за ними двері і круті старі спіральні дерев’яні сходи, що тягнулись у глибину цього «замку».
 Піднімаючись по сходах, я чув удари пісні «Paint it Black» від «Rolling Stones», з третього поверху будівлі. Перше, що спало на думку, що ця пісня лилась із моєї кімнати. З кожним кроком по сходинках я краще попадав у удари барабанів, що починало мене дратувати і створювати біль у голові. Я підійшов до дверей своєї затишної квартири та подзвонив у дзвінок, щоби не діставати ключ із кишені джинс.
  — Відчинено! Тебе ніхто не зупинить, навіть, якщо я захочу! — Слова, які лунали з-за дверей кімнати, що ледве перекрикували пісню.
 Я покрутив ручку в лівий бік і відчинив двері. Цей рідний коридор, обклеєний різноманітними плакатами, від «Beatles» до «Creedence Clearwater Revival». Поблизу комоду дві пари туфель і дві пари кросівок. Одна з яких, по своїй міцності тканини, схожа на босоніжки, або на решето. На підлозі лежало дві чорні сорочки, а на гачках — дві мої та уже повішений сірий бушлат.
 В нашій квартирі завжди взимку непристойно холодно. Так непристойно, що навіть наша рант’є ігнорує це дурне словосполучення. Раніше до нервів мозку дратував цей дубак. Зараз ж мені просто хочеться клятої весни.  Стіни обклеєні шпалерами з тюльпанами, з правої сторони, відносно дверей, на стіні, намальований чорним маркером невеличкий рододендрон. Я своєю шиєю відчув холодний, пронизливий вітер. Це означало, що Ігор не зачинив вікно на кухні.
 — Ігор, зачини кляте вікно! Я вже звідси відчуваю сніг. — Із першою енергійністю за весь день я вибухнув цим коротким реченням.
 Трішки заспокоївшись, почав розв’язувати бавовняних змій на своїх туфлях. Яскраве світло лампи палило мою голову. Підняв свій череп і побачив на абажурі одну білу велику шкарпетку з невеличкою діркою.
 — Я його вб’ю. — Сказав у голос і водночас подумав про долю другої шкарпетки.
 Стопи вже вільні від полону туфель і я попрямував швидким кроком, через прямокутний коридор, на кухню.
 На кухні справді відчинене вікно, яке я потягнувся зачиняти. Відразу після цього поспішно попрямував у кімнату Ігоря. Лише переступив поріг кімнати Ігоря, то відразу почув крикливий голос.
 — Шукай краще, Аліса. Можливо, це не та нора.
 Мені зовсім не хотілось думати, що Ігор у моїй кімнаті, але кімнат у нас більше, на жаль, немає. Усі риси обличчя перекосилися від здивування і я швидко помчав у свою кімнату. Лише зайшовши в кімнату я побачив Ігоря на своєму односпальному ліжку з газетою в руках. На газеті стандартним шрифтом “Calibri” надруковані колонки з несправжніми подіями, а заголовки дивували ще більше: «Як літати використовуючи ведмедів?», «На Львівщині знайшли Святий Ґрааль», «Чому буряк не допомагає від прищів?», «Свині, кури й корови проводять соціалістичну революцію проти буржуазних людей». Одна стаття взагалі написана на івриті різнокольоровими буквами. Очевидно, що ця газета існувала, як жартівлива, навіть, не здивувався, якби Ігор сам її зробив. Здавалося, хто в наш час ще читає газети, та й під рок.
 Ігор був коротко стриженим брюнетом із голубими очима та пластиром поперек носу, який він почав носити, напевно, від сьогоднішнього вечора. Ігор молодший за мене на два роки, тобто йому тільки двадцять два і він закінчував університет на факультеті філології, який у свій час закінчив і я. Ігор вдягнений у білу сорочку, яка покривалась розмазаними червоними плямами від вина. А на рукавах виднілись чорні та сірі плями від фарб. Також він носив по домівці короткі гавайські шорти, що непогано вставали в контраст із відчиненим вікном у зимову пору. На одній нозі біла шкарпетка, а інша нога насолоджувалася свободою.
 — Вимітайся з моєї кімнати! — Агресивною манерою, як не в себе, сказав я та показав пальцем на двері.
 У відповідь на що побачив лише погляд голубих очей з-за газети, які приставлено за мною дивились, поки одна брова, зі знаком непорозуміння, не піднялась у верх.
 — І вимкни музику, я сьогодні прожив важкий робочий день і без неї.
 Хоч особливо від усіх інших днів він не відрізнявся.
 — Розслабся, через дві суботи підемо в бар, мені прийде стипендія. — З надією заспокоїти мене сказав Ігор.
