Частина І Розділ 11

Розділ 11

 Я прокинувся знову з тупим болем у голові. Стрілки годинника уже докрутились до рівно дев’ятої ранку. Не хочеться нікуди йти, але час мені не дозволить. Тільки ранок, а я знаю, що повідомлення на моєму телефоні уже прийшло. Андрій, або хтось інший, уже все обдумав і надіслав мені запит. Сьогодні я повинен з ними зустрітися, щоб зрозуміти майбутнє. Зараз я, як завжди, пробую розплющити очі.
 Швидко одягну чорні штани і розтягнуту сіру футболку. Максимально нейтрально. Старі кросівки, гаманець. Лишилось взяти сім гривень, до яких прилипла жуйка, і я готовий. Не заздрю водію.
 Місто зранку неймовірно кумедне з сторони. Всі люди тримаються певних ліній, вишитих на їхньому контурі шкіри і пришитих до нутрощів. Дерев’яні іграшки, що можуть лише кидати в сторону високомірний погляд. Хочеться з ними потанцювати.
 Я не їхав на Батуринську і не збирався їхати куди-небудь. Андрій попросив, щоб я приїхав саме до Лео. Дивно, але він дав мені зовсім інший адрес.
 Спочатку подумав, що це багатоповерхівка. Чергова квартира. Не така велика, як на Батуринській і нічого цікавого не скажеш. Каміння і абсолютний сум. Якби я почекав ще трішки, то не зміг би помітити хлопчика, що грався у внутрішньому дворику, за найближчим забором. Я пішов у глиб двора. За ним йшла стежка у зовнішню сторону. Ця доріжка вивела мене до невеличкої хатинки, що мала вигляд звичайної будівлі серед всіх, що трапляються у самотніх місцинах міста. Хлопчик, що грався в саду, мав яскраво виражені і знайомі риси обличчя. В мою сторону дивився Пуаро. Він не посміхався і не шукав способу відвести очі. Його погляд направився точно у мої зіниці. Я відчув якусь дивну ганьбу, здавалося, що мене осуджують за вторгнення у чужий світ.
 — Ти не смієшся з мене? — Хлопчик з серйозним виразом обличчя дивився на мене.
 — Ні. Я повинен?
 — Не повинен. — Я незручно відвів погляд. — Добре.
 Пуаро звів руки за спиною і опустив очі, він посоромився продовжувати. Як я можу дозволити перервати щось настільки неймовірне? 
 — Е-е-е-й! — Я присів до рівня його очей. — Якщо тобі це подобається, то я тільки радий. Я бачу складність в твоїй грі. Це все не просто так. Це необхідність для тебе, як для молодого хлопця. Потім в тебе часу на це не буде, але назавжди залишиться у спогадах. Переросте у щось більше, стане однією з твоїх частинок.
 — Я не дуже розумію тебе.
 — Тебе? — Я коли був таким маленьким, то боявся і до мурашки говорити на «Ти».
 — Так. Я сказав тебе.
 — Коли я був маленьким, то у моїй голові народжувалися могутні імперії, котрі століттями створювали історію. Голову будоражить думка, що в неї є можливість створювати неймовірні світи та атласи з старого радянського килиму і потрісканого паркету. Рушник на плечі та дерев’яна палка, що своєю зігнутістю нагадує клинок сарацина. В кожного завжди щось своє. — Раніше я про це і не думав. — Кумедно, але деякі люди досі граються схожим чином. Тільки одні думають, що давно це відкинули, а інші пробують приховати минуле чимось іншим. Не всі розуміють для чого воно.
 — Звучить дивнувато. Навіть для тебе.
 — Для мене? Тобі ще мене осуджувати. — Він продовжував на мене дивитись маленькими, як кристали цукру, зіницями. — Не знаєш де твій дядько? — Він провів маленьким пальчиком в сторону вхідних дверей.
 — Доволі очевидно.
 — Ти ж сам спитався. — Він розвернувся від мене в сторону забору. — Андрій говорить, що ти спеціально такий дивний.
 — Хорошого тобі дня, Пуаро. — Хлопчик лише подивився у мій слід.
 
 Я відчинив двері і відчув холод. Перед мною короткий коридор за яким чекали ще одні двері. Це буферна зона для повітря. Жодного променю сонця. Тихо тут, не так тихо, щоб я відчував хоч щось приємне. Відчинивши наступні двері на доторк мене чекала глибша темрява. Заховані шахти Морії. Навіть тут повинен бути вмикач. Навпомацки, моє правиця проповзла по стіні шукаючи кнопку, або тумблер. Нічого. Тільки павутиння і звичайні вибоїни.
 Лише я торкнувся лівою рукою до тумблера, як роздався смішок за метри чотири. Страшно сказати, хоч слово. Щось там є. Певно мене хтось чекає. Головне, щоб це не був Артем, або хтось з його друзів. Силует вищий за мене в декілька раз. Я придивлявся, щоб оглянути контури. Ще секунду і я увімкну світло.
  — Хто там? — Я сильніше прижмурився у темряву і відлуння голосу повернулось до мене.
 А потім силует увімкнув ріжуче світло ліхтарика на телефоні. На сходах сиділа дівчина. Одягнена у світло-сірі штани, білу футболку, що покривалась чорною курткою на плечах.
Моєю курткою.
 Я видихнув і відчув безпеку, хоч досі нічого і не розумів.

