Частина І Розділ 5

Розділ 5

 Я міг сісти в маршрутку та відправитись на Батуринську при першій можливості Проблема в тому, що місто я знаю далеко не добре й краще довіритися власним ногам та інтернет картам. Не хочеться сісти на зупинку десь на початку міста, а приїхати у Київ.
 Принаймні я таким мудрим здавався для себе тоді. Десять кілометрів у дощ з напруженою посмішкою — символ впевненого в своїх дурнуватих ідеях хлопця. Мене не трусило, я всього лише вмирав від суцільного обледеніння.
 Батуринська вулиця поблизу музею та багатьох освітніх закладів. Вона тяглася метрів під три сотні. Не знаю, коли її збудували і котрого стилю притримувався архітектор. Цілком можна впізнати знайоме обличчя навіть, якщо ця краса стоїть в кінці вулиці.
 Під час вернісажу вся дорога заливалася людьми за сорок, що продавали старі книги, платівки, радянські медалі та картини. Запах пожовклого паперу і мокрої шерсті від недавнього дощу.
  Чорт! Картини, картини, і ще раз картини. Репродукції, що наче написані людиною з дальтонізмом. Пейзажі й портрети. Й стільки супрематистів, що самі не знають, кого наслідують. Вздовж брущатки, на стінах сусідніх будівель, на мене дивились розтягнуті обличчя, як в Модільяні, чи репродукції Ван Гога. Щось поетичне, як заповідав великий Гойя.
 Студенти в розтягнутих футболках перебирали струни на акустиці згадуючи Цоя і Лєтова. Я ж згадую це місце, як територію з’єднання між собою душ різного покоління, що переплетене одним цілим — можливістю висловитись. Дітей не хватає. Знаєш, тих невеличких, що пробую зазирнути у мішок із захопливим мотлохом, або бринькнути на тонкій струні. І все це з питанням в делікатності і допитливості.
  А ніч тут лилася світлом ліхтарів на вимощену кам’яну дорогу. Саме тут, в ночі, місце рожевим ліхтарям, що запалюють світло під твоїми очима наповнюючи лоб і брови пекельними променями. Вся так звана “богема” міста до тридцяти стікалась сюди ближче смеркання. Ось це вже дивно. Можливо, тому що тут поблизу є університет і студенти не дуже перебирають місцем відпочинку, а можливо вино тут якесь особливе. Особливе у своїй ціні та умовному складі. 
 Я підійшов уже під вечір. Напевно, я б його і не впізнав, але голова з якої йшов чорний цигарковий дим на рогу вулиці привертала багато уваги. Невеличкий проїзд. Я підійшов до Андрія з цікавістю до передчуття всього, що трапиться дальше. Він привітався.
— Е-ей! — Посмішка на його обличчі від напруженості тряслась. — Добрий вечір! —  Цигарка в зубах роззяплювала його рот і з’їдала декотрі склади в словах.

 Я й сам не знаю, що повинен робити. Спочатку він нападає на мене в бійці. Потім рятує з неї. То ж я з вдачею просинаюсь в квартирі. То мене вже чоботом давить один з його дружків. При інших обставинах я мав б право його вдарити, але ця людина випромінювала надто багато зацікавленості. На ньому в цей раз висіло довге тілесне пальто, чорний жилет та біла сорочка з вишитими золотистими воронами на манжетах.
 Він продовжив на мене дивитись, наче я, щось повинен сказати. І тримає одне і те саме обличчя, що повне цілого світу здивувань. Я ж, поступово розуміючи це, відводив погляд в сторону.
 — В тебе, напевно, є декілька питань. Чи не так?
 — Ага. — Круто я відповів?
 — Не соромся, поки маємо час я тобі в цьому прекрасному місці про все розповім. Ну, майже про все. — Він підняв руки до неба та розвів їх з якоюсь дитячою невинністю.
 — Декілька питань? Це слабо сказано.
