Частина І Розділ 12

Розділ 12
 
 Кожен день я прибував до дому близько дев’ятої вечора. Встигав перекусити і до опівночі в мене залишався час для навчання. З кожним днем все сильніше відвикав від своєї кімнати. Пересував меблі і зривав наліпки на стінах, які мене нервували. Все здавалось до дурості недоречним. Неначе не я це все вішав на стіну.
 В той самий день, коли я попрощався з Елією, я приїхав до дому близько дев’ятої. Матір мене зустріла ще в коридорі, вона не сказала жодного слова, тільки вимкнула світло і пішла на кухню. Я не хотів з нею розмовляти, день довгий, а розтягувати його сильніше я права не маю.
 Я сидів за столом і грався своїм олівцем, або малював на краях паперу карикатурні обличчя. Завжди так роблю перед тим, як мене змушують щось написати. Ще на столі лежав мій телефон, гаманець і змотані навушники. Я хотів написати Елії, але в голові це представлялось сміхотворною розмовою на невимушені теми. Спочатку кинув погляд на Маркса, а потім на гаманець. Чорт, якщо я не знайду гроші, то він на мене почне дивитись по іншому.
 Матір стояла в дверній арці, ховаючись у темряві. Я її чітко бачив, вона попадала ідеально на периферію мого зору.
 — Як ваші справи? — Її обличчя застигло в напівтемряві не даючи мені жодної відповіді. 
 — Де ти був?
 — Я вчився. Просто зараз треба трішки більше часу на те, щоб закінчити. — Вона боялась показувати мені своє обличчя. 
 Я встав з-за столу, щоб дати можливість усім емоціям втихнути. Кімната мені в цьому помагала. Вона, як флюгер, зловила потік і підлаштовувалась під мене. Все відчувалось краще. Вологість в кімнаті, шум холодильника з кухні. Вся підлота стала циферблатом і стрілки не могли рухатись поки я стою на них. Я відчував свій запах, мій одеколон змішаний з ароматом осіннього клену, фібрами вечірнього дня осені. Пахну холодом.
 — Я знаю, що вам важко і ви повинні мене зрозуміти. — Я підійшов на декілька кроків до неї.
 — Де ти був? — Обличчя лишалось в темряві, але голова опустилась підборіддям на груди. Її голос тремтів вслід зачепивши мій. Від цього вантажу на шиї важке відчуття.
 — Мам, мені шкода, я все виправлю. Мені потрібен лише час. — Вона заплакала і, не відриваючи голову від грудей, протягнула до моєї шиї руки. Мені здавалось, що я не маю права заплакати. Не по причині мужності і інших нісенітниць, якщо я вже провинився, то мій показовий жаль буде недоречним. Головне все закінчити якомога швидше.
 матір мене обняла поклавши голову на плече. Я відчув метал на плечах, неначе туди і в груди налили розжареного олова. Від цього не зміг вимовити ні млявого слова.
 Вона залишила мене, щоб піти спати, побажавши доброї ночі. Я ж залишився з дивними відчуттями і чітким усвідомлення в необхідності роботи.

 Я не знав, чи Андрій знайде нам ще якийсь підробіток та й воно не так все просто було і минулого разу. Та що нам? Поки є час можна і вдома попрацювати. Я вирішив, що попрацюю на вихідних вантажником. Компанія займалась виробничими доставками для заводів і фабрик. Великим плюсом для мене залишались гроші, які я економив від відсутності поїздок до міста.
 Певно не найлегша робота, але ці гроші мені точно не стануть зайвими. Ми грузили дерев’яні ящики з тютюном, або з пшеницею. Іноді хліб, який давався найлегше, іноді дерев’яні дошки, якими можна було відбити партнеру ребра.
 Перший раз, коли я прийшов туди, мене чекав водій, який, викинувши руки з-за вантажівки, дивився на мене жуїрним поглядом. Легко так дивитись, не йому доведеться закидати ящики. Кожному своє, а погода на диво чудесна так і хочеться співати. Погода для футболу, або вечірніх прогулянок. От би вона тривала вічність для всіх.
 Ще, за метрів десять від мене, сидів на парапеті дід. Худий, як висушена риба в супермаркетах. Літня сорочка на ньому висіла, як шторка, щоб просто приховати тіло. На голові стара кепка, з надписом заморської бейсбольної команди, а в кишені сорочки чотири цигарки, з яких дві погнуті, як сантехнічні труби.
 Ми з ним працювали завжди. Це мій компаньйон, який вічно міг підтримати, або розпочати розмову.
 Інтервальним рухом беру ящик на спину і закидаю його у транспорт. Витягую скалку з свого пальця, слухаючи посміх старого друга. — Тобі тільки звикати до цього!
 — Надіюсь ні, — насправді я тільки й думав, коли це лайно закінчиться. В перший день спина хрумтіла, як  дводенний багет. — Дід, ти певно тут і зістарився.
 — Не знаю. — Над небом повільно густіли бавовняні хмари. — Не пам’ятаю, я не жалію ні хвилини. — Знову закинув ящик у кузов. Тільки тепер біль затупився вище спини.
 — Що? Не по зубам, хлопче? Я звик до цього чесного болю, — Вітер тихо слухав нашу розмову біля депо. — Знаєш, — він затягнув повітря глибше в груди, — і ти звикнеш. Такий закон. Твої плечі повинні боліти, навіть якщо ти тут і не «зістаришся».
 Старий присів на парапет, щоб трішки перепочити і засмолити одну з кривих цигарок. І він зміг навести мене на кумедні думки тільки своїм виглядом.
 — Чого смієшся, паршивець?
 — Тепер з слова паршивець, а до того з однієї нісенітниці.
 — Я тут весь день не сидітиму.
 — Ми таскаємо імпортний тютюн десятками кілограмів, а ти з цією соломинкою не розлучаєшся.
 — Та що мені до нього? Дорогий, не дорогий, а після смаку, як гній в роті.
 — Ну звісно.
 — Дурість в голові. Я цілком задоволений своїм пайком. От би ше трубку.
 — Щоб виглядати ще смішніше?
 — В тебе взагалі немає поваги, пацан?
 — Пробач, я просто подумав над цим всім. — Тут добре, ми близько знаходилися до периферії поселення, щоб наше мовчання здавалось красивим. Кожна пауза спеціальна, щоб могли поспівати птахи, або пошумів вітер. Певно тому сюди старий і приходив.
 Потім я розслаблявся і вдягав навушники. Вигляд нових мішків засмучував мене, а їхня вага і робоча зміна створювали в мене декілька схожих під очима. Кожен раз я пробував розслабитись душею не розгинаючи тіло. Я повторював тексти з пісень і насвистував мелодії. Дзвінкі, як удар палки по бронзі. Кожен раз, як насвистував — Дід посміхався в мою сторону і пританцьовував головою.
 Тепер в мене були гроші, щоб без особливих турбот зустрітись з Елією.