Частина І Розділ 15

Розділ 15

 Я лежав на дивані і пробував думати про сесію. Виженуть мене при першій можливості, якщо я не сяду за навчання. Вибору особливого не було. Якщо ти студент, такий як я, то взимку і влітку думаєш про те наскільки хороша погода в Яворові.
 До початку сесії залишалось два тижні. Якщо постаратись, то все можна скласти без особливих проблем на сталеву трійку, а в наступному семестрі подивимось.
 Мені би пригодилось декілька копійчин на новий рік. Зможу кудись піти з Елією і зробити подарунок матері. Найкращий з можливих.
 
 Тому я вирішив прийти до Андрія і попросити в нього хоч якийсь заробіток. Останні декілька років снігу майже не було. Минулої зими, в грудні, пам’ятаю температуру плюс двадцять, можна було у футболці ходити, тому атмосфера новорічних свят, за вітриною магазину, контрастувала з багном, яке засихало на моїх кросівках.
 Біля квартири нікого не було, тільки холодні пориви різали моє обличчя. Я піднявся по сходам і вже був готовий стукати у двері, як на декілька сходинок вище, зліва від вхідних дверей, сидів Євген. Він щось записував у жовтуватий блокнот, який нагадував канцелярське приладдя патрульних поліції. Євген піднявся з сходів і з теплою посмішкою сперся на стіну. Він кивнув у мою сторону і потім продовжив — Ну і як воно?
 — Що саме?
 — Не знаю. — Він подавився сміхом. — Життя?
 — Добре. Андрій всередині?
 — Угу. Сидить за комп’ютером. 
 Я думав про Євгена часто. В перші секунди я хотів розбити його обличчя об сталеві перила. Щоб вилиці розтрощились на дрібні кристали. І щоб його дихання переривалось ковтанням власної крові. Тільки ця ненависть пуста. В ній немає нічого, що змогло би зробити ситуацію кращою. Не буває такого, коли немає кращих варіантів. Я видихнув повітря і зайшов у квартиру.
 Андрій сидів за  ноутбуком і набирав на ньому якийсь текст. Він тільки підняв на мене очі і сказав.
 — Присідай.
 Вся кімната переповнювалась тишиною. Я згадував обличчя Євгена, який стояв за дверми і не міг про нього не думати.
 — В тебе є якісь ідеї друже?
 — Взагалі ні, але я подумав, що можливо ти маєш.
 Андрій відкинувся на спинку стільчика.
 — Прямої роботи я не маю, але пам’ятаєш нашого знайомого Артема?
 — Я пробував його забути.
 — Наші знайомі анархісти скоро спробують осквернити музей.
 — Який ще музей?
 — Музей історії звісно. Кліо їм цього не пробачить, а я цього не допущу.
 В квартиру зайшов Євген і пішов на кухню вмивати руки. Я вже не чув Андрія щосекунди мої думки загострювались тільки на одному. Я повинен поговорити з Євгеном.
 — Зараз прийду.
 — Я тебе не тримаю.
Зайшов у кухню. Євген тихо мив руки. Я стояв за його спиною і думав, як краще почати.
 — Ти хочеш щось сказати? — Він вже витирав руки.
 — Мені Елія дещо розповіла. — Посмішка з його обличчя зникла, а руки повільніше витирались об рушник.
 — Що саме?
 — Про те, як ти розпускав руки.
 — Це ж просто гра.
 — Не дуже схоже на гру.
 — Ти просто не бачив, як вона кумедно виглядала, коли вся почервоніла.
 Укол в серце і я стримую подих.
 — Закрий рот.
 — Що?
 — Закрий рот.
 Він обкутав мою шию своїми руками і приклав великі пальці до кадика.
 — Не хочеш повторити?
 — Я не хочу тебе бити.
 — Тобі ніхто і не дозволяв.
 Я вдарив його між пахв легким ударом коліна.
 — Яка ж ти мразь! — Він схопив мою голову і різко вдарив нею об умивальник. Я лише встиг підставити руку під скроню.
 Я вже склався в погибель і сперся об стінку.
 — Який же ти дурак.
 Вся голова йшла обертом. Він продовжив бити мене коліном, а я тільки закривав ніс і рот руками.
 Андрій прибіг на мої крики і розняв нас. Я лежав не посміхаючись, але не жалів за жодну дію. Кров цабеніла з брови, але я не відчував її. Густа, як варення.
 Андрій вигнав Євгена з кімнати. Ми сиділи на дивані і я притримував кусок вати біля своїй голови.
 — Болить?
 — Є таке.
 — Нічого, до музею заживе. Думаю, що там зустрінемось з Євгеном.
 — Тобто?
 — А куди йому тепер йти?