Частина ІІ Розділ 1

Частина II

На тобі немає обличчя

 Я пишу тобі, згадуючи все, що лишилось у моїй голові. Без каплі сорому, чи надій. Прошу. Збережи моє слово. Піклуйся про нього, як дбаєш за своїм життям. Писатиму кожен раз, коли матиму час, якщо він у мене ще лишився. І я розумію, що це довга розмова з самим собою. Можливо я просто кидаюсь горохом у стіну. Головне. Запам’ятай як не мене, то моє слово.

Розділ 1
 

  Я не дуже пам’ятаю, як зв’яувалися мої думки в той день. Легка нудота від режиму прийому їжі та головний біль, що появляється, коли не потрібно. Очі злипалися медовими стільниками. Подих, при можливості, міг підняти і мертвого.
 Маршрутка затяглася дорогою, як жирне масло плаває по сковорідці. Тобто все, що я не повинен запам’ятати — я запам’ятав.
 Сіре ліхтерне світло просочувалося крізь туман та на мить осідало в маршрутці створюючи ефект мигання. Від цього мигання мій мозок відчувався, як плавлений сирок. Я старався тримати спину рівно, а очі статично, щоби виглядати цілком природньо.
 Важко думки залишати цільними, ще й той вірш у газеті «ЛІТ.Modus», який написав черговий блідий хлопчина з палаючим поглядом та з пустими мріями самореалізації.
 

 Поки я поправляв свою рогову оправу, маршрутку стрімко занесло в поворот. Наступивши собі брудною туфлею на шнурок, я стрімко зігнувся в двоє. Якась пасажирка недвозначно зиркнула на мене, та відразу, наткнувшись на мій погляд, відкинула власний у сторону. У відповідь я удав, що цієї кумедної ситуації не замітив. Увагу вимагала набагато важливіша деталь. На моєму маленькому механічному годиннику з’явилось 4 нові подряпини.
 Шини стирали себе об асфальт. Звуки відводили мої думки у вчорашній день. Я цей звук чув учора, позавчора, тиждень назад, місяць. Можливо, рік? Кожного дня на Люблінській, біля продуктового магазину, в транспорт сідала одна й та сама дівчина, кожного дня кривився губами уїдливо один і той самий клятий водій маршрутки й, навіть, кожного дня моя кава на смак лишалась все такою ж огидною, як і вчора, але що поробиш, якщо спробував один раз хорошу каву, то постійно куштуватимеш інші з надією найти її.
 Іноді мені подобалося себе забавляти представленнями, що двері маршрутки — портал і, що кожного дня звідти виходять сотні злих монстрів, як у книгах Толкієна, Мартіна, або Сапковського. Не хватало лише трішки слідів блакитної магії, що могли виходити із вихлопної труби транспорту й розсіюватися атмосферою.
 Сніг під ногами видавав звуки хрусту, ніби я відвідую солодку країну, а під кросівками кусочки вафель, які ламаються від ваги туриста з дальніх земель. Навколо мого тіла літав лапатий, гострий сніг. Під носом проходив важкий, майже чорний сигарний дим, настільки концентрований, що змушував мене ретельно заплющувати очі та стягувати шию якомога глибше в бездонний сірий бушлат.
 До початку роботи ще з пів години, а шлунок натякав, що давненько нічим не був заповнений. Якщо ви не будете коритися своєму організму, то організм даруватиме відлуння власної болі.
 Перебираючи свої ноги по тротуару, звісно, я пішов до найближчої видимої хатинки з випічкою. Вона ховалась у темряві ранку й у тінях багатоповерхових бетонних гігантів. Лінії цих будівель нагадували гірські хребти, або величезні стіни древніх героїчних міст.
 На вивісці написаний, якийсь задумливий фразеологізм на латині, але мене це не сильно переймало. Мало кого це переймає, коли людина голодна. Та й переймати не повинно. Я акуратно пригнувся до віконечка та почав гукати в простір.
  — Доброго ранку.
 Ніхто не звернув увагу. Я видихнув холодне повітря й почав говорити голосніше з трішки зміненим тембром.
  — Агов, тут бодай хтось є?!
 Дзвінку тишу перервав голос дебелого чоловіка, якому від сили було років сорок. Він сперся однією рукою на скло і пригнувся до віконечка.
  — Ой-йой хлопчику, чого ти так розкричався! З самого ранку вже горланиш, як півень.
 Певно, мої слова налякали, чи то продавця, чи то кулінара, а найімовірніший два в одному.
 У розмові кулінара чутний щипучий відтінок, ніби кінчик язика постійно бився об зуби верхньої щелепи й залишав слину на них. Я часто брав до уваги такі подробиці, головне ніколи про це довго не думайте, бо виглядає так, ніби ви покидаєте літосферу і прямуєте в космос і ще не говоріть про це в голос.
 Мене ці слова не заділи за живе та я продовжив мовчки дивитися в очі продавця з бажанням розповісти свою головну притчу.
  — Замовлення буде? Чи прийшов на мене подивитись? — Агресивним тоном спитався продавець, розкидаючи руки в сторони, як це часто роблять італійці під час розмови. Я не знаю ким він точно був. Його грузинська манера розмови казала, що він не був італійцем.
  — Так, звісно. Можна лате? — Дзвінко я відповів після повернення з космосу.
  — І все? Нічого більше хлопчик? Ти кажи, бо мені працювати треба.
 Мої вилиці піднялись у верх, а брови покосилися від зухвальної поведінки продавця. Від цієї нахабної розмови, що змушувала мене довше стояти на пронизливому холоді зовсім втратив бажання їсти. Можна зрозуміти продавця, який не очікував клієнтів із такого рання, але в нього є своя робота.
  — Так, більше нічого не треба. Тільки ще дещо.
 Моє незачесане волосся плавало хвилями зі сторони в сторону. Продавець похилив зацікавлено шию з надією отримати нове замовлення. Від повороту його шиї йшли гучні тріскання, які видаються, якщо заломлювати пальці.
  — Дякую.
 Довелося мені просити пробачення у свого шлунку не в перший раз і шлунок черговий раз мене не пробачив.
 Близько дев’ятої години я повинен прийти на роботу. Рівно в одинадцятій годині куплю собі їжу. Після всього залишиться чекати шостої години. Ну і моя улюблена, дванадцята година: спробую заснути. Зараз час в моїй голові веде прямо.
 
