Частина І Розділ 7

Розділ 7
   
 Мене, в цей раз, прохолодними рідинами ніхто не будив, власний споглядач спав. Я стрімко прокинувся близько сьомої ранку наче недавньої ночі і не існувало. Й перше, що я зробив, так це згадував усе, що відбулося декілька годин назад. Заболіла голова від інтелектуальних експериментів пана Андрія. Я відчув бадьорість від металевої води, що скуштував з умивальника. Заморожує ясна.
 Мій споглядач досі спав. Я швиденько збігав за листком. З столу і декількох виламаних дошок з паркету змайстрував “мольберт”. Не думаю, що хтось жалітиме за ними. Як говориться: “Мистецтво вимагає жертв”.
 Я за мольбертом не стояв певно з восьмого класу. І звісно перше, що я намалював, було обличчя людини, яке стискають пальці в області очей. Повністю чорно-біле. Й очі, крізь щілинки яких виривається барвисті фарби, з котами, колесами та шпилями міст.
 Не мені судити власну творчу еакуляцію, що вийшло то вийшло.
В цей раз, звісно я не забув, перед виходом, із неймоірним задоволенням собою, вилив стакан води на мою “няньку”. І швидко втік. Помста повинна бути неочікуваною.
 Спочатку я поїхав до дому. Залишився один день, щоб підготуватись до всіх практичних і семінарів. Не хочу говорити, що це було дуже нудно. Я ловив насолоду. Ні, не від навчання. Від того, що я хоч трішки мав часу та самотності, щоб обдумати все, що відбувалося на цьому абсурдному тижні. Часу для мертвих надто багато, тож я сідаю за чужі слова і переписую їх. В славу системі освіти і присвятим конспектам. Стпендін Фхтагн. Ну і дурня.

  Я вкотре згадав, як  крутився в божевільному танці з Андрієм, а потім впав. Творчість це завжди танець із смертю? Еге-ж. Чорт, я знову засміявся поки це писав.
 На парах нічого особливого. Слова словами, якщо щось занудне, то можна почитати книгу. Як я міг забути. Артем! Він лякається, коли дивиться на мене. Надіюсь, що в нього це пройде. Хороший хлопець, шкода, що інколи помилявся. Андрій вирішив не мішати мені весь тиждень. Я йому вдячний. Це допомагало вернутися в рейки. Я його побачив лише в наступну п’ятницю.  
 Близько четвертої години, поблизу університету, мене чекав один світловолосий хлопець з цигаркою в роті. Тільки він мене побачив, як відразу розкинув руки від грудей і перемістив цигарку в кінчик роту.
— Вітаю, мій юний друже.
— Ого, тобі потрібна якась допомога.
— В жодному випадку. Сьогодні ми поринатимемо в країну чудес, Аліса.
— Я думав ми це робили тиждень назад.
— Ох, це можна робити постійно, якщо знаєш де вихід.
 Я дивився Андрію в єхидну посмішку і щасливі очі. Черговий вечір, що так вимагав моєї присутності.
 Ми відправились подальше від центру, на Південь. Райончик віддавав запахом радянського союзу. Ті самі бетонні стіни, за які, навіть сонце боялось зазирати.
— Що ми тут забули? — Спитав я.
— Продовжуй рухатись, ми ще не прийшли.
 Андрій пересувався доволі швидко. Я відставав на декілька кроків. Раптом, він зупинився та розвернувся в ліву сторону.
— Ти бачиш, що там?
— Якщо ти говориш про те, що я думаю, то там парк.
 Там справді розташовувався парк. Один із не багатьох для такого місця. В середині з окультуреним природнім озером, доріжками для бігу та з десятком лавочок. Що ж, звісно Андрія зацікавило не це. Парк знаходився на невеликому штучному земляному підвищенні. Якраз на тому підвищенні росли квіти, а поблизу них стояв чоловік років сорока, який ці квіти продавав. Я не знаю, чи можна продавати квіти, що ростуть в парках. Звучить так, що не можна. Й Андрій думав схожим чином.
— Ти бачиш того супчика?
— Так.
— Як він може продавати такі красиві цимбідіуми. Злочин проти всього красивого. Представ, якби за можливість подивитись на картину в музеї ти повинен був платити дві сотні гривень. Жах і ганьба. Візьми їх.
— Не буду я їх красти.
— Я й не казав красти. Ми втілюємо природню справедливість! — Андрій підійшов поближче до продавця. Я ж лишився стояти на своєму місці за кроків тридцять від усієї вистави. Він заговорив з продавцем.
— Красиві у вас квіти.
— Ти дивитись будеш, чи може щось купиш?
— Почекайте, я ж хочу вибрати найкращі. — Спочатку він поводив рукою над прилавком, а потім Андрій підняв голову.
 — Дайте мені ось ці.
 Чоловік прохрипів і потягнувся рукою до квіток. Андрій усміхнувся продавцю та швиденько витягнув бутон з рук продавця.
— Що ти робиш, придурок?!
 Андрій побіг з букетом квітів під пахвою в мою сторону.
— Для чого ти їх вкрав?! — Андрій приклав ці квіти до моїх грудей і відразу побіг в сторону позаду мене. Я ж бачив швидкісного вісімдесяти кілограмового чоловіка, який біг тепер за мною.
 Я погнався за Андрієм в сторону найближчого міні-маркету. Цей чоловік, не дивлячись на йогу вагу, бігав доволі швидко, хоч і здався через десяток хвилин. Андрій зник. Я зупинився за міні-маркетом. Бігти немає куди, вулицю перекрив тупик. Захеканий продавець підійшов з втомою і пирхав злими фразами у мою сторону, щось про те, що зараз я отримаю багато не дуже корисних для здоров’я речей. Пирхав, як буйвол. Кабан. Він озирнувся. Почав йти до мене. З-за кута вирвався Андрій з грифом акустичної гітари і вдарив корпусом по голові товстуна. Він схопився за череп. Ми ж побігли з того місця.
 — Ху-ух. Моє серце ледь не вирвалось. — Сказав Андрій.
 — Серйозно?! Твоє серце ледь не вирвалось? Я думав нас зараз розчавлять.
 — Ох, Ігор. Де твоя мужність?
 — Там де твій здоровий глузд. В якійсь темній і глибокій прірві.
 Він розсміявся. Я вслід за ним.
— Ти не міг просто залишити ті квіти цьому чоловіку?
— Він ображав не тільки моє відчуття прекрасного. Він ще й хотів на цьому наживитись. Це злочин Ігор! — Андрій поперхнувся сміхом. — Ми виконували наш громадянський обов’язок. Крім того, іншої можливості, щоб захистити твої мистецькі права не буде.
Не треба на це дивитись, як на крайність.
— Ми вкрали товар.
— І взяли на себе за це справедливе страждання, кару. Нічого страшного не трапиться. Крім того, усі мають право на один протест. Таке навіть в конституції є.
 — Немає там такого.
 — Ігор, ти згниєш. — Він провів руки до моєї голови, натякаючи про розклад, який вже давно почався. — І, якщо ти цього не зрозумієш зараз, то процес почнеться раніше. Всі твої досягнення за життя залишаться максимально умовними. А ось перший, або останній, крик наповнить серце чимось необхідним на декілька секунд. Ти правий, ми вкрали товар, але і страждання ми пізнаєм. Єдиний спосіб розплатитись з цим прийняти — страждання на себе. Любий друже, ти станеш землею. Порохом. —  Він грайливо провів великим пальцем по своїй губі. — Вище дух, якщо він в тебе є.
 
