Частина ІІ Розділ 3

Розділ 3

 У кафе чекав в темряві димний й холодний дух. Дивно, що Ярина вибрала саме це місце, милим його мало хто би назвав. Атмосфера не дуже сильно відрізнялася від ранкової, хіба сніг на волосся не падав. Якщо ви відносите наявність даху для приміщення його плюсом, то це кафе вам може сподобатись. Бажання покинути це місце в мене збільшувалось із кожним моментом, але ж я обіцяв Ярині, що побуду з нею цю трапезу, незалежно від витраченого часу. Ярина повісила свою куртку на вішак і розвернулася до мене.
  — Ей, я б з’їла піцу, а ти що будеш? — З розтягнутою посмішкою, спиталась Ярина.
 Я постійно дивився у велике вікно, яке виходило на вулицю, не відводячи погляд із нього й не переводячи очі на Ярину.
  — Не знаю. — Залишаючи погляд на вікні, я відповів.
  — Ну, яка твоя улюблена їжа там, може випити хочеш? — З посмішкою, що не збиралася злазити з її обличчя сказала Ярина.
 Посмішка Ярини викликала в мене певні сумнівні думки. Дивне відчуття, коли людина посміхається довго, то важко не підмітити незручну ситуацію в розмові. Ще й ця  видавлена посмішка, вона спеціально привертає увагу? Принаймні вона змушує мене дивитися тільки в її рот. Цікаво, що ж вона говорить?
  — Ей Олег? Ти мене чуєш?
  — Так, звісно. Я трішки відволікся.
 Я постукав пальцями об стіл та, підставивши собі кулак під підборіддя, продовжив дивитись у вікно. Крізь вікно старанно пробували пробитися звуки вулиці. Шуми машин, пташок та людей нагадували залишки природи, яка не хотіла вмирати взимку. Через десяток мовчазних секунд ми продовжили розмову.
  — Коли я жив удома, то батько завжди готував макарони. Нехай будуть макарони.
  — Ну, я не думаю, що вони тут готують макарони. Може хочеш щось випити?
  — Тоді, лате. — Щоправда мене від однієї кави вже нудило, але нічого іншого я вибрати не міг, адже Ярина знала, що я постійно п’ю каву та не можу вибрати щось інше.
  — Я не на це натякала. Чому ти так любиш просто закінчувати діалог?
  — Та я, напевно, хочу, щоб усе закінчувалося простіше. Та й взагалі, краще коли все просто. Мені це друг любить розповідати.
  — Твій друг хамло.
  — Тобі це не мішає привертати його увагу. — Вона ніжно почервоніла.
  — Помовчи, Олег.
 
  Ми присіли на м’який диван навпроти вікна й очікували своє замовлення. У кафе сидять надзвичайно мало людей, але тоді звідки тут було так багато диму? І ще ці червоні дивани та двері. Вони так врізалися в очі. Чому саме червоні? Так сильно хотілося пофарбувати ці червоні двері в чорний. У вікні увагу Ярини привертала безхатня кішечка, що ходила то назад то вперед, ніби не знала куди дітись, або чекала, коли її хтось погодує. Різко увагу від кішечки на себе звернув я.
  — Глянь на ці двері. — В спокійному тоні промовив і підняв палець у сторону дверей.
 Ярина поволі сперлася ліктем на диван, розвернула голову в сторону дверей і відразу назад до мене.
  — Ти не бачиш, що з цими дверми? — Здивовано запитав я та підняв ліву брову вверх.
  — Що з ними не так?
  — Вони пекельно червоні. Просто ріжуть мої очі.
  — Та ну, як для мене звичайні двері, можливо, вони здаються лише тобі такими?