 — Почекай секунду. — Андрій мене перебив. — Перед тим, як ти піднімеш свої питання та перед тим, як ми піднімемось на гору я повинен тобі дещо кумедне показати.
 — На гору?
 — Ох, так. Так. Там вельми чаруюча атмосфера, але для початку я повинен тобі дещо показати.
 — Ну, веди. — Я підтягнув повітря поближче у ніздрі, щоб залишити обличчя в невимушеній формі.
 Він хутко, з цигаркою в роті, забіг за будівлю. Звісно я побіг за ним. Стояти, як ідіот одному для пересічного громадянина — дурня, а ось разом вже інша справа.
 

 За рогом вулиці розташовувався новенький торговий центр. Заснований в 2015-му. На сонці блистів, як циганське золото. Так само фальшиво, як і рекламні вивіски на ньому ж. Поблизу ТЦ звісно можна знайти місця для паркування розрахованих на масову кількість покупців. Так як на дворі вже нудьгувала ніч, то лише одна старенька фіолетова Волга гуділа поблизу ТЦ. Безумовно красива. Знаєш, як вона виглядала? Розкішна згадка історії. Портал на два десятки років назад. Так і невимушено згадаєш про УСРСР. Якщо ти розумієш, то машина виглядала так само.
 Я ступав на швидку ногу між калюжами, щоб догнати його.
 — Куди ми йдемо? — Він тільки прискорював ходьбу.
 — Ще декілька секунд.
 Ми підійшли до цієї Волги. Андрій встав поблизу передніх дверей. Декілька секунд мовчання і моїх косих поглядів з його обличчя на дорогу.
 — Ти розігріваєш інтригу?
 — Хах, тобі це сподобається.
 З багажника почулись різкі звуки мугикання. Я нервово кинув погляд на нього і відразу на Андрія. Андрій зробив так само і відповідно кинув погляд на мене тільки він весь час посміхався. Химерно так-то. В цей момент Волгам я став довіряти трішки менше. 
 — Що там? — Я направив вказівний палець на багажник.
 Андрій підійшов до багажника та відчинив його.
 Людина з зв’язаними руками та ще й з якимись дивними наручниками. Скоч на роті, незачесане волосся і цей прекрасний жалісливий погляд, який дивився на мене. Важко я це все згадував, але це точно Артем. Класичний придурок. Я знову глянув на Андрія.
— Представляю вам! — Він у черговий раз розкинув руки в сторону. Театрал. — Ти ж пам’ятаєш його? Я то точно пам’ятаю, як цей юнак не дуже хотів відстоювати свою честь.
 Я то думав, що питань в мене ставатиме менше. Ну, не зміг я втриматись, це все виглядало так по дурнуватому, що мій страх і вся ця ситуація викликала у мене незручний сміх. Нестримне хіхікання, яке переросло в угарний приступ. 
 Я прикрив лице рукою, чи то від сміху, чи то від сорому. Напевно це не так вже й смішно. Прикрив, бо мені шкода Артема. Це не я лежу в багажнику з рожевими пухнастими наручниками. Доволі мило.
 Я сміюсь. Андрій посміхається і докурює цигарку.
 — Тепер можеш питатись. — Сказав Андрій.
 — Якого чорта я проснувся в тій квартирі? — Він відвернув голову спеціально, щоб не звертати увагу на корінь питання та насильно прижмурився від слів, утворюючи на кінчиках очей тонкі зморшки.
 — Як безтактно. В “Затінку”. Слідкуй за думками. — Андрій нахабно протягнув палець до мого лобу, а потім, спираючись на Волгу, позаплітав руки на грудях, — це не просто квартира, багато моїх друзів прокидались там. Та й мені самому він неодноразово ставав рідною домівкою. Набагато легше говорити з незнайомцями, коли знаєш, що десь є квартира, яка готова прийняти тебе. Хороша порада, візьми до уваги. — Він замовчав, щоб дістати цигарку з рота. — Не хочу здатись нахабою, але я хотів, як краще.