 — В пекло твої гроші. У мене ніби оркестр з одних барабанів у голові.
 — Ну, в пісні вони також є, ти нічого не переплутав?
 Я готовий спалити Ігоря в цей момент. Тактично підійшов до нього, з міцно зжатим у долоню кулаком, і натякнув, що не хочу починати бійку. Ми з Ігорем ніколи не бились. Я знав, що він цілком би міг мене покласти обличчям до землі та й він знав. Його це зупиняло лише тому, що він не хотів мені робити боляче, принаймні я так думаю.
  — Та добре, добре! Встаю! Ненормальний. — Галасливо сказав нормальний чоловік без шкарпетки та в літніх шортах.
 Ігор Тарковський отримував підвищену стипендію, користуючись участю в студентському житті університету й за посаду старости. Я завжди дивувався, як Ігор встигає це все робити, адже в університеті майже не появляться, а весь час на різноманітних роботах. Та ще й із його гнучким характером.
 Ігор виключив музику й пішов на кухню. Я ніжно зачинив двері своєї кімнати. Встав перед дзеркалом і із важким подихом почав акуратно знімати по одному ґудзику сорочку.
 Надягнув на себе коротку білу футболку, яка чекала свого прибуття на мої руки, як моряк після тривалого плавання в порт. В моїй шафі плавала рік так другий, поверх неї ще й гольф, що сильно стягував мої передпліччя, але і служив латами для шиї. Понівечені лати з плечей Висоцького, або Джобса. На мені вони виглядають зовсім не так.
 — Як добре, що завтра субота. Не хочу, щоб вона закінчувалась.
 — І скоро весна! — Мовив щасливий крик на кухні.
 — Заткнись.
 Після мовчання в 5 секунд із кухні знов линув голос.
 — Будеш чай?
 — Так, будь ласка. — З вдячністю друга попросив я.
 У кімнаті одне велике вікно, невеличкий робочий стіл, спільний з Ігорем комп’ютер, на який ми скидувалися двоє. На одній стіні полички з російською і англійською літературою, а до іншої стіни тісно прижималася шафа, що приховувала наше з Ігорем захоплення дартсом. Також маленьке односпальне ліжко на якому, навіть з усім бажанням міг поміститися лише один. На підлозі відлежувались старі, ще радянські килимки, але добре, що їх не було на стінах.
 У кутку кімнати чорна акустична гітара, яка своїм образливим поглядом дивилася на мене, адже я її майже не торкався. Гітару, колись давно, подарував Ігор мені на день народження. Гриф на соплях тримався корпусу, а внизу верхньої деки розташовувалась наскрізна дірка, що не мішала талановитому гітаристу грати. Так, саме про талановитого гітариста він казав, коли її дарував. Проблема в тому, що я не вмію грати на гітарі.
 Старий радянський чайник нахабно освистував мене. Мимоволі, опираючись важкою стомленою лівою рукою на шпалери, я приповз у кухню і присів на крісло. У кутку кухні появилось полотно розписане фарбами, що займало переконливий об’єм кухні. На полотні виднілися чотири пальці сильно стискаючі ручку, від якої димом летіли слова. Уся картина зернисто виконана в темних тонах, які не покидали мої очі весь день. І лише чорнило, яким заповнена ручка, як різнокольорова, дивовижна веселка.
 — Непогано, це ти намалював? — З повагою сказав я та протягнув вказівний палець у сторону картини.
 Ігор розвернувшись до чайника, що стояв на плиті, пробурмотів.
 — Звісно.
 — Круто, вона відрізняється від минулих. І довго? — Ігор часто малював, чи писав картини. Одним словом, у нього виходило з емоціями.
 — Ідея появилася сьогодні зранку, а малював поки пан редактор був на роботі.
 — Чому вона на кухні? Не думаєш, що краще перенести її у свою кімнату, або повісити в коридор?
 — Не знаю, картина вийшла посередньою.
 — І що ти будеш із нею робити?
 — Подарую комусь на вулиці, мені вона точно не потрібна.
 Ігор залив свій і мій чай кип’ятком і присів навпроти нього. Час у мовчанні тягнувся важко й повільно, неначе мед. Жодного звуку ніхто не подав. Ігор випив половину горнятка чаю, відкрив книжку Френсіса Фіцджеральда й закопувався в її глиб. Під час цього я дивився, то на старий годинник, то на плакат Керуака. Очі Джека мені щось нагадували, а надпис на плакаті пробуджував старі емоції. На плакаті написано — «Нехай плавно ковзають перетворення думок». Цей емоційний вираз виром закрутив мене думками на два роки назад.