Частина І Розділ 8

Розділ 8 
 
 Минав кінець жовтня. Навчання йшло саме собою, від книги до книги. Інколи я навіть не вставав з ліжка, щоб не розривати легендарний час. Крізь очі проходили, як культові художні автори так і культові нудні автори підручників. Про них навіть ходили легенди, що ніхто ще не був таким могутнім і нудним. Власне, в цьому я не сумніваюсь.
 Андрій не давав про себе знати вже два тижні. Я розумію, що в нього є свої проблеми і , швидше за все, діла на мене просто не хватало. Все ж, не думати про нього я не міг.
 День стипендії. За вересень мені нічого не дали, адміністрація відмахувалася словами про невеличке фінансування. Все ж, стипендію Артему у вересні вони видали. Без каплі заздрощів, після всього, що він пережив я стараюсь радіти за кожен його успіх. Хтось однаково повинен. 
 Двадцять сьомого числа мені повинні видати повну стипендію, як за жовтень так і за вересень. Близько двох з половиною тисяч гривень. Це не такі вже й погані гроші, коли ти студент. Тим більше, якщо хочеш їх всіх витратити на їжу. На жаль, як студент, більше ні на що і не можеш.
 До банкомату, від навчального корпусу, плелась доріжка під дві сотні метрів. За мною ще йшло декілька студентів з мого потоку. Я вирішив їх пропустити, щоб потім не змушувати нікого чекати.
 Лише настала моя черга взяти гроші, як хтось з-за спини вдарив мене долонею по лівому плечі. Від цього удару я обійнявся з стінкою та хутчіш розвернувся в сторону нападника, щоб блокувати наступний удар. Знову цей чудовий хлопчина Артем. Тепер з нервовими руками. З такою сміхотворно-дурнуватою веною на лобі. Вона пульсувала так сильно, що я не зміг відвести від неї погляд.
  В лівій руці він стискав викидний ніж, який начебто тримав поблизу мого горла. По правді відстань від горла до зубочистки близько семи сантиметрів. Та й це зубочисткою важко назвати, він тримав пальці дуже близько до кінця леза. Певно боявся, що його побачать люди.
  —  Ти думаєш я забуду твоє свавілля?! —  Дві каплі слини мені на обличчя.
  —  Свавілля. Ну, я здивований, що ти знаєш такі слова. — Тепер він по правді торкнувся ножиком мого горла .
  — Тихо, тихо. Ти зараз утнеш, якусь дурницю.
  — Та що ти? Я думав ти нормальний хлопець, а не один із тих виродків.
  — Знаєш, ти дуже поверхнево су…
  — Заткнись. Просто завались і не говори. — Я на його прохання промовчав. —  Ти глухий?! — Не чуєш, що я говорю?! — Ще дві каплі слини на моє обличчя.
  — Ти ж сам сказав не видавати ні звука. Я інколи дивуюсь з твоєї логіки. —  Він вдарив мене в печінку.
 — Давай кляті гроші і я тебе більше чіпати не буду.
 — Подумай сам, для чого тобі гроші? Я б з радістю віддав їх, якби ти купив щось корисне. Любиш овочі? — Я поправив свою куртку, щоб встати. — А так це просто марнотратство. — Його очі наповнились злобою, а сам загорівся вогнем.
 — Як же ти мене дістав.
 Артем спробував зробити останній замах вже по моєму обличчю, але його схопила рука покрита бавовняним манжетом.
 Артем, побачивши Андрія, вирішив, що тут він не потрібен і вирішив втекти. Позаду Андрія стояв ще Лео і невідомий мені чоловік у білій сорочці. 
 — Знову я рятую тебе. —  Сказав Андрій.
 — Дякую, він просто відстоював залишки честі.
 — Ух, “залишки честі”, не надто пафосно для нього?
 — Я стараюсь знайти найкраще.
 — Правильне рішення. — Він дістав цигарки і запропонував одну мені.
 —  Я не курю.
 —  Як знаєш. Пробач. Я давно тебе не провідував.
 —  Я швидше вдячний за це. А зараз щось трапилось?
 —  Так, і серйозне. Крім того в нас ще є стара справа.
 —  Можливо ти хочеш розказати?
 —  Сьогодні в нас грандіозна подія. Лео вчора продав статую місту. Його Нептун розташовуватиметься прямісінько на головній площі. Ти собі це представляєш? Крім того, сьогодні один із тих нечастих днів, коли ти цілком справедливо можеш себе признати смертним.
— Що ти маєш на увазі? Комусь треба продати душу?
