Частина І Розділ 13

Розділ 13

 Я дуже хотів зустрітись з Елією. Тепер не соромно і руки в кишені класти. Ось б Андрій знайшов ще щось до мене. Каплю старання і точно вийде переселитись хоч на один рік в якусь задрипану кімнату, а там воно само піде. Тільки Елія. Мені треба знати, чи я зможу дати їй все необхідне, але про це потім. Спочатку я маю вимитись і нарешті поїхати на навчання.
 Не встиг я зайти в будівлю університету, як на мене вже кинув погляд викладач з латині. Надіюсь, що це тільки мої дурні передчуття і все обійдеться. Я однаково не зробив ще нічого поганого. Принаймні з свідомого.
 Тільки я відчинив двері, як від власного образу загострилась посмішка мого куратора. Певно вона найбільше рада мене бачити. Так я і попав до її кабінету перший раз. Там стояла її помічниця, чекаючи якогось дозволу на слово, і власне мій співрозмовник.
В кабінеті не було повітря. Ну, ми люди прості. Дихали димом від сигарет, який не встигав виходити через відчинене вікно.
 
 Вона знала, що треба мені вкинути хоч щось корисне в голову. Та й викинути те все, що там прекрасно лежало на задніх полках і без чужих дій.
 — Мені тут ректор лист приніс. Такий біленький-біленький. І на ньому, Ігор, — Вона шморгнула носом і щелепою перевела загустілу слину від сигарного диму під язик, — ось якісь каракулі. Щось я не можу їх розібрати, не поможеш? — Її голос разючого скрипу драматично переливався в театральні схлипи і інтриганський шепіт.
 Спочатку я подивився на її помічницю. З її погляду стало зрозумілим, що не мені тут потрібна допомога. Потім глянув і на сам листок.
 — Ти не соромся. Поближче. Ще поближче. Давай-давай!
 Я вже опирався на стіл руками, перекидаючи більшу частину маси тіла за нього. Не дуже зручне видовище, але сісти назад я не міг.
 — І що ти тут бачиш?
 На листочку, в правому верхньому куті, виписувалась назва інституту і прізвище ректора. Під цим блоком, по середині, світилось моє ім’я, а ще, трішки нижче, секція з текстом на декілька речень про мої прогули більшості пар. Зав’язував цей маніфест закручено-пафосний підпис.
 — Ось, щоб цієї ситуації більше не повторилось. Звісно, якщо не хочеш залишитись в цій позі. — Вона обвела пальцем картину мого зігнутого стану. —  То ходи на пари. — Куратор хлопнула мене долонею по плечу.
 — Хе-х.
 — Не смішно, Ігор.
 — Зрозумів.
 — От і молодець.
 Посмішка і я за дверми. Пустий коридор, ніхто не побачив, як я ходив по чортовому лезу. Тільки пальці не трясуться. Вона мене ще пожаліла. Це лише чергова умова і я розберусь і з цим. Зараз не маю права зв’язуватись з Андрієм, можливо, це і на краще. Тепер я хоч можу зустрітись з Елією.
 Я підсів до неї на лекції, щоб нікого не втомлювати. Просто слухав викладача і думав про те, як все тільки починалось. З важкістю думок я вже сидів тут, але зараз, хоч руки закинь за черепок і насолоджуйся. Я можу просто його почути.
 Мій викладач сьогодні піде до дому. Перед тим, зайде в продуктовий магазин і купить рису, або іншої крупи. Розплатиться спеціально врахованою зарплатнею на цю покупку. Потім зайде до дому, привітається з дружиною, можливо із дітьми. Після, вже у вечері, зачиниться за тонкими дверми своєї кімнати і, як я, строчитиме словечки у зошит, або читатиме якогось мерця на самотності, певно, як і мій куратор. Обов’язково, як і я. Він думатиме про наступний місяць, гроші і дружину, поки його голова набивається епітетами і метафорами з античних світів. Зараз він тільки віддалено дивиться на мене, а я згадую «свого» діда під бавовняними хмарами і кольорові папірчики, які він завжди клав до погнутих сигар. Хіба в його історії менше романтики?
 — З тобою все добре? — Спитались пошепки Елія, роздивляючись мою голову, складену на перехрещені руки. І це не дивно, адже я посміхався від думок, що зараз пишу.
— Так, зараз так легко. — Я підпер голову обома руками, думаючи про те, як я сюди прийшов перший раз. — Так просто слухати, думати.
— Дивак ти. — Вона зробила декілька поміток в зошиті, а потім знову розвернулась до мене. — Ти не хочеш сходити на цих вихідних прогулятись?
 — Куди прогулятись? — Нащо я це питав?
 — Як вийде, в мене є одна ідея.
 — Ну не знаю.
 — З таки відповідями другого шансу не буде.
 — Тобто не буде? — Не можна так лякати людей. Вона розсміялась і повернулась до свого конспекту.
  — Тоді побачимось.