Пролог

23 лютого. Останній звичайний день

Максим прокинувся за кілька хвилин до будильника.

Спершу він не розплющував очей. Лежав нерухомо, слухаючи, як за стіною ледь чутно гуде холодильник, а десь вище сусіди пускають воду у ванній. У кімнаті було прохолодно. З-під нещільно зачиненого вікна тягнуло зимовим повітрям, і Максим натягнув ковдру до підборіддя, сподіваючись виграти ще хоча б хвилину.

Телефон на тумбочці завібрував.

Не будильник. Повідомлення.

Він наосліп намацав його рукою, примружився від яскравого екрана й побачив кілька сповіщень із робочого чату. Один із менеджерів писав, що сьогодні запізниться. Бухгалтерка нагадувала про неоплачені рахунки. Керівник переслав таблицю з планом продажів і додав коротке: «До обіду чекаю оновлення».

Максим відклав телефон.

Поруч спала Анна. Вона лежала на боці, повернувшись до нього спиною, і дихала рівно, майже беззвучно. Її волосся розсипалося по подушці. Уночі вона кілька разів прокидалася, переверталася, скаржилася, що не може заснути, але тепер спала так міцно, що навіть не відреагувала на вібрацію.

Максим обережно вибрався з ліжка.

На кухні він увімкнув світло, налив у чайник воду й відчинив кватирку. З вулиці долинув скрегіт металевої лопати по асфальту. Двірник згрібав мокрий сніг біля під’їзду. Поруч прогрівався старий автомобіль, випускаючи білу пару, яка повільно розтікалася між припаркованими машинами.

Небо було низьким і сірим.

Звичайний зимовий ранок.

Максим поставив на стіл дві чашки. У свою насипав ложку розчинної кави, в Аннину — чай із бергамотом. Вона не любила каву вранці, казала, що від неї починає боліти голова. Він щоразу забував про це, а потім дивувався, коли вона відсувала чашку.

Поки закипала вода, Максим відкрив новини.

У стрічці знову були військові колони, заяви політиків, супутникові знімки, припущення аналітиків і карти зі стрілками. Останні кілька тижнів новини майже не змінювалися. Змінювалися лише заголовки, інтонації та кількість знаків оклику.

Він прогортав кілька дописів, не читаючи до кінця.

Одні писали, що все почнеться найближчими днями. Інші — що це тиск і блеф. Хтось радив зібрати тривожну валізу, хтось висміював паніку. Під кожним повідомленням люди сварилися, переконуючи одне одного в тому, чого самі не могли знати.

Максим вимкнув екран.

Йому не хотілося починати ранок із чужої тривоги.

Анна з’явилася на кухні в його старій футболці й теплих шкарпетках. Волосся вона недбало зібрала на потилиці.

— Ти давно встав? — запитала вона, позіхаючи.

— Хвилин десять тому.

Вона взяла свою чашку, зробила ковток і сіла навпроти.

— Знову читав новини?

— Трохи.

— І що там?

Максим знизав плечима.

— Те саме.

Анна подивилася на нього поверх чашки.

— Ти нервуєш?

— Ні.

Він відповів занадто швидко, і вони обоє це помітили.

Анна нічого не сказала. Лише провела пальцем по краю чашки й перевела погляд на вікно.

— Мама вчора дзвонила, — сказала вона. — Питає, чи ми не думаємо поїхати хоча б на кілька днів.

— Куди?

— До родичів. Або далі на захід.

— І що ти відповіла?

— Що ми працюємо.

Максим усміхнувся.

— Сильний аргумент.

— А що ще сказати? Усі працюють. Магазини відкриті. Автобуси їздять. Ти сьогодні їдеш в офіс. Я теж. Значить, усе нормально.

Вона говорила майже жартома, але в останній фразі відчувалася не впевненість, а бажання її зобразити.

Максим простягнув руку й торкнувся її пальців.

— Усе буде нормально.

Анна кивнула.

Вони обоє зробили вигляд, що повірили.

До офісу Максим їхав автобусом.

У салоні було тісно й надто тепло. На запітнілих вікнах пасажири залишали долонями прозорі плями, щоб роздивитися вулицю. Хтось говорив телефоном, хтось дрімав, тримаючись за поручень, хтось гортав короткі відео без навушників.

Біля центрального ринку зайшла літня жінка з двома важкими пакетами. Максим підвівся й поступився їй місцем.

— Сиди, синку, — сказала вона. — Тобі ще на роботу.

— Нічого, я постою.

Жінка подякувала й поставила пакети між ногами. З одного визирала пачка крупи, з другого — кілька пляшок олії.

Навпроти двоє чоловіків обговорювали новини.

— Кажу тобі, нічого не буде, — переконував один. — Якби хотіли, давно б уже почали.

— А техніку навіщо стягнули?

— Щоб торгуватися.

— Чим?

— Та звідки я знаю.

Вони замовкли, коли автобус різко загальмував перед світлофором.

Місто за вікном виглядало так само, як учора. Відкривалися кав’ярні, продавці виставляли перед магазинами рекламні штендери, школярі переходили дорогу невеликими групами. На тротуарах лежав брудний сніг. Під колесами машин хлюпала темна вода.

Нічого не вказувало на те, що звичне життя може закінчитися.

Це трохи заспокоювало.

Офіс компанії містився на другому поверсі старої адміністративної будівлі. Компанія була невеликою: директор, бухгалтерка, кілька менеджерів, двоє працівників складу й водій, який доставляв замовлення клієнтам. Максим працював тут третій рік. Він відповідав на дзвінки, домовлявся про поставки, складав комерційні пропозиції, нагадував клієнтам про оплату й намагався не дратуватися, коли вони втретє просили змінити рахунок.

Робота не була мрією.

Але вона була зрозумілою.

Щоранку Максим приходив приблизно о дев’ятій, вітався з охоронцем, підіймався сходами, вмикав комп’ютер і перевіряв пошту. До обіду телефонував клієнтам. Після обіду заповнював таблиці. Наприкінці місяця керівник збирав усіх у переговорній і питав, чому план знову не виконано.

Передбачуваність дратувала, але водночас заспокоювала.

Того ранку в офісі говорили не про роботу.

— У мене брат учора купив каністри, — сказала бухгалтерка Оксана, знімаючи пальто. — Каже, треба заправитися про всяк випадок.