Частина І Розділ 6

Розділ 6

 Уже давно смеркало. Тепер справжня туга ніч. Дев’ять поверхів це забагато, але вигляд на весь район та й на все місто дивовижний. 
 На марках, коли показують пляжі, то там обов’язково повинні вимальовуватись дві пальми та два лежака, або пляжних крісла. Це щось схоже на стереотип. Такі речі люблять дешеві маркетологи та туристичні агентства. Андрій точно не схожий на маркетолога, але два пляжні крісла на дев’ятому поверсі хрущовки прекрасно розташовувались.
 — Смішно. Ти сам їх заносив сюди?
 — Ні, в мене є поважні та хороші друзі, які не ставлять дурнуватих питань.
 Ми всілися в крісла та Андрій почав розглядати зорі.
 Я дивився в глибину міста, воно цікавило набагато більше. Храми, мерія, гуляння, монументальні споруди і подих живого. Точніше крики і стогін живого, що прилипає до мощених вулиць. З чужого вікна стогін і з власної вулиці крик. Пробачте, що ламаю романтику, але величезні шпилі церков, або детально висічені монументи з живими емоціями на обличчях, вилитих з бронзи, вражають мене більше. Знаєш чим прекрасне це місто? Кожен раз я попадаю в іншу країну. Від католицьких храмів, залишених поляками, до торгових центрів, витіснених з каменю, на початку епохи незалежності. Культурна столиця? Так. Хоч це і залежить від того, що таке культура? І кожне поламане слівце з накипом русизму і молода кров, що постійно шукає об’єкти протесту. Щоб дорогою на навчання ти дивився на те, як змінюються плити під ногами, на вимощену декілька століть назад австрійську брущатку. Може і дурня це все, а я тільки звикаюсь? Тут вмирають менше ніж де-інде, адже усе рукотворне створює безсмертя. Я багато з цього бачив не перший раз. Все ж, відчуття людяності в мертвих об’єктах я пам’ятаю досі.
 Ви можете продовжувати дивитись на зорі.
Я час від часу поглядав на Андрія. Він стурбовано дивився так само в глибину міста. Його погляд завмер перед невидимою стіною.
— З тобою все добре? — Він ковтнув темного пива. Нічого не відповів. — Виглядаєш стурбованим.
— Ти можеш піднятись?
— Перепрошую. Що?
 Андрій торкнувся пальцями свого лоба  і стурбовано продовжив.
— Якщо тебе турбує те, що мене цікавить, то просто встань.
— Це дуже дивне прохання навіть для тебе. Добре. Встаю.
 Я встав перед Андрієм і розкинув руки в сторони.
— Та-Д-а-а-а.
 Андрій підійшов на два кроки ближче до мене. Я ж акуратно дивився за кожним його рухом споглядаючи максимальний спокій. Жодна частина тіла не видавала й натяки на емоції. Байдужість і спокій. Поки я не підняв голову вище. Очі горіли зацікавленістю і затухали від прийняття чогось такого, про що; давно знаєш. Андрій видихнув.
— І що ж ти хочеш сказати.
 Він вхопився обома руками мені за голову, а великі пальці, як тонкі голочки притиснув до моїх очей.
— Що ти робиш?! Відпусти!
 Я відразу спробував скинути його руки з своєї голови, але чим дужче я пробував їх підняти, тим сильніше він давив на мої очі. Перед мною спочатку все потемніло, а потім відразу заграло червоними фарбами. Китайський новий рік в моїх очах. Із всіма яскравими феєрверками. Андрій закрутився разом із мною. Спочатку ми повільно кружляли з швидкістю вечірньої прогулянки.
 — Відпусти мене!
 — Тихо. Скажи мені, що ти бачиш?
 — Тобі сказати, що світ без тебе? Ідіот. А ти, як думаєш? Я бачу, що якийсь придурок пробує вбити мене.
  Андрій розсміявся.
— Хочеш сказати, що ти зараз вмреш? Це ж так банально. Я можу нас закрутити трошки лівіше і ми разом солодко поцілуємо асфальт. Думаю, він не проти.
Андрій знову посміявся. Почав крутитися все швидше.
— Що ж ти бачиш?!
— Чорт, в мене очі закриті, що ж я можу бачити?!
— Невже, ти не хочеш мені розказати про ці лінії, або фарби, що вискакують прямісінько з твого черепу. Ігор, ти єдина людина, що може розказати, що чоловічки в твоїй голові зараз дивляться по кабельному. Через усі катодові трубочки. Що там ллється, Ігор? А?!
— Добре. Я. Я бачу червону пляму, за нею прямує синя і відразу розпадається на кілька тисяч жовтих крапель. Ще лінії, лінії кольору прибережного моря.
— Прекрасно, але я думаю, що ти бачиш більше. Невже ти не хочеш із мною поділитися?
Андрій стиснув пальці ще сильніше опускаючи нігті в сторону вилиць. Я прокричав від раптового болю.
 —  Правильно, кричи! Ігор, кричи! Твій опір до моїх послуг просто переважає всі потуги тобі хоч щось показати. Ти не вчишся. Ти повинен хворіти цією ідеєю! Тільки й можеш говорити про вище, але ніколи не пробував його відділити від себе. Жалюгідно! Без емоцій немає об’єктивного пізнання. Кричи Ігор! Кричи!
 Я так кричав, що відлуння прокотилось в інший кінець міста і не дай Господь, що це хоч хтось не почув.
— Я бачу місто. Крізь нього я чи то падаю, чи то лечу. Воно розривається на лінії в парк розваг. Всюди цукрова вата. Вона закручується в спіраль і розмазується хмарами по небу. Це чортове колесо спочатку крутиться повільно, а потім швидше. Воно розганяється і розганяється, а я не встигаю за ним, як там появляються машини, що кружляють вже не по колесу, а по очам чеширського кота. Все розлазиться, як трупна шкіра, на трикутники, круги і квадрати. А вони на лінії і на крапки. На все примітивне. Подих.
 Андрій відпустив руки. Я впав на коліна, а відразу після цього злігся з колін на підлогу. Мені важко дихати. Я ще не встиг прийти в себе, як Андрій продовжив свою лекцію.
 — Як думаєш, чому я врятував саме тебе після недавньої бійки? Га? Особливий друже.
 Я й букви не міг вимовити.
— Я знаю, хто ти, Ігор. Хоч правильніше сказати — я знав твого батька. Чудова людина. Трішки схожий, тільки зовнішньо, але кому на це не байдуже. Раніше він дуже поміг моєму батькові і не тільки, а пізніше і мені. Не бійся, тут нічого, як ти казав, кримінального.
 Я дико виснажений. Навіть, на ногах не міг стояти.
 — Я надіюсь ти не проти, якщо ти знову прокинешся в “Затінку”.
Повторюсь, я й букви не міг вимовити.