Частина І Розділ 14

Розділ 14

 Не хочу перераховувати всі події, котрі відбулись до вихідних. З нового в мене появилась тільки дірка в кишені. Красива і глибока, як будь-що абстрактне. До мого іміджу припасовувалась прекрасно. Саме з нею я і пішов до Елії.
 Вона не хотіла мене зустрічати на вулиці, тому я лише отримав адрес і приблизний напрямок: ”За поліклінікою”.
 Червона будівля лікарні. Під ногами все зажовтіло до кислотних фарб. Листки дерев лягали на моє взуття, кружляючи по вітру. На вулиці нікого немає, брущатка побита епохами, а шини не сміють стиратись об неї.
 Значить я на місці?
 Я обійшов лікарню по периметру, як і було сказано, щоб побачити арку. Брущатку поступово з’їдав асфальт, з-за арки виглядав шпиль готичної церви. І попереду мене красувалась табличка, зсунута на правий бік: «Цирюльник».
 Затерті двері і коврик. Певно мені треба саме сюди. Я зайшов у приміщення холодного коридору. З-за відчинених дверей, у кінці коридору, тріщали звуки перукарської машинки. За кожним моїм кроком звуки ставали тихішими, поки я не зайшов у середину.
 Кімната заливалась теплим світлом у якому мене чекала Елія. Вона посміхулась. Я розгубився.
 — Привіт Ігор.
 — Привіт. — Такий сюр. Вона стригла чоловіка, що сидів у кріслі, короткою насадкою на машинці. Вся його голова виглядала, як пожований кактус.
 — Я зараз закінчу, а ти поки почекай. — Я тихо сів на диван.
 На скляному столику лежали глянцеві журнали, які існують для формального привіду сказати: “Так, я інколи читаю”.
 — Ненавиджу їх.
 — Ти про що?
 — Про глянець. До них огидно торкатись, на них огидно дивитись.
 — А людям подобається.
 — Це про них достатньо говорить. — Вона не відповіла, а продовжила їздити машинкою по давно побритій голові. — А ти нічого не хочеш розповісти?
 — Я? Навіть не знаю.
 — Чому саме тут?
 — Де? Ти про що?
 — Чому в перукарні і саме в цій? — Вона подавилась посміхом, а потім продовжила.
 — Це не перукарня Ігор, глянь навкруги.
 Я оглянувся по сторонам і особливо розглядав стіни. Тут лише один вихід. Немає вікон, немає інших дверей. Ремонту ніколи і не було.
 — І що це таке?
 — Одне із багатьох місць цього міста. Колись воно належало одній сім’ї, але доля така, що підприємствам не дуже легко виживати тут. — Вона обкрутила пальцем приміщення.    — Особливо таким. 
 — І кому воно належало?
 — Ну, з часом мало належати мені. — Вона забрала руки від “клієнта” і відпустила його.
 Її слова наводили на певні догадки, але я не знав, чи маю право її розпитувати про Андрія, але, якщо я правий і вона по лівим інтересам змогла доєднатись до цього клубу, то це не грає ролі. Все і без відповідей очевидно.
 — Вільний.
 — А це тоді хто?
 — Просто друг, стригти я трішки вмію. Майстерно голю на лисо.
 — З цим важко сперечатись.
 — Не було проблем з пошуком?
 — Ні, я йшов по догадкам. — Я дав їй час на запитання, але їй того не треба.
 — Вставай, ти ж сюди не просто так йшов? — Вона легко вдарила мене кулаком по нозі і руками показала йти за нею.
Я підвівся з дивану і пішов у сторону виходу. Ми обійшли периметр будівлі, щоб опуститись у приміщення схоже на підвал. Тільки я не відчував сирості, адже за дверми мене чекав великий екран і матрац, що складався у дві погибелі об стінку.
 Елія провела пальцем від мене до дивану і сказала. — Сідай.