 Ми віддихались після неочікуваної легкої пробіжки. Тепер Андрій повів мене крізь спальний район на Північ, а точніше на одну із густо населених туристами вулиць.
 Ми відправились в сторону однієї з не дуже популярних книгарень. Андрій мав особливе відношення не тільки до літератури, а й до книгарень і бібліотек. Кожного ранку, поблизу своєї квартири, він заходив у три найбільш прийняті для серця книгарні. Навіть, якщо він нічого не купував, то просто дивився на новинки, або на класику, яку недавно перевидали. Записував нові імена і продовжував список. Тобто обличчя Андрія знав багато хто серед всіх працівників книгарень. Чорт, йому навіть безкоштовно давали закладки. Дрібниця, але приємно. Хоч би раз водій в маршрутці провіз мене безкоштовно. Ми ж з ним вже майже як сім’я, а бачив би ти наші зустрічі. Кожен ранок встаємо о шостій, щоб обоє могли зустрітись в одному місці. Що за відносини, що за романтика?

 Ця книгарня стара. Заснована приблизно у 1980-му. На поличках відібірна класика, від Пастернака і до Селіна. Смачненький вибір.
 Андрій привітався з дівчиною, що стояла за касою. Він подарував їй речдок злочину проти краси. Тобто, квіти, що ми безневинно вкрали у їхнього формального власника.
 Поки він говорив з дівчиною я обдивлявся місцеві палітурки. Побачив на стенді з науковою фантастикою старого друга, Френка Герберта, а точніше його першу “Дюну”.
 Чотири сотні сторінок у твердому перепльоті. На обкладинці Пол Атрід з синіми, характерними для фріменів, очима та з крис-ножиком в лівій руці. Не знаю, як це могло вскластись, якби я взяв в той день гаманець. Ще в дитинстві друга частина “Дюни” зачиталася мною до наскрізних дир. Чорт, так і манить.
 Я повернувся в сторону Андрія. Він продовжував говорити з дівчиною за касою. Що ж, в мене є декілька секунд, щоб Френк Герберт із мною вийшов з книгарні. Я акуратно заступив полицю спиною, щоб жоден погляд не направився сюди. Декілька спокійних кроків до виходу дверей. Ось ще пару секунд і майже вийшов, як Андрій дав мені підзатильник.
 — А-ай.
 — Ей, навіть не думай!
 — Чого? Тобто, ти можеш взяти квіти в людини, яка їх продавала, а я не можу взяти книгу, яку я шукаю вже давно?
 — Звісно не можеш. Скільки часу витратив автор, щоб з’єднати всі ці слова в речення, а потім в абзац. Навіть, якщо це буде якийсь там Алекс Друк, з сотнею сторінок. Його робота коштує хоч щось. Представ, що хтось зайде у твою кімнату і вкраде твій диван. — Він знає на що давити. — Я не говорю, що кожен автор живе в меркантильному світі. Далеко ні. Цю книгу може купити хтось інший. А ти звісно можеш прочитати електронну версію. Поклади її назад на поличку!
 — Та добре, заспокійся. Ставлю.
 — Ось і прекрасно.
  Андрій звернувся знову до дівчини, щоб попрощатись і перепросити за мене та вийшов із книгарні. Ми вийшли з теплого приміщення назовні, де ніч давно опустилась на місто. На дворі стало холодніше і вітер, разом з темрявою, повільно розходився вуличками. Мені прийшов час йти до дому. Тож я направився на транспортну зупинку до терплячого mon ami, а Андрій вирішив мене провести.