Частина І Розділ 2

Розділ 2

 Звук увімкненої бензопили у моїй кімнаті розривав ранкову атмосферу. Не думайте, що це дивний вибір музики для будильника. Раніше я вибирав різні акомпанементи з тріскучих пісень. Ви звісно можете поставити на мелодію ранкових соловеїв, або голос прекрасної співачки, а ось мені хочеться задушити їх, а до бензопили я підходити не маю особливого бажання.
 Вам неважливо, чи я виспався, достатньо знати, що я встав і пішов.  Якщо ранок не починається з хорошої музики, то він того не вартий. Тож затоптаний, кислотно-жовтий транспорт, промені червоного сонця осідають золотом на повіках, а в навушниках мелодії “Libertines”.
 Не думав я про зближення з новими колегами, лише якийсь надто веселий хлопець з групи до мене нав’язувався в дружбани. Ти його знаєш, посмішка на перевагу, розкидані в сторони плечі і наївний, але впевнений погляд. Цей погляд не з тих, що вгадаєш із тисячі, але його хочеться скинути з себе, навіть за версту. Тільки не кажи, що він зустрічався лише мені.
 Він постійно називав мене “Друже”, або ”Дружок”, що звучить ще гірше. Від сили я його знав тридцять п’ять годин. Можливо, він і не такий дратівливий, як здається. Якби його послав, то в групі виглядав би мудаком. Так і доводиться відповідати на всі вхідні слова.
 В мене ще дивна звичка з школи, якщо я прийшов на заняття і паралельно нічим не займаюся, то уважно дивлюсь на викладача. Ви можете подумати, що цілком нормально підтримувати контакт з вчителем, але я не відривав погляд, навіть, коли він переставав говорити і давав завдання. Можливо, це виглядало як погроза, але я думав, що просто хороший студент. Спочатку вони перепитувалися, чи я чогось не хочу спитатися, але потім викладачі звикли до моїх нав’язливих звичок.
 Я не володію особливою волею до навчання. Завжди залишався тим самим худорлявим підлітком, який пише «будь ласка» через дефіс і пробує довести, що він правий. Та і інтелект мій проявлявся тільки в тих моментах, коли зникали манери.
 На стабільну четвірку дотягував. Достатньо тримати звичайну стипендією. Не хочеться матір змушувати витрачати на мене ще більше, а її план щодо допомоги з окремою квартирою здавався божевільним. Просте захоплення читанням і не перебирання знаннями дозволяє підтримувати себе в тонусі.
 Не те, щоб я казав, що: «Вся література прекрасна» і треба читати все. Не дивлячись на наукові роботи, що тільки і змагаються в своїй занудності серед зануд. Ви цілком можете схрещувати філософію Платона з книгами по C#. Сучасність змушує з уже незвичайної людини створити неповторну.
 Та й в пекло ці думки.
 Я звісно з ним так близько не знайомий, але сумніваюсь, що колись Ньютон казав, що він гуманітарій і не треба йому ваших математик. Є бажання торкнутись до справжнього світу. Будь-яке знання пригодиться. Беріть від науки, хоч нове бачення, це основне, що вона може дати. Ну, крім стипендії, популярності і в майбутньому крутої приставки до імені. Називайте мене доктор, або краще магістр. Дуже пафосно звучить? Ох, тоді пан професор. Пан професор, який пише «будь-ласка».
 
 Все, що від мене вимагає універ, це ставитись до нього, як до свого друга. Приділяй йому час. Не забувай, коли в нього день народження. Не став себе вище. Так ж роблять з друзями? Напевно.
 Перед смертю батька я почав читати збірку казок Андерсона, яку він якраз тоді і подарував. Моя матір хотіла, щоб я якомога довше залишався у світі фантазій. Не можу її за це осуджувати. В неї виходило не дуже добре, в один день вона казала, що в цьому світі є русалки, а вже на наступний день, що немає нічого святого.
 Читати я добре ще не вмів, але вчився, щоб дізнатись, що ж на цих сторінках. Коли грався маленьким, то здавалося, що навіть наївна книга з казками від мене надто багато приховує. Яке ж здивування відвідало десятирічного хлопчика, котрий з часом дізнався, що головний казкар його життя позиціонував себе, як серйозний автор, що не допустить фігури дітей поблизу своєї могили. Важко себе називати серйозним автором, коли ти неграмотний у своїх словах. Очевидно, не осуджую його. Можна лишатись прекрасним автором не написавши жодного твору. Ні, я не про Сократа. Візьміть будь-якого вусатого літнього чоловіка, що травить жарти за столом з вашим дідусем. Не Сократ звісно, але у своїх вузьких кругах цілком цінна людина.

 В перші дні мозок не кипить, потрібно ще деякий час для абстрагування від усього минулого, щоб перейти на постійний ритм. Тож, чому я пишу? І де ця чудернацька історія почнеться? Цікаве питання на котре я повинен дати відповідь. Я точно повинен? Мені лише цікаво, чи справді варто? Знаєш, якщо ти вже почав мене слухати, то не переживай, ми до чогось однаково дійдемо.
 

 Пари парами, але цей хлопець, після всього, зловив мене на сходах та почав закручувати мені вуха. Я всього лише хотів піти до дому. Двері просто за його плечем. Кожна хвилина у такий час тільки і змушує зблизитись з диваном, хоч і думками. І весь світ стає не таким цікавим. Тільки б не мій “Дружок”. Як же він тоді посміхався.
 — Ей, чувак, стій. — Я промовчав відповіддю на крикливий голос. — Ти вже йдеш? — Я глянув через його плече на вихідні двері. — Я знаю, що вже кінець дня, але тут є одна крута штука. — Він стрімко потер кінчик носу двома пальцями та обернувся по сторонам, як це роблять люди легкої руки. Ті, що виконують миттєві ідеї ще до того, як вони сформуються у власній голові. — Мені потрібно з тобою сьогодні поговорити в бібліотеці. Є, що розказати.
 — Я не можу зайти в бібліотеку.
 — Чого це ти не можеш? Книги крадеш?
 — Ні, гірше. Мене застукали, коли я робив перекус у читальному залі. Я не хотів нікому мішати, діло в тому, що зранку туди ніхто не ходить. Знаєш, прекрасне місце для перекусу. — Він видав нервовий посміх.
 — Добре, тоді я тебе знайду потім. Мене до речі Артем звати. — Він притримав рукою свій рюкзак і протягнув до мене правицю.
 — Ігор. 
  Якби не ця зустріч, то я не знав би його імені. Воно так то не дуже і важливе. Ми здибались на наступний день поблизу виходу. Він запропонував мені випити у місцях не дуже віддалених. Все ж, пити я не люблю, та й з Артемом ми лише познайомились. Можливо я не пішов б тоді в нічний клуб, але позавчорашня розмова з матір’ю, як і все схожого характеру, воліла забутися.