— Все набагато простіше. В Лео день народження, і ми, не шкодуючи жодної секунди, їдемо на центральну площу.
— Для чого на площу то? Статую вже поставили?
— Ні, але ти ж не хочеш пропустити історичну подію? І ще дещо. — Андрій поклав свій вказівний палець на комірок моєї куртки. — Тобі варто замінити її. Надто багато уваги.
— Вона ж чорна. Я не думаю, що чорна шкірянка привертатиме увагу. — Він витріщився на мене з невідомим осудом.
— І ти це називаєш шкірою.
— Я не один такий.
— До тебе приставали не перший раз, і приставати будуть ще не часто. Через наших спільних друзів мені доводиться одяг інколи міняти двічі на день.
—  Добре, без проблем, коли приїду то перевдягнусь.

 Центральна площа прекрасне місце. Я тут блукав не часто, або шкільний керівник закине тебе в театр, або вчителька історії в музей. До оперних театрів я завжди відносився прохолодніше, ніж до музеїв. Не думайте, музику я люблю. Від Роберта Планта до Сіда Вішеза. Прошу, якщо хочете розказати історію, то не треба її співати. Я готовий навіть послухати як вийде актор і просто перечитає книгу. Ось це найкраща літературна адаптація.
 Все ж музеї дихали історією. Хлопці на підпитку, хоч я й не був із таких, цілком по іншому дивляться на всі ці воскові фігури. Ти завжди можеш встати перед австралопітеком і поговорити з ним по-душам. Як вам обом важко заробляти каміння на роботі, і, що немає чим отеплювати свою печеру взимку. Кожний офісний клерк зможе тут знайти собі друга. Сиди і розважайся, як волієш.
 Дістались ми до площі пообіддю. Я думав, що Андрій дивуватиме мене деталізованими лініями і витонченими формами. Прекрасним і вражаючим п’ядестал важко назвати з натяжкою.
 — Як тобі?
 — Виглядає круто.
 — Круто звучить не дуже інформативно.
 — Ти просиш мене оцінити ось це. —  Безумовно я тицьнув пальцем в п’ядестал.
 — Ах, а картини ти також мацаєш?!
 — Тут, навіть, нічого немає.
 — Тут є все, що потрібно.
 — Думай, що хочеш.
 Ми простояли на площі ще декілька хвилин, як Андрію подзвонив Лео і сказав, щоб ми піднялись в його майстерню.
 Майстерня Лео знаходилась в тому самому центрі недалеко від статуї, що скоро там появиться. Не дуже зрозуміла локація для майстерні, адже Лео живе один і йому без потреби віддалятись від будинку, щоб відтворювати проекти. Осуджувати його не варто.
 Ми прийшли по адресу. Андрій помахав рукою Лео і піднявся на другий поверх. Я зупинився, щоб оглянути все на першому. Лео сперся на свій стіл і роздивлявся статую накриту білим простирадлом. Кімната наливалась вогняним сяйвом крізь відчинені навстіж, переклеєні бурим картоном, вікна. Багато оздобленого деревом, а з меблів —самотній стіл, на який доводиться лише сідати, два крісла і диван, який розвернутий в сторону вікон.
 Чувся подзвін з-за вікна. Глухий подзвін з найближчого костелу, який не смів відривати увагу Лео від роботи і не дозволяв мені промовити жодного зайвого слова.  
 Я не відчував жодної ніяковості від нового приміщення. Смирність. Тут все ніби чекало на мене. Знаєш, поки я йшов, то згадав про недавній асфальт, який поклали біля університету. Вже через місяць брущатка, яку клали дві сотні років назад, почала пролізати крізь нього. Ця майстерня так далеко знаходилась від Батуринської не просто так. Природа. Ця будівля природна за своєю ознакою. Вона появилась задовго до мене, чи Лео.
 Щось схоже на «гараж» у моєму домі. Там певно мала знаходитись машина, або інструмент, але як воно часто буває — тримався мотлох.       
 — Довго ти її робив?
 — Я не пам’ятаю. Та й це не важливо. Ось вона стоїть перед мною, кусок глини.
 — Скільки держава платить за таку роботу?
 — Ти смієшся? Дядько Ленін більше не годує. Я витратив декілька років, щоб мені дали можливість поставити скульптуру в центрі міста. Потім хтось волатиме в телевізорі, що місто дало мені дозвіл з легкого слова. — Він відійшов від столу, щоб скинути простирадло з неї, доторкнувшись до тканини замислився.
 — Про що ти думаєш?
 — Я добивався цієї можливості два роки. Представ собі.
 — Доволі довгий термін, як для подарунка.