 За столиком, на декілька хвилин, застигла тиша. Ярина почала стягувати нові згадки в голос про Айзенштайна. Айзенштайн був директором видавництва, щось типу великої шишки. Я знав лише, що він важливий. Та й мене якось не цікавило його існування. Головна людина, його слово важило більше за ідею будь-якого автора. Він міг забракувати будь-який набір чорнильних плям. Головна чинна рука «ЛІТ.Modus». Останнім часом він був у Кракові, напевно, шукав нових талантів, або був на якійсь вечірці для динозаврів, що пережили астероїд. Під час промовляння Яриною складів музика в кафе ставала ритмічною. З кожним попаданням удару барабана по її голосним звукам, вона пришвидшувала свою історію.
  — Айзенштайн вертається у Львів — З впевненістю сказала Ярина, беручи сектор приготовленої гарячої піци руками з-за столу.
 Під керівництвом Айзенштайна «ЛІТ.Modus» перестало бути видавництвом, їм належала більша частина книгарень у місті, також Айзенштайн одним клацанням пальців міг просунити письменника і зробити його з чергового нейтрала новим формальним генієм.
  — А це важливо? — Я пробурмотів через кулак, приставлений до підборіддя, не відвертаючи очі від вікна.
 Невже Айзенштайн справді таки всесильний? Цікаво, як багато він для цього зробив. Певно народився в черговій аристократичні сім’ї, отримав купу грошей у спадок та не знав куди їх діти, якщо віддає гроші на книжечки Зефірова.
  — Ну, я його ніколи не бачила, говорять, що бути з ним у хороших відносинах, як бути в друзях із царем Мідасом. — Пережовуючи піцу кальцоне з одного куточка роту в інший, відповіла Ярина.
 Вона вдарила долонями по столу, що непогано мене налякало.
 — Таке згадала! В моєї старшої сестри тиждень назад було весілля.
 — Так, ти розповідала.
 — Олег, я не розповідала.
 — Тепер ти можеш.
 — Вдарила би тебе, але ти просто промовчиш. — Я схилив шию, чекаючи продовження історії. — В ніч, перед весіллям, її майбутній “чо-ло-ві-к” зробив мужній дзвінок. Він годину розпинався, що вважав це все помилкою і не хоче нічого з нею продовжувати. Звісно там лились ріки сліз.
 — І що дальше?
 — Я розказала це все хлопцю з яким в сестри в’язались якісь шури-мури, але в них нічого не вийшло. І він прийшов до неї відразу. Не знаю, що там буде дальше, але ти тільки подумай над цим.
 — Певно хороший вчинок.
 — Ще й як, я знала, що вона так спрацює.
 — Ти про що?
 — Він не міг сидіти склавши в руки. — Вона сперла голову на долоню. — В нього комплекси, чи травма з дитинства.  — Я відчув гірку відразу після цих слів, але не міг перебити Ярину. — Мені завжди здавалось, що альтруїзм працює, як психічний розлад.
— Я не розумію. — Вона нервово посміялась.
— Ніколи не бачив, щоб людина щось робила без вигоди?
— Я знаю, що таке альтруїзм.
— Ну ось! Він компенсує любов, якої йому не хватило в дитинстві в любов до неї. Хіба це не смішно?
 — Що людяність можна описати тільки через психічний розлад?
 — А чому ні?
 — Не знаю. Бо це може образити людей, яким не треба психологічних розладів, щоб допомагати?
 Вона чомусь посміхнулась. — Мені би думати не про це.
 Я глянув на своє ліве зап’ястя, а точніше на розшарпаний годинник, що нагадав мені про сьогоднішній ранок, та підсунув думку, що потрібно йти до зупинки.
  — Мені потрібно йти.
  — І піцу не скуштуєш?
 Я встав над Яриною.
  — Не переживай я добре сьогодні поїв.
  — Ей, і передай привіт Ігорю. Він повинен до мене пізніше зайти.
  — Добре.
 
 Після цих слів ще деякий час простояв, посміхнувся Ярині, узяв бушлат і вийшов на двір у пошуках зупинки.