Частина І Розділ 10

Розділ 10

 Вдома мене чекали зачинені двері. На інше я і не очікував близько восьмої години ранку. Надто рано. Що поробиш, як сонце не встає? Ніхто для мене його не збирається підіймати. Я примостився у нашому саду, що розташовувався попереду будинка. Зняв сорочку та тихо ліг головою на неї, та на найближчий рододендровий кущ. Очі прорізає місяць крізь гілки пожовтілої вишні. Красивий колір, здається, що зараз дерево загориться.
 Не можу спати, хоч і очі злипаються самі собою. Поставлю будильник на телефоні і думатиму про усе, що трапиться через декілька годин.
 Я прокинувся вранці, а точніше опісля одинадцятої години. Друга спроба відчинити двері увінчалась успіхом. Вони легко мені піддались. Будинком ходить тихий вітер, що втікає через відчинені вікна. На веранді ніхто мене не чекав, як і на кухні. Я тихо пройшов у свою кімнату, щоб нарешті видихнути весь цей день через ніс.
 У моїй кімнаті нічого не змінилось. Я дозволяв одному промені сонця заглядати сюди лише під певним кутом, щоб темрява приховувала усі недоліки буденного життя. Потрібно придумати місце де гроші ніхто не знайде. Книги? Це надто банально. Паркет зривати? Це дуже підозріло. Про шкарпетки я і не думав, адже боявся половину усього заробленого загубити. Потрібно щось асоціативне і зовсім неочевидне. На мене, своїми оченятами, глянув невеличкий, покритий тонною пилюки, бюст Карла Маркса із пустотою всередині для зменшення ваги фігури.
 Якщо проблема вирішена, то і я заслуговую на відпочинок. Тіло впало на диван, як я згадав, що завтра понеділок, а значить перша пара.

 Я прокинувся близько третьої ночі. Мене болить голова від режиму та від думок, що я не спатиму найближчих вісімнадцять годин точно. І кави собі не зробиш, адже з матір’ю пересікатись не хочеться. Я читав книги по лінгвістиці, якогось Карпа, Карпося чи Карпуся, не пам’ятаю. Інколи таке буває, коли без необхідності тобі кортить подарувати ніч собі. Я не дуже знаю, що завтра мене очікує, головне, щоб я зміг хоч щось відповісти.
 Я сиджу близько шостої години на дивані, адже уже нічого не можу написати і прочитати. Вуха обкручує тиша. Я залишився із собою і чекаю часу, коли доведеться одягнути куртку і вийти до маршрутки повної кислоти. Відчуваю кожну секунду, зловлю вдачу і засяду в глибокий куточок, щоб виграти годину сну. Перед мною столик, на якому лежить білий листочок в сіточку. Я машинально заповнюю його чорними каракулями. Одна лінія в хвилину. Трішки поболює голова, але спати я не збираюсь. Благо гроші на дорогу в мене є.

 Я знову сиджу на парі, відгинаючи грань черепу рукою. Замість голови — чавунне ядро, тільки і може гнути шию.  Лектор дивиться на мене. Я дивлюсь на нього і відразу переводжу погляд. Головне, щоб це все швидше закінчилось. Після першої пари я  дозволяю собі прикривати долоні руками, не дивлячись на те, як це розцінює викладач. Я виграю час, коли мені дають можливість постояти. У такий спосіб сон відходить до наступної спроби сісти.
  Мені потрібно йти в інший корпус, що знаходився за кілометрів, напевно три. Доволі коротка дистанція, якщо порівнювати із контекстом. Я одягнув рюкзак, протер очі і повільно вийшов на світло осіннього дня. Тепер хочеться подихати.

 Сонячні промені стрімко розрізали небо, щоб дістатись до моїх очей. Я радий можливості постояти. В такий спосіб я не впаду.
 Нав’язлива ідея. Якщо зупинюсь, то і весь світ почекає. Люди обходять мене з-заду, розсікаючись як струмок.
  Глибоко вдихаю повітря. Прохолодний вітер ріже мої легені зсередини. Коли всі рухаються навколо мене, то зупинка відчувається такою неприродньою, що я повинен за ними піти. Тільки заховаю обличчя у долоні. Знову темно, певно я втомився.
 