 — Та це не є важливо. Справа в іншому. Спочатку я подав їм запит на роботу. Він мусолився два роки і тільки один місяць мені говорять, що вони погодились. А я і забув про фігуру.
 — Як ти міг про неї забути. Заходив у кімнату і відвертав обличчя?
 — В мене її не було! Я подав запит, як пропозицію, а вони спохватились в найкращий час.
 — Не знаю, твоя вина тут також є. Для чого домовлятись з мерією, коли в тебе немає твору?
 — Хотів спробувати. Та й справа досі не в цьому. Я сів за роботу. В мене був чіткий термін до кінця місяця. Я приходив кожного дня з роботи і відбивав лінії на камінні. Руки болять від того, що доводиться їх буквально не розгинати декілька годин. Модель шукати, як розумієш, не важко. Я накинув першим днем загальні риси в паперик. Ну і крутив його в голові. Матеріал не найдешевший, але це не проблема. Я можу піти на будівництво, або поробити щось менше.
 — На будівництво?
 — Всі хочуть їсти. — Він взяв рушник з крісла і почав витирати свої грубі руки від брунатно-зеленого розчина, який лущився на його шкірі і пахнув ялинкою. — Я сидів у майстерні і спокійно дивився на бороду і пусті очі. Очі робити вічно важко. Справа  в погляді, всі ті люди звертають на нього увагу, а я не воскові фігурки роблю. Тільки шлях з майстерні і на роботу. І це повторюється. Кожен день ти знаєш, що сьогодні доведеться взяти cвого молоточка. Я брав його в руки, замахувався перед каменюкою і чекав, коли дозволю собі вдарити.
 Я вже виснажився і відпочивав на столі, як до мене зайшов той, — Лео направив вказівний палець наверх, — із мерії. Він повинен обов’язково перевірити, чи робота йде. Зняв капелюха і помовчав. Та де йому мовчати. Я сидів і думав на столі, а він мене питає: ”У вас натхнення немає?”. Ха-х! Тож скажи мені, Ігор, чи я маю право на натхнення?
 — Не знаю. Комусь воно потрібне. — Лео почесав щетинну на обличчі і наче задумався над якоюсь таємницею.
 — Пуаро! Малий! Принеси гостю чай і можеш мені заварити.
 З-за розвернутого дивану вибіг хлопчик. Років чотирнадцяти, вдягнений у чорні тканини. Поверх нього натягувався гольф, а на тазу висіли чорні джинси. Він підслуховував усе, що сказалось в нашій розмові.
 — Вже іду. — Сказав хлопчик.
 — Що це за пацан?
 — Ах, Пуаро? Син моєї сестри. Насправді його не так звуть, але нехай думає, що хоче. Зараз він пробує хоч щось підзаробити, лежачи на дивані звісно.
 — Не дуже любить роботу?
 — Ну, він робить вигляд, що працює в мене. Я роблю вигляд, що плачу йому.
 Пуаро ніколи нічого не робив. Хіба, якщо Лео стане погано, то тоді він його послухає.
Ми чекали чай двадцять хвилин.  Я вирішив глянути, що там. Лео посміхнувся мені в дорогу. Пуаро лежав на кушетці, поблизу холодного елекрочайника.
— Що ти робиш?
 Він мовчав. Потім затягнув очі вверх і видихнув повітря.
— Я страждаю. Не знаю, що не так. Напевно в мене депресія. — Більшу територію умовної кухні займала кушетка.
— Невже все настільки погано?
— Ох, звісно. З-в-і-с-н-о.
— Не хочеш розказати в чому справа?
— Я хотів сьогодні прийти до одного свого друга. Ми з ним так давно не бачились, що у мене появилось стільки всіляких історій! Я хотів до нього зранку приїхати, але проспав.
— Так в чому справа?
— Як ти не розумієш, він живе в іншому кінці міста. Тепер доведеться чекати нову маршрутку, або автобус.
— Але ти можеш піти до нього пішки.
— Ох! Ти тільки глянь, як це багато займе часу. Це ще треба вдягатись. Потім про щось думати, коли йдеш. Ненавиджу цей час. Розумієш? Мені зразу сумно стає. А потім треба придумати про що з ним говорити. А найгірше в цьому всьому — придумувати причину, щоб піти до дому. Я ж ціную свій час.
— Та ну тебе, якби ти хотів побачити свого друга, то пішов би туди. — Пуаро знову завернув свої очі. — Завари краще нам чай, будь ласка.
— Я не можу.
— Ноги відняло?
— Я не можу. Як ти не розумієш, я в де-пре-сі-ї.

  Довелось мені заварити чай.