— І як тобі тут? — Спитала ненав’язливо Елія.
 Подивився по сторонам, щоб зрозуміти обставини. За мною ніхто не слідкує?
 — Я хотів почути дещо інше. Наприклад, що ти тут робиш? — Я старався підібрати всі слова світу, що знав.
 — Ти казав, що я зможу подзвонити.
 — Казав.
 — Я звісно не ображаюсь, але чому ти не відповідав? — Я дістав телефон. На головному екрані мене чекало три сповіщення.
 — Пробач, але мені треба було їхати. — Найвужчі промені ліхтаря засвічуючи її обличчя гострими лініями.
 — Куди? Сюди? — Вона напнула на мене очі.
 — Знову пробач. Дай мені ще один невеличкий шанс. Моя провина. В будь-який зручний для тебе час. — Елія нервово кривила посмішку, щоб потім просто посміятись з мене.
 — Господи. Всі тебе чекають, а ти так повільно йдеш.
 — Всі?
 — Ну, Андрій, Лео. — Тепер це звучить більш страшно.
 Я дивився на свою куртку і думав, як? Неважливо, думаю, що Андрій мені все пояснить.
Елія встала з сходів і пішла наверх.
 — Ти збираєшся йти?
 Мені нічого не залишалось, як слідувати за нею.

 На верху мене чекав знайомий хлопець, який лежав на дивані, і два чоловіки, що пили за невеличким круглим столом. Це був дах будинку. Розкішний дах. Жодної зайвої подряпини, тільки на тих меблях, які їх вимагали.
 Елія торкнулась моїх плечей, щоб я увійшов у двері. І відразу ця лукава посмішка. Андрій встав з-за столу і підійшов, щоб привітатись із мною.
 — Привіт мій юний друже!
 Я поздоровався з Андрієм, Євгеном, Леонідом. Ну і звісно Елія дивилась за цим всім, як за вибудовною грою. Неначе все склалось, як ідеальний конструктор.  Досі губився від її погляду, адже нічого не розумів. Я повинен викликати її на декілька па, після того, як все завершиться, я ж однаково їй обіцяв.
 Ми пили. Багато пили. Я і не думав, що можна відмовитись. Це в одну мить стало необхідністю. Особливо після всього, що відбулось поблизу Ослівців. Нас з Євгеном хвалили, певно ми це заслужили. Андрій прекрасно знав, що я нічого не розумію. Він то і дивився з-під краю стакану на мене.
 — Чому ми не на Батуринській? — Євген на мене скоса подивився.
 — Бо вона нам насправді не належить. — Сказав Євген лежачи на дивані. — Нам взагалі мало що належить, якщо задуматись. — Андрій подивився на нього і прокоментував.
 — Євген правий. Цей дах — єдине місце за яке я сплачую податки. «Затінок» належить Володі, а у всіх інших місцях ми гості. Так і доводиться жити. Як кочівники. — Він узяв невидиму вуздечку і пустив нею хвилю.
— Тільки це неправда. Кожен з нас має де заснути. — З вимученим видихом перебив Лео. — У мене є і квартира і майстерня. В тебе, Андрій, є завжди дах над головою. — Він подивився на мене, а я дружно посміхнувся. — В хлопців також з цим проблем немає. Якщо ми і кочівники, то тільки по причині того, що вторгаємось на чужу землю.
 — Нікому від цього не стає гірше, Лео. Звичайний обмін послугами. — Андрій випив вміст свого стакану і вийшов на вулицю до Пуаро. Я, в пошуках відповідей, вибіг за ним. 
 
 Вечоріло. Скоро Лео мав забирати Пуаро до дому, а Андрій відпочивав на лавочці поблизу будинку. Я не хотів йому мішати, але відповіді мене цікавили.
 — Знаєш, що? — Андрій почав перший.
 — Ну?
 — Ти крутий. — Він просміявся в живіт, як це роблять п’яні люди.
 — Звісно. Ніхто крім мене. Євген мені сильно допоміг. Насправді це він зробив основну роботу, але я тут не для того. — Андрій подивився на мене з посмішкою, адже прекрасно розумів, що я хочу спитатись.
 — Ну давай.
 — Що давай?
 — Я думав, що ти хочеш дізнатись все про ту дівчину.
 — Типу того. — Він розтягнув посмішку і з величезними очима чекав питань.
 — Друже, я тут весь день не сидітиму.
 — Пробач. Та-а-к, хто вона?
 — Ну, це доволі абстрактне поняття.
 — Абстрактне?
 — Це означає, що я можу сказати щось образливе, якщо не подумаю. Але ти ж хочеш конкретну інформацію, чи не так?
 — Ти знаєш.
 — Звісно знаю, для нас вона, як ти. Тільки прийшла сюди іншим чином.
 — Просто член спільноти?
 — Як казав класик, типу того. — Він на секунду замовчав, щоб понавчати. — Ти напевно в неї сам спитайся, думаю вона тобі все залюбки розповість.
 — Добре. І ще дещо забув — звідки в неї моя куртка?
 — Голову свою не забув? Ти її у Володі лишив сьогодні.
 — Точно.

 Я чекав на момент, щоб поговорити з Елією. Довелось затриматись, але на останню маршрутку я встиг. На тих самих сходах, коли вона виходила, я зловив цей діалог.
 — Нічого мені не хочеш розказати. — Вона подивилась на мене зверху вниз.
 — Хочу, але давай іншим разом. Крім того, ти ж мені обіцяв ще мене вислухати. — Я втомлювався від кожного слова, але все більше загорався бажанням її послухати. Тому усю свою стриманість я залишив в одному слові.
 — Добре. — Вона посміхнулась і зняла мою куртку, щоб її віддати,
 — Знаєш, залиш собі. Я не можу тебе залишити у футболці на вечір. — Вона знову стримано посміхнулась так, щоб я прийняв це за здобрення моїх дій.