Частина І Розділ 4

Розділ 4

 Андрій любувався всім, що відбувалось навколо нього. В першу нашу зустріч мені з пристрастю  було байдуже, але я за цим шкодую. Ці вогники в його очах нагадували яскраві до болю лампочки над хірургічним столом. Він кружляв по сторонам якимось дивакуватим танцем. Якщо ви бачите людину, котра мовчить, але усієї своєю сутністю забирає простір навколо себе, то саме в цей момент у її голові перемикаються старі  важелі.
  Він тільки те робить, як дивакувато дивиться на все навколо себе. Фанатизм, що робить тебе частиною усього, що відбувається ззовні. Всі люди фанатичні за своєю природою. Не можу вловити його погляд. Здається, що він зовсім не продумує майбутнє. Чорт, я б все віддав, щоб дізнатись, якими думками набита його голова.
 Якось очі розболілись від ліхтаря, що самотньо стояв у провулку. Ще й спина скрипіла старим диваном, як скрипка у профана.
  Я дружелюбно протягнув долоню своєму нападнику та спасителю, щоб стиснути його праву руку.
 — Акуратно-акуратно, підіймайся. — Різким рухом руки він закрутив мене під своє плече та підняв з холодної бруківки. — Я ледве не перекинувся через свою ж ногу.  Не знаю наскільки це доречно, але я дуже радий нашій сьогоднішній конфронтації.
 Я нахилявся все ближче до землі, а він мене ледве підтримував. Андрій поволік мене до просторої вулиці, яка в денний час виглядала, як перенаселений мурашник, а зараз, як говорять місцеві нічні жителі: “Немає в кого плюнути!”.
 Хочеться думати, що ми просто виглядали, як дві п’яниці, що не повинні привертати до себе надлишок уваги, але це не я був у дорогому пальто з красивим шарфом та акуратно зачесаним золотим волоссям. Сорому не кожен хоче пізнати. П’яничкою тут виглядала моя персона, хоч мені ще й вісімнадцяти немає. Не часто при можливості любив пити. Не знаю, можливо, не моє. Пручатись я не міг, мене нудило та й голова розколювалась. Андрій витер залишки крові з мого обличчя та долонь вологими серветками. Певно у нього вдома є набір серветок на будь-який смак. В мою ліву руку міцно вставив чотири таблетки аспірину. Я це не питиму. Невже, він справді цей набір постійно носить з собою?
  Маршрут я пам’ятаю доволі добре. Зелені, жовті та якогось біса рожеві ліхтарі. Звідки там могли взятись рожеві ліхтарі? Спочатку вверх по схилу. Щось там прямо по вулиці, здається, а потім ще кудись. Добре, маршрут я взагалі не пам’ятаю.
 — Ніяково виглядаєш, не забуть випити аспірин. — Кожне слово йшло, як ехо.
 — Що? — Ледве прохрипів я.
 — Аспірин.
 — Ти мене чуєш?
 — Аспірин.
 Спочатку все замовчало. Звуки навколишнього середовища змінились пищанням. Обличчя Андрія розтягнулось до найпростіших мас відправивши мою свідомість у тривалий спочинок.

