Частина I Розділ 1

Частина I

Бідний Йорик

 Процес ковтання власної крові не є одним з моїх улюблених. Ще й так верхня губа пече, немовби з терпінням стиснув її зубами. Залишені на мені фіолетові синці після тієї зустрічі в музеї дали свої плоди, а точніше досвід чистого висловлювання та жалісливу розмову з матір’ю. Доведеться до цього ще дійти.

 Я ніколи не любив бійку. Частіше, коли тон діалогу переривався криками я вже кивав п’ятами. Проблема в тому, як ти це відчуваєш. Ти повинен мене зрозуміти, або хоч спробуй. Коли за тобою женеться натовп із металевими кийками,  а ти забираєш долоням кров з брів та витираєш її об білу сорочку, то безвільно смієшся.
 В такий час не маєш права дивитися назад. Просто біжи подальше від пекла. Навіть, якщо бігти немає куди.

Розділ 1

 — І як пройшов перший день синку? — Невже, вона справді хоче знати? Під час шкільного навчання вона цього не питала.
 — Чудово. — Я лише повісив чорну куртку на гачок.
 — І все? Не хочеш поділитися враженнями?
 — Пробачте, мам, але я не дуже зараз хочу про це. Давайте пізніше.
 — Ох, звісно. Сідай за стіл.
 Теплий чорний чай, напевно найтепліше до чого я торкався за весь день. Тиша в кімнаті, лише чується, як булькає вода серед макаронів, які мати варить. Вся кімната дихає запахом екзотичних спецій з найближчого магазину та дешевою пастою для туфель. Матір перемішувала воду в каструлі не дивлячись на процес приготування. Її погляд застиг на тіні навпроти себе. Я почав догадуватись за щось неприємне. Вона подала макарони на стіл разом з помідорами, кусочками твердого сиру та болоньєзе. Багрова троянда, що стояла на підвіконні, омивається з чорної материної лійки.
 — Сьогодні друге вересня. Дивуюсь, як швидко пливе час.
 — Я знаю. І знаю до чого ви хилите.
 — Ігор. — Вона перестала лити воду на квітку. — Я лише пропоную тобі. Ми надовго там не лишимось. Хоч поставимо квіти і помолимось.
 — Стільки років пройшло, але я не можу туди піти. Це важко.
 — Це треба просто пережити. — Вона з пом’якшений видихом старалась говорити тихіше. — Я тебе розумію, пробач.
  — Я можу вам купити потрібні квіти та лампадки. Пробачте, але це все, що я можу.
 В мене ще якраз лишилося декілька копійок після літніх заробітків. Після таких думок відчуття апетиту зникає. — Дякую за вечерю.
 Після смерті батька в нашому будинку появилося багато нових рослин. Інколи не пройдеш в коридор без випадкового доторку до них. Я всього цвіту ніколи не рахував, але думаю, що більше тридцяти вазонів точно є. Розумна ідея від матері, щоб не забивати голову дурними думками, або знищувати себе. Між цими хащами Амазонки можна завжди знайти щось нове. У нас надзвичайно багато цікавого в будівлі. Це заслуга батька разом з його дивними захопленнями і минулих власників, що і до з’їзду боялись викидати згадки своєї молодості.
 Років сім мені було. Точно, можливо, трішки більше. Мій батько працював уже шість років професором в університеті, той самий навчальний заклад до якого мене прийняли певно з жалості. Він постійно носив голубий піджак на футболку, напевно хотів виглядати відкритим для студентів. Не те, що я його добре пам’ятав, як хороший син. В його очах завжди тернилася відповідальність і горіли амбіції. Життя людини, котра готова зіграти з долею, але не може дозволити це близьким. Мені довелося про нього багато хорошого чути від незнайомих людей вже після його смерті.
 Книги. Якби він не писав свої книги, то про нього певно ніхто б і не знав. Ніякої белетристики, але тут вона і не потрібна. Його книги досі в бібліотеці університету, як книги досвідченого та педантичного історика.
 “XX століття, яке змінила Східна Європа”, або просто “XX століття”. Ще пам’ятаю книгу “Сто років однакових змін”. Найпопулярніша, напевно, “Війна без цілей”. Я багато де бачив її обкладинку. Не знаю, чи це багато, знаю, що жодну я не читав. Мені не дуже хотілося розчаровуватися у своєму батькові. Чи, можливо, я точно не хотів про це згадувати? Напевно, погана ідея читати книги родичів. Не хочеться нікого розчаровувати. Та й потім, як мені  зрозуміти, що про це все думати?

 Я гадав, якщо почну вчитись, то перший рік пройде під егідою постійної роботи. Встав, почитав, повчив, заснув. Тільки швидше, як відбійний молоток. Хочеться найти роботу і, як будь-хто тримати збереженими декілька тисяч в надійній кишені. В ідеалі зняти невеличке житло, щоб нікому не мішати. Як в тих історіях, житиму в тихій будівлі десь на лисому пагорбі. Безпека і спокій.
 Вже стільки часу думав про майбутнє, що і не пам’ятаю де повинен починати у теперішньому. Мені потрібно побачити сигнал. Знаєш, чіткий і гучний.

 Не хочу думати про все, що сказав матері. Я ляжу на майже не зламаний диван, адже ремонтував його самотужки і по відео. Cпробую з часом заснути, у мене ще вся ніч для цього.

 Щось прекрасне є в тому, як ми не розуміємо свої емоції в дитинстві, не дивлячись на сьогоднішній день. Я пам’ятаю, як мати плакала виходячи до мене з палати, тоді вона мала зовсім інший вигляд. Обличчя не втомлене часом.
 Сніг кружляє липким вихором, він хоче, щоб я не відривав погляд. Мені всього сім, а я вже бачу дивовижну відвертість цього світу. Мій батько, що місяць назад купив мені першу книгу, в красивій червоній палітурці, залишився з собою навічно. Хочеться думати, що я вже сплю. Я, похитуючи ноги на пустій зупинці, гортаючи казки, примружившись від осіннього вітру, тепло обіймав матір не розуміючи, чому вона плаче.