 Проблема в простому. З всіх моїх одногрупників я знав добре тільки Артема. Я знову протер очі, щоб трішки зосередитись на всьому, що відбувається навколо мене.
 — Ей, з тобою все добре? — Я відчув холодну руку на плечі.
 — Так, дякую.
 Збоку стояла котрась дівчина. І я її вже бачив. Дивно, що не зауважив раніше. Перед мною та сама дівчина, що говорила про танці у рокову ніч. Я не встиг їй нічого сказати, адже вона продовжила розмову першою.
 — Ну, ти йдеш на пару?
 — Так. Я всього лише протер очі.
 — А на лекції ти виглядав ніби не спав всю ніч.
 — Я вчився.
 — Ви всі хлопці відповідаєте так. — Вона посміхнулась мені, очікуючи, що я не стоятиму, як ідіот, поки вона скаже щось інше. Зразу видно — вона мене погано знає. — Мене, до речі, Елія звати.
 — Доволі красиво. Не чув я такого раніше.
 — Бо це скорочення. Всім легше називати мене Елія, якщо так легше, тоді нехай. А тебе, як?
 — Я Ігор.
 — Чудово Ігор. В нас не так вже й багато часу.
 Я вирішив не питатись в неї, чи пам’ятає вона мене і все, що трапилось раніше. Хто його знає, краще я стану кимось іншим для неї. Наприклад тим самим Ігорем. Всю дорогу я думав про те, що сьогодні доведеться зайти, або до Лео, або на Батуринську. Треба, хоч відсвяткувати нашу невеличку перемогу. Ви уявіть собі, що людина не святкуватиме усі свої досягнення. Сумно, хоч і збільшує моральний авторитет перед собою. Вони точно зв’яжуться із мною сьогодні.
 Елія йшла по правий бік від мене. Я невимушено кидав погляд на неї, щоб згадати ту ніч, або хотів на неї подивитись хоч трішки довше. Акуратність в обличчі і одежі. Здається, що вона продумувала кожний рух м’язом на обличчі, щоб не видати нічого зайвого.
 — Як тобі навчання? — Вона всіма силами пробувала розкрутити розмову.
 — Круто.
 — Ти не виглядаєш і не звучиш, як людина, що так вважає.
 — З чого ти це взяла?
 — З манери вимови і, якби це сказати, — Вона завернула очі придумуючи уже готову відповідь. — З гонору, який ти реалізував в розмові з викладачем.
 — Ого, це боляче.
 — Ти сам спитався.
 — І ти мене осуджуєш?
 — Права не маю, але, якщо ти так зробиш ще раз, то ректор засумнівається у дійсності твого студентського.
 — Ріжеш без ножа.
 — Я лише попередила. — Вона посміхнулась, тримаючи на думці якийсь єхидний план, і продовжила йти. — Хороша сьогодні погода.
 — Якщо ти так вважаєш, то напевно.
 — А ти на все відповідаєш так агресивно?
 — Невже про погоду, то було питання? Я лише коментував. Ну, знаєш, жарти.
 — На жарт це не схоже. Напевно ти просто не смішно жартуєш. Я чула, що з цим живуть.
 — Я тихо, згадуючи минуле, сказав у себе. — Просто.
 — Що ти говориш?
 — Нічого.
 Вона права. Погода чудова. Палаюче сонце личить асфальту, а повільний вітер легким жіночим платтям. Так очі і крутяться. Я люблю цю пору року тільки тоді, коли на неї мало звертають уваги. Пропадають упередження, котрі згадуються при перших асоціаціях. Можливо, в цьому немає змісту. Однаково, я не можу змінити природу, але людству, на жаль, все під силу, що не має необхідності. Безперечно, вставні слова вбивають послідовність історії.
 Від моєї кишені і до нижнього ребра пройшла миттєва вібрація. Прийшло повідомлення від Андрія, що сьогодні можна зібратись. Не знаю, чи правильний вибір я роблю.
 — Хто тобі там пише?
 — Знаєш, це не дуже красиво.
 — Звучиш, як зануда.
 Ми дійшли до другого корпусу, але і це значить, що доведеться Андрію почекати мене до іншого часу. Я вже не можу стояти, пульсує черепок так, що розплавиться від вібрацій.
 — Ти йдеш?
 — Ні, я краще до дому.
 — Ох, прогулювати пари на початку навчального семестру дуже — Я вирішив вгадати її слово. — Небезпечно? — Вона позіхнула. — Думай краще, що так.
 — Думатиму.
 — Поки ти не пішов. — Я протер очі — Не хочеш зустрітись пізніше?
 — Звісно, якщо ти хочеш. Це хіба не я мав сказати? — Вона закрутила очі по годинниковій стрілці і продовжила.
 — Я наберу тобі.
 — Яким чином у вас всіх мій номер?
 — У вас всіх? Я староста, в мене повинен бути твій номер,
 — Добре, чудово, ясно.
 Я розвернувся плечами і пошкутильгав відпочивати. Декілька коротких повідомлень для матері, щоб не було зайвих проблем з поліцією. Ще менше слів я витратив, щоб пояснити Володі причини для візиту.
 Вхід до бажаної кімнати закривала туша відповідальності. Декілька кроків, щоб упасти на ліжко. Тільки одне тіло, що завжди мене тут чекало. Невже він тут живе?
 — Ти чого приволік? — Я підняв на нього голову і з обличчям повної рішучості і безумовної переконаності продовжив.
 — Я. Ліжко. Сон.
 — А мати?
 — Я.
 Я сперся на дверну арку і через декілька секунд продовжив.
 — Ну пусти мене. На пару годин. Я не чіпатиму тебе. — Дякуючи Володі мені не довелось спати на люксовому вокзалі міста.