5 глава. Зізнання в почуттях

   Як він міг?! Як він міг так вчинити зі мною? Просто покинув школу та просто переїжджає в інше місто, можливо назавжди, при тому ніяк не поставивши мене у відомість!

   За що?! Хіба я чимось образила його? Нічим! Ми ж ніколи навіть не сварились, за всі ці 3 роки нашої дружби!

   Подруги та однокласниці дуже бурно реагували на цю новину, а хлопцям було байдуже. Воно й не дивно, здихалися конкурента виходить, бо тепер всі дівчата не будуть постійно дивитися лише на нього одного...

   Але мені зараз було абсолютно байдуже хто радів, а хто ні. Важливим було лише одне – де він зараз?!?

   Я швидко та різко встала з парти і почала направлятися до виходу з класу.

- Даш, ти куди?

- Куди це вона?

- Ти чуєш нас?

- Я... Я маю знайти його! - крикнула я та просто вибігла, не відпросившись у вчительки.

   Які там уроки, яке відпрошення, якщо я більше ніколи не побачу своє перше та можливо останнє кохання?! І навіть подзвонити або написати йому не зможу, бо він тупо обірвав всі мости!

   Те, що я була шокована й досі – це ще м'яко сказано!

   Все біжала, біжала й біжала перші 30 хвилин, сама не знаючи куди... Ні, я не могла, я просто не могла впустити його, не встигнувши хоча б спробувати розповісти про свої почуття!

   Навіть якщо це не взаємно, принаймні мені буде спокійніше продовжити жити далі, з думкою, що я хоча б спробувала, ніж завжди знати, що наше спілкування було розірване назавжди отак, і він навіть не дізнався про мої почуття!

   Потім буду вічно думати, що можливо якби дізнався, то щось би змінилося, а я не встигла...

   Спинившись у місці, яке взагалі не було відоме мені, я нагнулась, спершись обома руками на свої коліна. Стоячи в такому положенні та віддихуючись від довгого бігу, я наче почала приходити до тями. Зрозуміла, що потрібно прямувати до нього одразу додому.

   Потрібне було таксі і коштувало воно б 500 гривень, якщо не більше. Але мені начхати. Я була готова хоч тисячу заплатити за цю поїздку, лиш би побачити його! Лиш би встигнути допоки він не поїхав! А може поїхав уже давно... Тим не менш, я все одно спішила так, як тільки могла.

   Грошей мені тоді не вистачало, а часу повертатися додому не було. Я передзвонила до старшого брата. Сама не знаю на що я розраховувала, роблячи це... Видно точно була у сильному розпачі.

   Він не дасть... Точно не дасть. Останнім часом наші відносини ставали все гіршими й гіршими. Дійшло до того, що ми могли спілкуватись лише по святах: Різдво, Новий рік, Пасха. І то лише по переписці!

   Від мене та батьків він давно вже переїхав і ми дійсно стали чужі. Проте, я точно знала, що батьки мені зараз не зможуть перерахувати на картку ті довбані 500 гривень, бо в них деякі проблеми зі своїми картками сталися.

   Гудки все йдуть і йдуть, а він мовчить та не бере... Я сто років йому вже не дзвонила вже.

- Візьми трубку прошу-у-у! – у відчаї кричу я і сльози проступають з-під моїх очей.

- Ало? Це хто?

- Ало?! Міша, це я!

- Що? Дашка?! То ти?

- Та-а-ак! Я, я, я! - поспіхом кричала йому.

- Що таке, що сталося? З батьками щось?

- Ні...

- Ти... Що плачеш?

- Угу... Міш, мені потрібні гроші...

- Що?! Чому?! Що сталося?!?

- Я тебе прошу будь ласка не питай нічого і скинь мені 500 гривень на картку... Чи може навіть трішки більше, якщо доведеться повертатися назад ні з чим... – тихо відповіла я останнє і сльози все ніяк не переставали ллятися водоспадом з моїх очей.

- Почекай! Не плач, бо нічого не розумію з того, що ти кажеш!

- Просто скинь гроші! Немає часу пояснювати!

- То хай тобі б їх скинув твій багатий дружбан, чо ти мені дзвониш...

- Хіба неочевидно?!? Не ясно, що якщо тобі дзвоню, то значить ніхто крім тебе зараз не допоможе мені! - вже не витримавши та крикнувши сильніше в телефон, відповіла я.

- Борги? Ти попала на гроші чи що?!

- Ні! Просто потрібно миттєво замовити таксі дуже далеко. Будь ласка просто зроби це і припини питати, інакше... Інакше я почну заробляти на трасі для цього!

   Мій біль був настільки сильним... Я вже не розуміла, що кажу.

- Що?! Що ти несеш?! Тьфу, блін, кидаю, вже кидаю! Страшно уявити, що там з тобою відбувається, що ти вже таке говориш...

- Ага-ага-ага, кида-а-ай!

   І дійсно кинув! Ура! Моїй радості не було меж!

- Сподіваюсь цього хвате – сказав він і я побачила 1000 грн на своєму балансі.

- Так, дуже дякую!

   Я швидко тицяла на вибиття виклику з ним та так само хутко викликала таксі.

   Воно приїхало через п'ять хвилин. Сіла чимдуж.

- Добрий день, куди вам їхати?

- Добрий день, просто в ліс.

- Що? В ліс?

- Ну, ви знаєте, той, в нас є високий, густий, зелений ліс. Там є один особняк великий, але ніхто про нього не знає, тому й самі не знаєте куди їхати - швидко протараторила я.

- То як ми-...

- Я просто знаю куди і тому буду всю дорогу показувати вам! Все! Їдьте, бо часу обмаль! - знову швидко виговорила це я, вже нервово кричучи.

   Сльози й досі все ніяк не вдавалось вгамувати. Але я намагалась, бо вони заважали нормально розмовляти з ним. Водій робив вигляд, що не помічав їх.

...

   Через 30 хвилин ми виїхали з міста та були вже в тому лісі. Так швидко завдяки тому, що водій спішив на дорозі, як я й просила, а ще завдяки тому, що я тоді коли бігла довго зі школи і на емоціях сама не знала куди... Як виявилось добігла близько до кінця міста! Так, ніби саме серце вело моє тіло туди до нього, а розум не усвідомлював куди я прямувала весь цей час.

- Куди далі? Тут лише кілька доріг і вказівні знаки закінчуються...

- Нічого, я знаю куди їхати, бо сама вже не раз так доїжджала того будинку! Просто їдьте прямо!

- Прямо?

- Так, лише прямо! Не звертайте нікуди, поки я не скажу цього!