 — Все б звісно круто, але цей мужик мені ледве груди не розтрощив.
 — Володя казав, що ти пручався на волю, як пташка. Він лише хотів тобі помогти пережити ніч. Ну, і звісно передати мою “візитку”. 
 — Володя? Яке миле ім’я для цього громили. Я звісно тобі вдячний. Мені цікаво, що ти від мене хочеш?
 Він просміявся в свій кулак.
 — Невже ти справді сюди вернувся через благородність власного духу? Я ж бачу твої очі. Авантюризм! Це справа, що подобається тільки людям з хорошою вдачею, а насправді так прикривають імпульсивність в помислах.  
 — Ти хотів зустрітись, а я хотів лише розібратись в усьому цьому. Тож, говори.
 — Звісно, друже. Звісно друже! Не все відразу.  
   Ми розвернулись від машини та повільно пішли в сторону будівлі, спираючись на одну із стін якої Андрій смолив цигарку.
 Дев’ять поверхів суцільної білої цегли. Де-не-де серед масиву пробивались невеличкі вікна. В цьому районі багато багатоповерхівок від дядька Хрущова. Тільки ця єдина в дев’ять поверхів. Якщо розглядати периферію міста з пташиного погляду, то ці будівлі здаватимуться скелями, які огортають гніздо з будинків часів австрійської імперії. Тільки увага звертається спочатку на самі скелі, яку б вони функцію не виконували зараз. Ці будівлі залишили після себе зміни, своєрідну манеру мови, стиль і надію на майбутнє. І я не можу перестати думати про це, коли відчуваю сирість печери всередині.
 Андрій швиденько перебирався ногами на останній поверх. Я не встиг встати на першу сходинку, як він вже на третьому поверсі. Оберт за поворотом за кружлянням Андрія уверх.  Мені млосно від того, як Андрій закручується в сходовій клітці. Тут можна і загубити себе. За кожною нової стіною появляється така ж сама. Струсити б мозок. Лабіринт із сотнями входів до однакових приміщень.
 Квартира до якої Андрій направлявся є квартирою одного відомого скульптора. Статний чоловік, чудова голова для розмов і усіх бажаних висловів. Наскільки я знаю, він, вернувся в країну недавно, а раніше працював у Німеччині та Австрії.
  Я звісно можу вам розповісти про всіх знайомих Андрія, але ця історія повинна хоч колись закінчитись.
 За останнім поворотом я зупинився.
 — Вітаю в “Небувалії”, мій юний друг. — Андрій пройшов крізь відчинені двері однієї з квартир, хапнув мене за рукав і провів крізь палаючі тіла усіх мешканців. 
 — Тут мило.
 Таких квартир можна знайти багато по всьому місту.
 — Нічого собі. Звідки у вас гроші на це все? — Андрій підняв брови, наче не зрозумів запитання і відразу схопився за свою щелепу.
 — Принцип простий. Є власник в певних кулуарах, котрий хоче щось популяризувати. Є і ті, яким надзвичайно сильно подобається вести невимушену дружбу, котра завжди може закінчитись виручкою. Розумієш про що я? — Він склав руки на мої плечі та слідкував за обміном думками. — Вміст персон в цих кулуарах збільшується в геометричній прогресії. І є звісно самі кулуари. Вміст кулуарів — персони, котрі, або займаються підприємництвом, або низькою політикою, або звісно мистецтвом і освітою.
 — Більше схоже на міський базар. — Він тихо посміхнувся.
 — Ти правий, від частини. Позика у запит і допомога за відповідь. Не кожна людина має вплив. Та це і не важливо, але ось нитки і гібридна система, що завжди може відколотись, дозволяє кожному відчувати себе і надійно і в захисті. Якщо зміни і з’являться, то наш вплив розтечеться по всій системі.
 Є лише один значний мінус. У всього прекрасного є свої вороги.
 — Не дуже звучить легально.
