Частина І Розділ 9

Розділ 9

 План здавався надзвичайно простим. Нам всього лише потрібно прийти на конкретну територію і акуратно її покинути згодом. Спочатку мене забрало авто поблизу будинка. Всю дорогу я мовчав думаючи про вдалість цієї дурнуватої операції. Пізно жаліти. Ми з Євгеном залишились двоє за містом, машина тихо залишила за собою закручений вир пилу.
 Я дивився в сторону будівлі, що знаходилась за метрів п’ятдесят від нас. Дорога, а точніше та поверхня на котрій ми стояли ледве нагадує хоч щось придатне для транспорту. Я подивився на Євгена, він почав говорити. 
  — Ну, що?
  — Тобто “що”? — Євген, підгинаючи соромно підборіддя, почухав свою потилицю.
  — Не знаю, треба ж якось почати цю розмову. — Мене це змусило посміхнутись.
  — Я дякую за твої старання. — Я спробував зав’язати шнурівки на кросівках, як з-за сусідньої брами, легеньким кроком, вийшла величезна собака. Вона повільно підходила до моїх ніг.
 — Тільки тихо і акуратно.
 — Тихо і акуратно? — Пес понюхав мої щиколотки і з гучним ревом гавкнув на моє взуття.
 — Все, він нас зараз з’їсть. А я тільки поступив.
 Я відстрибнув від собаки, як вона пригнулась на дві лапки і тицьнула мордочкою об камінь, висуваючи мокрий язик і швидко видихаючи усе настирне повітря.
 — Ігор, він хоче, щоб ти з ним погрався.
 — Погрався? Хоч для чогось ця дорога пригодилась. — Я акуратно протягнув руку до валуна, щоб, не торкаючись до слини, його акуратно підняти. — Куди його кидати?
 — А я знаю? Якомога подальше.
 Спочатку я подивився на сусіднє подвір’я, а потім і на кущі.
 — Думай трішки швидше. — Прошепотів Євген.
 Я закрутив камінь із всієї сили кинув, якомога дальше, в сторону дороги. Пес тільки побачив, як відразу і шмигнув за напрямком. Я штовхнув Євгена в кущі, щоб там перечекати усі можливі події.
 — Його немає?
 — Я не дуже звідси бачу.
 — Не треба було нас в кущі кидати.
 Ми вилізли з них через хвилин двадцять.
 — От так і повірю у свою хоробрість.
 — Ігор, головне, що ти зміг це обійти, а не перейти. Яка різниця? Ми вже втратили декілька хвилин, а ніч знаєш не вічна.

 За горизонтом траси лягало останнє проміння сонця. Одні поля розмежовують лінії будівель. За краєм зору ліс. Тут дуже багато самотніх дерев, деякі із них утворюють малахітові арки, обплітаючи гілками вузькі вулички. Вишні, сливки, яблука різних сортів вищі за хатинки поблизу яких вони ростуть. Біднувата перспектива.
 — Євген, де ми зараз є?
 — Олонівці. Кілометрів двадцять п’ять.
 — А що? В серце попало?
 — Не знаю.
 — А я знаю. Є тут щось таке. — Він закрив додаток з картами. — Ну, в дорогу.
 Ця закинута будівля знаходилась поблизу такого ж самого забутого озера.
 — Що за машина сюди могла проїхати?
 — Тільки позашляховик якийсь.
 — Добре. Що починаємо робити?
 — Нам потрібно знайти точку для входу. Я поки обдивлюся усе з сторони, а ти чекай мого сигналу.

 Я спустився з пагорба, що розташовувався недалеко і дійшов до озера, щоб не викликаючи підозри обдивитись огорожу.
 Вікна геть пусті, наче там нікого і справді немає. Я підійшов впритул до металевого забору і, через опорний рух руки, переліз його.
 Євгену нічого не лишалось, як пройти за мною.
 — Як тобі вхідна точка? — Ми сиділи рачки, притуляючись до стіни з білого цементу.
 — Ти надто довго думав.
 — Хах. Якщо нас зловлять, то подивимось, чи погано довго думати. Ти стій поки тут, а я знайду гараж.
 — Добре.

Я почув якесь шуршання в деревах, але це очевидно дуже лякливі птахи. Повільно дихаю, насолоджуючись моментом. Повітря холодне, дразнить ніздрі і легені. Жодного звуку, тільки чую, як вітер свистить у комишах.
 Хтось поклав руку на моє плече. З переляку я повернувся, але це очевидно був Євген.
 — Я знайшов гараж, відчини ворота, щоб ми акуратно вивели машину.
 Я відчинив виїзні ворота і пішов рачки до Євгена. Його біля гаражу не було.
 До воріт прикріплювався якийсь  коричневий пакуночок. Він накривав замок так, що того не було видно.
 — Щось мені це не подобається. — З-за кута вийшов Євген, дістаючи з своєї сумки довгий, сірий провід.
 — Тільки не підходь! — Сказав він наголошеним шепотом.
 — Тобто не підходь! Що ти хочеш зробити?!
 — Ти знаєш, що я хочу зробити!
 — Господи, якого чорта?!   
 — Це все вже обговорювалось!
 — Тільки без мене. — Ми натужно перешіптувались, як ці стервозні жінки, що не хочуть розбудити дітей.
 — Добре, плювати, давай.
 
 Я відбіг від гаражу чекаючи на вибух. Євген з’єднав провід з вибухівкою і потягнув його до мене.
 — А дистанційно не можеш?
 — Кожна техніка коштує гроші і час. Май повагу до чужої праці. — Він підпалив провід і стрімкий вогник побіг по доріжці. Вибухівка не була такою сильною, але розірвала замок і створила невеличку пробоїну радіусом півметра. Звук налякав найближчих сусідів і вони, як це швидко робиться, вийшли на вулиці.
 За дверми стояла новенька Тесла моделі S.
 — Господи.
 — Ти вмієш водити?
 — Ще ні. — Я стрімко пішов у сторону машини.

 Ми з Євгеном забігли в машину і акуратно, виїхавши з маєтку, заховались за горизонтом.

— Так куди ми їдемо?
— В сусіднє поселення. Ослівці.
— Власник машини живе там? Це якийсь підприємець?
— Щось схоже на то.
— Як узагалі можна мати Теслу, коли ти живеш не вмісті?
 На це Євген мені не відповів, але посміхнувся у люстерко заднього виду. Я лежав на задніх кріслах, закинувши дві руки за шию. Так і хоче душа співати. Грунтовна дорога спочатку змінилась камінням, а потім і асфальтом.
 — Красиво тут.
 — Я знаю. — Євген відкрутив ручку, щоб запустити всередину стрімке повітря.
 Ми виїхали з-за поселення на трасу і продовжили пересуватись в сторону горизонту. Позаду мене шлях перетворювався у тонку струну.