 Вентилятор, механічні звуки пропелера. Крихке потріскування пружин під ліжком. Пахне лавром і лимонами. Прокинувся я від того, що мені на обличчя хтось вилив залишки води з вази для орхідей. Я вскинув руки від страху, до обличчя, пробуючи захистити себе. Ледь не задихнувся у власному сні. Я вскочив із ліжка та, не протираючи очі, хотів придушити це створіння, але він відійшов, а я вдарився щелепою об підлогу. Пострибунчиком відлетів від підлоги та швиденько присів на ліжко.
 — Ти повинен вже стояти на ногах, друже. Води не хочеш?
 — Якого чорта! Де я є?! — Змучений погляд людини, котра сиділа на дивані говорив, що він це чує не в перший раз.
 Це чоловік років за двадцять п’ять, біла сорочка з порваним лівим манжетом та з червоною нашивкою на кокетці. В нього міцна широка щелепа та кісточки на руках, які вкриваються пожовтілими рубцями. Поки він рухає кісточками від них тихо дзвенить звук. Він справді має вигляд людини в якої достатньо суглобів, щоб нервово ними скрипіти.
 Це невеличка однокімнатна квартира. Інтер’єр у стилі, або надзвичайно абстрактного мистецтва, або нісенітниці божевільного художника. Обідрані шпалери з блідих рожевих стін. Розмальовані кислотними фарбами вазонки. Односпальне ліжко у кутку кімнати та навпроти нього товстий диван з популярних сит-комів. Над диваном зашпакльована частина стіни на якій, виписані червоним фломастером, добре помітні слова: ”Просинайся вночі, не спи вдень.”. В голову відразу вдарила дурнувата думка. Цікаво, графіті взагалі малюють на стінах, котрі ніхто не бачить? Картини ж малюють. Не до цього мені зараз. Не до цього!
 Я почав шукати свою чорну куртку поблизу ліжка, в кімнаті я її не побачив. Треба вибрати найкращу стратегію втечі до дверей, щоб цей маніяк відвалив, а якщо не відвалить, то пручатися. Навіть ложки під рукою немає. Хоч котрогось чортового крючка.  Головне мовчати і я його вдарю, коли він не чекатиме. Можливо, знайду якусь палку, або щось міцніше. Потім і між очі, якщо звісно попаду.
  Люблю свою куртку, але мені цінніше залишитися цілим. Потрібно відволікти його увагу. На кофейному столику, зліва від мене, лежало чотири пігулки аспірину, що так турботливо залишив Андрій.
 Він підвівся з дивану та повільною ходою ступав у мою сторону. Цей чоловік склав свої руки на грудях і приготував промову.
 — Перш ніж ти втнеш якусь дурість я — Я кинув йому пігулки в очі та скочив з ліжка і по прямував до дверей. Не встиг пробігти два метри, як звалився на підлогу від удару чоловіка черевиком по спині.
 — Не дуже красиво в твоєму віці перебивати старших. Надіюсь ти дозволиш мені продовжити. — Я розвернувся на спину, а він поставив свою чорну туфлю мені на груди не дававши піднятись.  Я схопив її обома руками та пробував з усієї сили підняти. Тисне, як не в себе, гострим кінчиком взуття мені на кадик.
 — Андрій попросив тебе потримати в “Затінку” на цю ніч. Це я зробив. Ще він казав, що хоче тебе побачити на цих вихідних, якщо тобі буде зручно. —  Він натиснув ще сильніше втискуючись маленькими зубчиками мені між ребра. —  Думаю, що тобі точно буде зручно. —  Значить цей маніяк не маніяк, а один із друзів Андрія. Не найгірші друзі.
 — Ти можеш йти, коли тобі завгодно. Сидіти з тобою всю ніч, як нянька, не приносить нічого приємного. — Цей чоловік здається заспокоївся. Він повільно вдихнув повітря і так само ненав’язливо його видихнув. —  Дурак ти пацан. —  Він залишив ключі в кімнаті та погладив рукою мою куртку. Перед тим, як вийти з кімнати він вкинув останнє.
 — Він чекає тебе на Батуринській, та новобудова біля парку. Приходь на найближчий вернісаж. Ей, і тільки спробуй щось вкрасти, за котлетки в холодильнику розіб’ю тобі обличчя. — Він взяв свій фетровий капелюх з тумбочки і вийшов з вистріляною посмішкою на обличчі. — Прощавай пацан.
  Невже вийшло? Лише я почув, як двері хлопнули, то відразу побіг до вішака, щоб забрати куртку. Чорт, ще вчора я мав написати хоч щось на семінар у вівторок, а всі матеріали вдома. Я повинен подякувати Андрію, що він мене затягнув сюди. Не знаю, як я би добирався до дому без маршруток, що не їдуть після десятої вечора. Ще й чортові пари, я вже запізнився на першу. Зараз до дому точно не варіант їхати.
 Я вийшов на вулицю. Ранішній холод і неначе лід тече по венам і по горлу. Заплющую очі, щоб заспокоїти світ, що перед мною бовваніє.  Тремтячими руками ледве дістав навушники з кишені. У мене, хоч є з чого послухати музику. Wonderwall? Сьогодні Оазис. Не хватало мені ще й прогулів у перші дні. Я пробую синхронізуватись з музикою, вона повторює удари мого серця і заповнює всю голову звуками, які я не можу описати.
 Все прекрасно. Просто чудесно. Настільки круто, що я зовсім не панікую. Лишилось придумати, що казати матері.