 — В цій країні усі думають, що справа нелегальна, якщо у ній всі щасливі. Саме тут починається твоя Небувалія, мій юний друг.
 — Чому ти мені це все розповідаєш?
 — Ти хіба не хотів все знати?
 — Зовсім не схоже на то.
 — Тож слухай, — Він замовчав на секунду, тримаючи обличчя в стриманості. —
А знаєш, краще поговоримо про це пізніше. Ти певно неймовірно хочеш тут все розглянути.
 Андрій зайшов глибше у квартиру. Погляд на ліво. Погляд на право. Він щось настирно шукає. Здалеку котрась дівчина брала в руку невеличкий бокал біля котрого стояла прозора бутилка своєрідного алкоголю.  Спиртова настоянка на грушках. Мінімум грушок і максимум спирту. З такою самою обачністю можна і йод пити. Не витончений напій, але прихильників, що ненавидять свою печінку має. Він швидко підійшов до неї, щоб забрати бутилку і направитись до мене.
 — Ммм, це жахливо. — Сказав Андрій відразу після того, як випив декілька сотень грам з горла “GVod”.
 Відразу після цього ця дівчина підійшла до нього, щоб обтягнути руками плечі і щось нашептати на вухо.
 — Мила дівчина. — Щоб ще сказати? — Ви непогано виглядаєте.
 Я протягнув руку, щоб познайомитись із подружкою Андрія. Вона не дуже приємно скривила обличчя. Андрій ж зупинив мою руку і розвернув її до кишені куртки.
 — Ох, ти кумедний мій юний друг. Це в тебе виходить бездоганно. В жодному випадку!
 — Пробач.
 — Нічого, ти зовсім не хочеш випити? Мені треба переговорити з своїми друзями. Я вернусь через декілька хвилин. Не сумуй. — Він похлопав мене долонею по щоці.

 Боюсь про це говорити, але це викликало у мене посмішку. Тут все таке просте. Щире?  Я згадав про Артема. Знову розсміявся та відразу забувся у безглуздості свого настрою. Не стоятиму я тут, як пес, що очікує хазяїна. Крім того, з мене виривалось цілком звичайне бажання піти у вбиральню. Спочатку мені, ніби здалось, що з комірки, котра стояла збоку шляху до вбиральні, хтось дивно дихав. Звуки несправного кондиціонеру, або повітря з-за вікна. Я все ж вирішив пересвідчитись.
 — Добрий вечір. — На гачку для одягу, за ділову краватку, що обплітає п’яту, підвішувався чоловік у короткій гавайські сорочці та джинсових шортах. Він виглядає у цьому круто. В зубах згорток з чаєм. Чоловік насолоджувався моментом.
 —  І вам доброго. Правда зараз ніч.
 —  Не думаю, що це суттєво. Я вам не заважаю? —  Я ніколи не залишався таким галантним із людиною, що говорила до мене вверх ногами. Надіюсь матір мною гордиться.
 Я зачинив цю кімнату і продовжив розвідувати обстановку. Тут так багато людей, як тоді в клубі, але нікуди не хочеться тікати. Тільки легка тривога.
  На кухні стояв чоловік років двадцять п’ять і за своєю спиною, що закривала мені весь робочий процес, щось перебирав руками. Я підійшов на декілька кроків ближче до нього, пробуючи роздивитись, що там він робить. Лише природна допитливість і декілька слів можуть відкрити багато нового. На столі лежав пергамент на котрому чоловік розсипав білий порошок. Також там стояв канцелярський ніж, на половину пуста бутилка «GVod» і ковбочка наповнена жовтою рідиною, що схожа на моторне мастило.
 — Й-а бачу тебе манерам ніхто не вчив. — Сказав чоловік, не відвертаючи голову від процесу приготування.
 — Всього лиш хотів подивитись, що ти там робиш. Звичайна цікавість. — З-за його спини чувся теплий голос, який нагадував одноголосний дубляж з старих фільмів. Тільки вищий. — Тоді стань ближче. — Він зняв з рук чорні рукавиці, котрі я побачив лише зараз, і з обличчям здивованої чаплі повернувся до мене.
