Частина І Розділ 16

Розділ 16

 Десята година, я торкаюся пальцем до вати на моїй скроні. М’яка, як начинка в цукерках. Не пам’ятаю, коли останній раз їв щось солодке, чи то була ватрушка, якою зі мною поділився одногрупник, чи тістечко, яке купила матір. Трішки нудить від таких думок, але я все таки запам’ятав те тістечко.
 Андрій дає настанови усім, хто зібрався біля музею. Я мовчу у куточку і, як дурак, торкаюсь до синців.
  — Ей, Ігор, підійди сюди.
Звівся на ноги і почалапав.
  — Глянь. — Андрій показав рукою на фасад будівлі. На підвищення будівлі підіймались дві чорні постатті. Вони незграбно рухались по даху привертаючи усю увагу до себе.
 — Це ті хто нам треба?
 — Не знаю.
 — І ми просто будемо чекати?
 — Вони ж не могли послати тільки двох людей.
 Тінь дістала балончик з фарбою з рюкзака і вісімкою вимальовувала фігуру, що нагадувала портрет.
 — І що ми будемо робити?
  Андрій не міг більше терпіти і зірвався з місця. Я не міг його залишити і за нами побігли всі інші. Постатті з даху хутко зістрибнули
 — Стояти, виродки! — Кричав Андрій.
Ми пробігли приблизно сотню метрів, як Андрій різко зупинився. Він стояв попереду мене. Умить увімкнулись фари. Повністю осяяний білим світлом, Андрій, заспокоювався видихаючи все повільніше і повільніше. Перед нами стояв натовп. Людей двадцять. Все стало зрозуміле в одну мить. Світло ріже очі, застеляючи Андрія білим покривалом. Я повернувся і за плечем наших друзів побачив Євгена. Він посміхався в мою сторону, адже прекрасно розумів, що зараз зможе усе мені згадати.
 — І що ти пропонуєш робити?
 Андрій мовчав. Він повільно зняв пальто і на ньому залишилась тільки сорочка. Стиснув кулаки і підійшов поближче до нас.
 Відчуваю бій свого серця і зовсім не хочу підіймати руки, зовсім не від страху, я не відчував важкості в ліктях. Невже це обов’язково? З кожною секундою круг звужувався.
 — З тобою все добре? — Сказав Андрій. Ми уже зійшлись спинами. — Якщо не прийдеш в себе, то це погано закінчиться. Невже, після всього, хтось тебе звідси забере?
 Я посміхнувся від цих слів, адже вибору у мене нема. Жодних дверей я не намалюю. Тут потрібно вибрати правильну мить і я зроблю все, що від мене залежить.
 
 Навколо нас замкнувся круг. Крики і гам. Ми і вони влетіли один в одного. У мене була тільки одна ціль, від якої залежило все наступне. Потрібно все зробити швидко і виграти час. Я біжу на Євгена з усіх сил, але мене відкидає інший хлопчин. Порив злості, точно напрямлений удар в коліно і в щелепу. Я відкидаю його від себе, ледве відштовхуючи вагу тіла. Тільки Євген мене побачив, як я стрибаю на нього, щоб збити з ніг. Мені хочеться щось сказати йому, але чую тільки свій кашель, який перебивають видихи.
 — Злізь з мене!
 Він, користуючи моментом, б’є мене у вилицю. З-під вати розтікається кров і заливає мої очі. Я, не задумаючись, роблю один точний удар в ніс, від якого мені огидно.
 — Сука. Яка ти тварина! — Поки він тримався за ніс я обкрутив його голову так, щоб заломити ще й руки. Зараз він не може нічого робити і я пробую його заспкоїти, стискаючи все сильніше в кільце. Він мугикає якісь нерозумілі слова мені в плече.
 Я приклався до його вуха, щоб прошепотіти.
— Це жахливе відчуття, це не ненависть, ні гнів. Я спокійний, як ніколи до того, і всеж, я не хочу робити нічого поганого тобі. Це рано чи пізно закінчиться і ми розійдемось, якщо ти цього не захочеш, то я зроблю усе, щоб не дати тобі мені помішати. Якщо ти захочеш зловити мене будь-де, в парку, у мене вдома, або в Елії, то я забуду усе, що може мене стримувати і не дам тобі ні каплі шансу, щоб комусь нашкодити. Я не хотів нічого цього.
 Замість того, щоб його ударити, я відштовхнувся від грудей і встав на ноги. Пів секунди, щоб подивитись на рекцію Євгена. Він стискає губи і потирає щелепу. Я ховаюсь за силуетами людей. Треба тікати і робити це саме зараз. Я побіг до Андрія, щоб розвернути його і валити звідси.
 — Треба йти поки в нас ще є шанс! — Андрій ледве видихнув усе, що в нього залишилось — Ага.
— Всі за мною!
 Ми побігли назад, в сторону музею. Після п’ятнадцяти секунд я вже чув, як за мною гудить машина і верещать, як індійці, діти. А я то думав, що все закінчилось. Невільно сміюсь від своєї дурості і цієї ситуації. Все тіло нагрівається і з кожною секудою я сильніше відчуваю кров, яка вібрує у скронях. Вона уже забруднила мою куртку і штани.
 Ще хвилину і буде поворот. Я його добре пам’ятаю. Я хлопнув Андрія по плечу, щоб заховатись у вузькому проході.
 — Живий? — Андрій дивився у землю. Він не звертав увагу на машину, від якої ми вже відійшли.
 — А не видно?
 — Все добре. — Він віддихувався і від цього ковтав слова.
 — Я винен перед тобою. — Ледве хитається і дивно, що стоїть на ногах без милиць. — Це була чортівськи прекрасна ніч.
Я не хотів нічого йому відповідати, але перший раз я відчув жалість.
 — Справді чортівська.
 — Не будь таким злим. — Він потягнувся рукою до внутрішньою кишені в пальто і витягнув гаманець, а з нього невеличкий згорток паперу. — Я ж казав, що винен тобі.
 — Може спочатку знайдемо місце побезпечніше?
 — І то правда.

 Я взяв його під плече і ми пішли у “Затінок”. В квартирі було темно, але він попросив мене не вмикати світло. Я поклав його на ліжко, а сам присів неподалеко.
 — І що ти на мене так дивишся? — Він посміхнувся.
 — Що це була за дурнувата посмішка, коли за нами гналась машина?
 — Не знаю, я просто задумався на мить про це все. Про те, як я тут опинився. Чому? Хоча, не думаю, що це важливо.
 — І це тебе розсмішило.
 — Я зрозумів, що у мене своєрідне відношення до гумору.
 Він не збирався спати, тому я взяв свій телефон і увімкнув на ньому Self Control Бреніген, на що Андрій скривився.
 — Невже не подобається?
 — Та ні, просто здивований, що ти таке слухаєш.
 — Та невже. У кожного свій смак.
 — Ей, мені просто Gloria більше подобається.
 — Чорт, а я бачу, що ви розбираєтесь.
 Андрій все таки дістав гроші з гаманця і кинув їх мені на стіл.
 — Ти їх чесно заробив.
 — Дякую.
 — А тепер заховай, щоб я про них більше не думав.
Ми сиділи до ранку. Я вмив обличчя, витер взуття. Чистий, як апостол. Збираюся йти до дому.