Частина І Розділ 3

Розділ 3 

 А попивати багровий сік  у місці де мало кому є до нього діла цілком цікаво. Я і трубочка від стакану. Ми надзвичайно близькі.
 Не знайдете в мене бажання танцювати, та й приходив я зовсім не за цим. Всі власні думки перерізались звуковими ударами колонок, тож навіть подумати про всяку дурню я не міг. Артем покинув мене при першій можливості, щоб відійти до якоїсь дівчини. Я його не звинувачую, якось на нього та на цю дівчину байдуже. В мене однаково є трубочка. Знаєш, така червона. Я можу дістати її з напою язиком і крутити між фалангами, щоб десь тут моя свідомість змогла завернутись.
 Хотілось одягнути навушники швидше, але не думаю, що вони здатні перебити бас із гігантських колонок. Дивуюсь, як мембрана досі це витримує. Колонкам більше років, ніж мені. Вони бачили і скромних жителів союзу в сірих піджаках, червоних спідницях з музикою Землян, і все, що зараз бачу я.
 Мене вже трішки починало нудити.  Бармен у чорному фартуху думав, що я сп’янів від його соку, але я просто витріщився на нього розглядаючи кожну деталь з пошитих клаптиків одягу. Контури ліній. Від погляду направленого в сторону до кругів на обличчі. Якщо максимально спростити його лице, то всі складні фігури розійдуться на кола, а вони на видимі лінії з яких колись утворювалися. З моєї сторони це виглядає чарівно. З його сторони я виглядаю ідіотом.
 — Привіт. — Дівчина в блідо-червоній сорочці  присіла до мене.
 — І тобі. — Я дивився на її одяг. На тонкі манжети, котрі ніколи не заправлялись вище ліктів. Сорочка акуратно попрасована і припасована на цей день. Під лінійку, на обличчя накладені  фарби легкого тону. Схоже, що комусь сьогодні повезе. Пораджу йому красивих слів та щирих манер.
 — Чому ти не танцюєш?
 — Я не можу зосередитись. Та й бажання, як такого, немає.
 — Хах, невже це так складно? — Вона поклала руку на моє плече. —  Тобі достатньо піднятись і поламатись.
 — Поламатись? Що це взагалі значить?
 — Ну, якщо ти не розумієш значення цього слова, то мені тебе шкода. — Від голосу, що пробував перекричати колонки це звучало не дуже співчутливо. 
 — Тоді можливо розкажеш?
 — Це значення не можна пояснити словами. Тут все настільки просто, що ти це просто повинен відчути.
 — Просто?
 — Твоє просто тільки ускладнює все.
 — Ну, звісно. Щоб це не означало.

 Не знаю, чи її слова здавались смішними. Не знаю, чи вони справді мене розсмішили. Однаково я видавив щось схоже на посмішку після обдумування всього.
 Не встиг заховати обличчя за фалангами пальців, як на моє плече хтось стрімко кинув руку. Я ледве не перекинувся через крісло. Людина розвернула мене на стільчику і з скляним та лякливим поглядом почала говорити.
 — Мені потрібна твоя допомога! — Це все знову цей Артем. Його очі декілька секунд вибивали блискавки.
 — Щось трапилось?!
 — До мене пристали ось ці два мудаки. — Від нього йшов не дуже приємний запах. Здається спирт і якась настоянка. — Мені потрібна твоя допомога. Вони хочуть довести собі, що не такі нікчемні. Якщо ти мені друг, то зараз же переходи через вулицю. В нас великі шанси, мені ще троє допоможуть. — Його голос хрипів і тріщав від нервозності і крику, після кожного звернення до мене. Поломаними жестами Артем пробував пояснити  нашу математичну перевагу. — Говорю тобі, розіб’ємо ці морди. —
Він знову показав пальцем на хлопців, що виходили із закладу, ніби я вже не можу згадати недавно показані обличчя. — І завтра посміємось з цього. — Тут вся посмішка розпливлась по його обличчю, очікуючи мою лояльність.

 Бідний Йорик. Артем не був мені важливим, але він, напевно, лишався важливим для когось іншого. Я завжди погано бився і ця ідея здавалася до смішного страшною, але ця чортова ніч повинна завершитись вже давно, а я стану тим, хто просуне цей процес у залу.
 Я протер очі рукавом та пішов у слід за Артемом. Вийшовши з будівлі я тільки і встигав лапати поглядом останнє перебування його тіні. Я пробіг уже дві вулиці, як Артем пропав у дуже тісному провулку, що усім своїм виглядом натякав на місце куди краще не ходити. Мені зовсім не хотілось йти туди. Усе, що декорувало цю вулицю змушувало відчувати мене не по собі, але якщо Артем вже там, то з ним може трапитись не найкраща історія. Щоб передчасно нічого поганого не сталося я пришвидшив ходу. Я зайшов за останній видимий кут.
 Простір трішки розширився. У повороті провулку тупик. В одному кінці провулку стояв десяток людей, які по черзі знімали з себе пальта та піджаки, щоб не забруднити їх. Деякі знімали годинники з кистей та одягали їх на кісточки рук.
 Мій подих затвердів у горлі, ці двоє були там, але не тільки вони. Артем ж стояв попереду мене. До нього з-за моєї спини підбігали ще декілька дорослих чоловіків і хлопців мого віку. Нас було дванадцять, а їх було десь п’ятнадцять, але мені здавалось, що там мене чекав чортовий легіон.
 Навпроти мене, у кінці провулку, виділявся єдиний чоловік, який не зняв своє сіре пальто. Він із здивуванням глянув на мене. На його кистях були чорні шкіряні рукавички, чорний, з сірими стрічками, шарф на плечах, розпорошене, начебто ліхтарним світлом, золоте волосся. Світлі і чисті риси зовнішності. Вони забинтовувались гострими лініями і криво нахиленими губами.  Обличчя золотої маси в суцільнометалевому чавуні.
 Всі готувались до сутички. Я ж відійшов на декілька кроків назад і втерся спиною комусь в груди. Цей золотоволосий чоловік смолив тонесеньку цигарку попереду всіх. Не торкаючись її руками він вбирав у себе масивні випари диму і видував їх насильно з роту, як паровий поїзд. Не хватало механічних звуків зсередини його тіла.
 Чоловік робив кожен крок з грайливою манерою вперед, та декілька повільних назад. Живий таймер, кожен крок якого бив по мозку. Всі чекали, коли він нарешті скурить цю цигарку. Можна затримати подих і понуро послухати тишу. Холодний нічний вітер пропливає під мерехтінням єдиної вуличної плями світла. Остання тягуча хмара курива здіймається небес. Нарешті, цигарка лишилася на мокрій бруківці.