 — Виглядає, як щось небезпечне.
 — Ну, якщо це робитимеш ти, то певно.
 — Невже кухня це найкраще місце для цього всього?
 — Люди завжди цікавляться тим, що їх не стосується? — Чоловік задирав губу після кожного мого слова. Чи від здивування, чи від бажання познущатись над мною. — Якщо я вибрав кухню, то це не просто так. Ох, забув. — Він протягнув руку до мене. — Євген. — Я не встиг представитись, як він продовжив.  — Насправді тут вентиляція краща.
 — Ніж де?
 — Ніж у мене в кишені. — Він тихо посміявся не показуючи мені обличчя. — Ах, ти про те, що тут краще ніж в іншому місці. Ніж у мене вдома звісно.
 — Ясно, Євген. Твоє право, напевно.
 — Тут чудово, головне, щоб власник не побачив.
 — Він, напевно людина зайнята. Не думаю, що в нього є час. — Я йому посміхнувся не так з щирості, як з дивакуватої солідарності.
 Я вирішив його лишити і вважаю, що це правильне рішення. Хлопець звісно цікавий, але мені стає не по собі. Я ще знайду з ним пару тем для розмови. Я відвернувся, щоб знову все оглянути і усвідомити сказане.
 Поблизу вікна, через арку цегли, на мене дивилась котрась дівчина. Вона приблизно знаходилась за метрів десять від мене. Їй цього достатньо, щоб не відвертати погляд. Дівчина спиралась спиною на стару батарею тієї кімнати і між пальцями тримала цигарку. На її шиї тонка чорна стрічка, а на пальцях сірі монолітні кільця. Вона, не відводячи погляд, видихнула дим. Тепер мені пахне смолою ялинки. Тягучий і отруйний запах каніфолі. Наче в грудях давить на дно чорний метал.
 
 Я повернувся до чоловіка з вбиральні, щоб запитати в нього про Андрія. Добре, що все знайшлось само собою.    
 
 Тільки я відчинив двері, як Андрій торкнувся до мого плеча.
 — Ось де ти. Ох, привіт Лео. —  Він стиснув руку моєму співрозмовнику. — Для тебе це знайомство стане корисним. Лео це Ігор. Ігор це Лео.
 Леонід — черговий колега Андрія, якщо це так називається. Колега це ж друг по роботі. Тільки не в Андрія.
 Мене це непогано налякало, адже я не казав Андрію свого імені. Я не міг помилитись, це звучить погано, хіба десь випадково. Можливо, він його дізнався через Артема. Я вирішив не надавати цьому увагу.
— Лео це і є той відомий скульптор. — Сказав Андрій.
— Мені приємно. — Я знав його і до того.
— Мені звісно також. Якщо ви хочете щоб звучало більш втомливо, то Леонід Стравинський. У будь-якому випадку для вас Лео. — Лео надзвичайно тверезо вмів говорити вверх ногами. — Мені приємно, що ви відвідали мою квартиру, але я тут трішки зайнятий.
— Звісно. — Сказав Андрій та зачинив дверці комірки. — Він трішки дивакуватий.
— Навіть не знаю.
 Ця квартира світло на буденність життя, що так потрібна цьому місту і так не потрібна сусідам через стінку.
— Я взяв тобі пиво. Тільки не кажи, що ти не п’єш. Тоді я розчаруюся.
— Думаю, одне пиво можна. Будемо вважати, що ти так просиш вибачення.
— Ох! Та йди ти! За те, що врятував тебе? Дуже у вашому стилі.
 Я його однаково не пив.
— Мені тут трішки надоїдає. Не хочу ображати Лео і всіх хто сюди прийшов. Вони чудові люди. В міру того, наскільки це потрібно, але я хочу відійти від шуму. Тут відкритий дах.
 Ми повільно вийшли на верх величезної призми.