Частина ІІ Розділ 2

Розділ 2

 Величезна будівля, справді гігантська. Своїми розмірами й пафосом нагадувала квадратний Колізей, що колись збудував Муссоліні, тільки скульптур менше. За славою та визнанням зверталися молоді люди із живим нутром. Навіть назовні, за стінами, відчувався дух надії щільно переплетений із розчаруванням. Уся будівля викладена з білосніжних цеглин, що особливо пафосно виглядали на фоні історичних пам’яток XIV століття. Фасад максимально суворий. До головного входу йшла коротка доріжка з червоної бруківки, яка закручувалася навколо грецьких колон, що йшли з іонічного ордеру. Здавалось, що їх могутність могла стримувати, навіть, небо. Будівля складалась із трьох корпусів, центрального і двох бокових, нагадувало Флорентійські базиліки. Верхній карниз по всій будівлі прикрашала старанна ювелірна різьба. Низ будівлі був оброблений рустовкою, що була не стільки для тепла, скільки для кращого вигляду серед інших будинків. На найвищій точці фасаду була статуя Мінерви, яка присіла на одну ногу і тримала в правій руці перо, а в лівій книгу. Навколо мене рухалася велика кількість людей. Їх ставало то багато, то мало. Немов хвилі прибивалися до мого поля зору та повертались у своє початкове положення.
  — Вулик.  — Спокійно про себе подумав.
 Ай, справді, звуки дзижчання текли з усіх сторін простору, як би ви не старались приглушити їх, а точне джерело окремого звуку найти не змогли би.
 Швидкий крок і спокій, важливі зовнішні параметри для працівника, особливо, коли хочеться уникнути розмови, або для швидкого спілкування, щоби на основні ваші слова довго не звертали увагу. Певний кодекс, у всіх він є, чи не так?
 Рука відчинила величезні дерев’яні двері в цей первозданний санктум. Тіло наповнене лицемірною самовпевненістю зайшло туди. Робоче місце знаходилося на третьому поверсі будівлі. Робота мало оплачувана, але й не дуже важка, як для звичайного громадянина. Принаймні для виживання хватало, адже я проводив час в основному для себе. Працював простим редактором тексту. У лівій руці орфографія української мови, а в правій відкритий браузер для пошуку помилок. З таким набором важко не відчувати себе королем.
 Я проходив крізь хол, що був завішений різноманітними репродукціями відомих картин. Також були монументи й бюсти відомих письменників. Підлога вкрита червоними килимками в яких я не дуже й розбирався.
 З лівого боку, периферією очей, бачив блакитну нечітку пляму, а з правого менш нечітку червону пляму й точно одну картину Брейгеля. За таким описом картин із мистецтвознавцем не поговориш. Мало часу, щоби глядіти на картини. Особливо в такого старанного й пунктуального працівника, як я, або принаймні, яким я повинен здаватись. Ноги перебирались усе швидше, ніби ліва грала навипередки з правою. Пора вже бути на робочому місці та поглинати тисячі літер.
 І, нарешті, відкрив спільний кабінет і побачив, поблизу соснової полички, дівчину в окулярах. Вона, мовчки стоячи, швидко гортала якусь товсту книгу, ніби, шукала потрібну сторінку, або фразу. Вона повернула голову в мою сторону й голосно привіталась.
  — Привіт! — Швидко, обдивляючись мене, сказала Ярина.
 Я на секунду застопорився і, щоби не продовжувати незручну ситуацію, також привітався.
  — І тобі привіт.
 Ярина була рудо ю дівчиною з довгим волоссям. Овальне обличчя, сірі очі, витягнутий тонкий ніс. Постійно носила джинсовий одяг і свитера. У цей раз на ній висіла водолазкау та чорні джинси.
  — Повернення блудного сина. Олег, ти де так довго був? — Кокетливо спиталась Ярина.
  — Я просто хотів купити трішки кави. — Вона не відривалась від книги.
  — Олег, а де моє американо?
  Важко видихнув і, щоби не погіршувати настрій дівчині, спокійно відповів.
  — Пробач, але в мене не було дрібних.
 Я зняв свій важкий бушлат і повісив його на настінний вішак, що був недалеко від шафи.
  — В нас сьогодні багато роботи?  — Я спитався спокійним голосом.
  — Присідай дурник. Вони хочуть видати нову збірку віршів Зефірова, тому від ноута відриватися до вечора не будем.
 Мене ці слова занесли в ступор, адже схожий набір літер чув не в перший раз.
  — Вже шосту?! Невже видавництво дало дозвіл на це? — Я глянув на власний стіл. Хтось користувався моєю ручкою. Вона лежить на сантиметрів двадцять дальше від краю стола. — Невже Зефіров тепер, як Дем'ян Бідний?
  — Я сама шокована, але минулі добре продавались, тому видавництво дає гроші на нові папірчики. — Вона опустила очі, шукаючи за що зачепитись. —  Та що з тобою, давай! У мене без тебе не вийде.
  — Пробач, почнемо вже працювати.
 Я знову глянув на годинник, щоби ефективно розставити свій час роботи, але розставляти не було що. Кабінет невеличкий, якби я і Ярина взялися за руки й на максимальній ширині ніг підняли руки паралельно до підлоги, то ми би доторкнулися до стін. У кабінеті практично не було вікон, якщо не рахувати невеличке навпроти робочого місця Ярини. У зимовий час це не було так критично, але коли наступала весна, то пробуджувалося бажання намалювати ще з десяток, хоч невеличких шпаринок на стінах офісу, щоби побачити, як за стінами все насолоджується своїм життям.
 Ярина сиділа на величезному зеленому мішку з ноутбуком, а моє місце — за звичайним, сірим столом навпроти неї. Стіл був практично пустий, якщо не брати до уваги монітор, блокнот для нотаток та клавіатуру. У кабінеті було чотири фікуси, які регулярно підливала Ярина і два кактуси, які мав би підливати я. Біля дверей була шафа, а з лівої сторони, від неї, полиці із Селінджером, Вульфом, Керуаком, навіть, Бредбері. Ярина надзвичайно сильно любила американську літературу. Ще в кабінеті було четверте крісло, ніхто не розумів для чого керівництво його видало, але Ярина жартувала, що на ньому сидить письменник-привид і він, як невидимі очі автора, спостерігає за редагуванням власних божевільних творів. Це крісло можна використовувати, як підставку для ніг, коли немає можливості дібратися до дому й доводиться спати в офісі. Краще начальству про це не говорити.
 Я зручно сів у своє тверде, як живий дуб, крісло й почав акуратно гортати сторінки, що лежали на столі. Це справді не стрімка й далеко не дуже весела робота. Навіть, тут шукав місце для творчості. Чи то підберу красномовніше слово в аналог їх неграмотному оригіналу. Чи в рецензії на корективи добавлю трішки свого короткого слова, якщо це можна назвати творчістю.
 Ми не вставали з робочого місця аж до дев’ятнадцятої години. Якщо час може сповільнюватись, то сповільнюється саме в такий нудний момент.
 Від довгої роботи в мене затекла шия. Протер своє обличчя долонями й невимушено глянув у вікно. На внутрішньому дворі, серед снігів і звичайних бюджетних машин,  припарковувався пафосний Порш Каєн 2018-го року.
  — Вау, кого цей автомобіль? — Зі здивуванням спитався в Ярини.
  — Так, а ти не знаєш? — Я дав зрозуміти своєю мімікою — очевидно, не знаю.