 
 Дивно, що місяць досі лишався підвішеним на небосхилі. Він наливався жовто-гарячим, але чому? Чому він жовтий? Чому ж ти жовтий? Хочеш бути схожим на сестру. Чи ти сам не знаєш?
 До офісу залишалося пройти відстань в один кілометр, або, можливо, милю. Ніхто точно не знав, навіть я, адже ніхто не рахує свої кроки поки йде на роботу. Від цього можна відчувати себе гірше і вмерти від нудьги. Пошарпаний годинник на руці натякав, що часу залишається мало, але хто буде слухати ці стрілки і пружини, вони інколи самі не знають чи праві.
 Дійшовши до світлофора, разом із натовпом живих мертвяків, я почав уважно слухати удари сигнального ліхтаря, що били по моїм вухам ритмічно, як метроном, і нагадували джаз із маршрутки. Ці удари асоціювались із часом, що повинен був врятувати життя від кінцевих обставин залишити своє худе тіло на холодному та твердому снігу від неочікуваного удару машини. Смішно, адже, коли закінчується час, то смерть однаково настає, як не крути.
 Тобі ніколи не дають розіграти гру заново. Дорога тягнулась, як струнка та жорстка бавовняна нитка. Інколи здавалось, що вона, з огляду на свою протяжність, не має кінця. Останнє місце крізь яке я проходив — парк. Правда в зимовий час парк не такий, який хотілося би бачити, але радів тому, що мав. Гілки дерев нагадували довжелезні, тонкі, гострі пальці, які тягнулися по твою душу, а дерева схожі на велетенських, древніх ентів, які спостерігали за людьми із глибокою мудрістю й настановою. Вони, ніби затягували свої гілки в небо, щоби заховати людей від байдужого сонця. Птахів у парку майже не було, хіба круки, десяток ворон граційно перелітали з одного ліхтаря на інший, стягуючи у своїх пальцях світло. Кидали погляд на душу перехожого і відверталися від неї, щоби вибрати щось важливіше. Вони перекрикувалися між собою, ніби в них йшла запекла полеміка. Коли ворони затикались і, якщо ви дивилися на них довгий час, то могли почути дзвінкий голос у вухах — «Nevermore!», або так лише здавалось.
 Від спостережень за їхніми перельотами зі сторони в сторону на серці пробігалися мурашки. У центрі парку давно вирили глибоке озеро, яке обросло з усіх сторін вербами, що шуміли від стрімкого вітру та закривали своїми завісами бенефіс водойми. Коли я проходив зранку, поблизу озера, здавалося, ніби в ньому вирує мул, як у книгах Лавкрафта. Можливого на його дні спить Левіафан, який чекає, коли я нирну по нього.
 Парк лежав паралельно до старого престижного кладовища. Тому, коли хтось присідав на соснову лавочку з обрамленими в залізо поручнями, то на напрямі своїх очей бачив монументи і склепи багатих і не особливо важливих людей. Загальним виглядом парк нагадував мертвий Тевтобурзький ліс у ранковий час і життєрадісний Шварцвальд днем, або так здавалось нейронам у моїй черепній коробці.
 На жаль, я не ходив парком у інший час уже давно. Шкода, що прекрасне так швидко закінчувалось, як і цей парк.
 Кава скінчилась, почався шум. Ось і виднілась будівля «ЛІТ.Modus».