 Вона присіла збоку мене, спершись спиною до зігнутого матрацу. На стіні загорівся блідий екран. Він миготів декілька секунд під звуки поскрипування проектору. Потім появилась назва фільму серед точкового серпанку, від старої плівки. Я не дуже розумів, чому вона вирішила показати мені цей фільм.
 — Що це?
 — Ігор, це кіно. — Вона дістала з кишені пачку тоненьких цигарок і, чекаючи зміну кадру, показала пальцем на екран.
 — Все ж написано: À bout de souffle.
 — Я не розумію.
 — Тут все просто. Не треба нічого розуміти, просто дивись.
 Я приклав руки до голови з зацікавленим обличчям і продовжив дивитись. Фільм почався з фрази: В кінці-кінців я дурак.
 — Це ти мені щось сказати хочеш? — Вона розсміялась.
 — Ні, це просто співпадіння.
 Я дивився не відриваючи погляд. Раніше нічого схожого не бачив, навіть чорно-біле кіно не дивився. А воно мені треба? Виявляється, що треба. Я згадував інші фільми і постійно порівнював. Камера. Вона, як ще один персонаж, а слова персонажів постійно граються зі мною. Пробують викликати сміх, або сором. Вони живі тільки по причині того, що можуть мене задіти. Хорошому персонажу плювати на реакцію, в нього знаєте свої справи.
  Ми дійшли до титрів. Шкода, що кіно коротке, як і діалоги, а може то і на краще. Плівка завжди згодиться.
 — І як тобі?
 — Насправді чудове кіно. Весь перегляд мене не покидало відчуття того, що слухаю коротку розповідь п’яного друга, який дуже хоче наслідувати Джойса. Але мене не покидала одна дивна думка. Чому ти його вирішила показати?
 — Ти обіцяв мені зустрітись, а я хотіла, щоб тобі було цікаво.
 — Я не думав, але в тебе вийшло.
 — Звісно вийшло Ігор.
 Потім вона провела рукою до мого волосся. Опиратись я не став. Воно непогано виросло за осінь. Кінчики локонів торкалися хвилею лівого ока, а на скронях волосся загострювалось за краями вух. Такий собі чорний капелюх. Дурнувато довгі зачіски мені ніколи не личили. Я міг би грати на гітарі збоку Маккарнті. Елія закрутила волосся над моєю головою навколо свого пальця.
 — Не хочеш це забрати?
 — А хоч щось залишиться? — Вона посміхнулась, нахиливши голову на плече.
 — Не забувай, в мене тут гострий предмет в руках
 — Буду вдячним. — Я підвівся з матрацу. — Хоч гроші зекономлю.
 — Хто сказав, що зекономиш? — Вона зробила гримасу з свого обличчя, яка тільки додавала її словам тепла. — Добре, ти поки присядь на щось, а я зараз прийду.
 Холоднувато і пусто. З всього я зміг знайти лише дубовий стіл, який викликаюче скрипів під моєю задницею.
 — Ти вже готовий?
 — Типу того. — Вона заліза на стіл і присіла, схрестивши ноги на ньому.
 — І як ти хочеш, щоб ось це гніздо виглядало?
 — Не знаю. Знаєш, вважай, що я повністю даю тобі творчу свободу.
 — Ну, зверни увагу, я тебе не змушувала це говорити.
 Тільки я почув перші звуки машинки, як відразу згадав про музику.
 — Почекай секунду. — Я нашвидкуруч дістав телефон із найвужчої кишені в світі. І з всіх пісень, що я міг підібрати я вибрав одну. Це восьма пісня з тринадцятого альбому Синатри, здається. Не пам’ятаю точно, але це і неважливо. Головне подякувати технологіям за можливість почути його.
 Я увімкнув пісню і поставив телефон збоку себе.
 — Звучить приємно. — Сказала Елія, торкаючись машинкою до моєї потилиці.
 — Справді. Ненавиджу те, що крутять по телебаченню, коли ти приходиш до перукаря. Це ніхто в кімнаті не слухає, але телевізор однаково працює.
 — Це щоб люди не соромились мовчання.
 — В чомусь ти права.
 — А тепер помовчи і очі в підлогу.