4 глава. Чому він зник?!?

5 розділ буде фінальним. Приємного читання)

   Даня ввійшов з кошеням у свій особняк. Двері йому відкрила прислуга, якої насправді було дуже мало. А всі наші однокли були впевнені, що настільки тут багато її, що він сам нічого ніколи не робить. Але, ні, тут є всього лише три людини. Дві з яких жіночки-прибиральниці, бо дім дуже великий, а інший – це чоловік-дворецький та водій в одному обличчі.

- Як у вас справи сьогодні, тітонько Зоє? - питає він в одної з жіночок.

   Вона посміхнулась і відповіла:

- Краще всіх, адже я бачу, що з роками наше левенятко перетворюється на справжнього чоловіка!

- Про що це ви? - здивовано питає хлопець.

- А ти думав, що ні батьки, ні ми не дізнаємося про те, що ти зробив? - запитує друга з жіночок.

- А що він зробив? - з зацікавленістю питаю я.

   Мені завжди подобалось, що він спілкувався з прислугою, як із членами сім'ї. Вони ростили його разом із батьками.

- Скоро його день народження - відповідає мені тітонька Зоя - Батько перерахував йому велику суму на картку, щоб він собі сам обрав якусь яхту. Данічка сказав, що купив її ще вчора, але насправді він всі гроші до останнього віддав у будинок для пенсіонерів та ще в будинок безхатьків, якщо я не помиляюсь, такий у нас недавно відкрили і їм конче було потрібне фінансування.

- Ой, та звідки ви таке взнали?! Тьотя Зоя, ви, що із ФБР?!

- Пташки наспівали)

- Ні, я серйозно, як?! Я ж спеціально віддав їм гроші знявши з банкомата, а не електронним шляхом, щоб батько не зміг вичислити!

   Я була вражена, бо пам'ятала, як він розказував, що просто гинув за тою яхтою, а тепер... Так легко відмовився від її покупки.

   Звісно, ви скажете мені "Нічого, ще купить чи в нього може вже була якась", але батько хотів з нього виховати не розбещеного хлопчика з багатої сім'ї, тому говорив суворо, що тільки на 18-ліття той отримає одну яхту (хоча я точно знала, що вони могли у будь-який момент купити йому хоч три таких одразу).

   Взагалі я дуже поважаю його батька та мати, бо вони виховали його так, як треба, щоб він цінував кожну копійчину, навіть не свою. Пам'ятаю, як Даня розказав мені, що той айфон, який у нього зараз в руці, він частково заробив сам. Я питала як? І друг відповідав: "Працював на заводі".

   Я була так здивована! Людина, в якої є особняк з басейном за містом працювала на заводі!

   Пропрацював там, каже, півроку. Після школи ходив туди.

   І скажу я вам за рік часу, з тих пір, як він мав той айфон, на його екрані ні царапинки! Бо, знаєте, буває так, що діти з багатих сімей спеціально ламають свої айфони, щоб батьки купили модель по - новіше, чи просто ставляться недбало по відношенню до свого гаджета, але, як ви вже зрозуміли - це точно не про Даню.

   Хах, ну, звісно, стільки пропрацював задля того телефона!

   Бувало просто так йшов працювати у Макдональдс чи інші кафешки, ресторани, щоб відчути, як це – підробляти, як звичайний студент чи підліток.

- Так співпало, що одною з тих людей, які працювали у будинку пристарілих, була давня знайома твоєї матусі - трохи посміявшись, відповіла тітонька Зоя.

   Це була трохи повненька жіночка 55-ти років. Гарна і душею, і зовнішністю. А інша прибиральниця була навпаки худішою та нижчою. Віком 60 років.

   Дворецькому ж було тільки 50. Поки батьки на роботі, вони стають його єдиною сім'єю.

   А на роботі останні дійсно до пізна. Буває так, що прислугу він бачить більше та частіше ніж власних батьків.

   Я завжди трохи заздрила цим трьом, бо в них ну просто робота мрії! Прибираєш та живеш в гарному особняку серед лісу! Я бачила, які у них великі кімнати! Не з шиком найбільшим на землі, звісно, але точно не найгірші. Такі красиві, просторі та яскраві. З великими вікнами та балконами...

   Та ще й роботодавці в них такі добрі та привітні, особливо наш хлопчик)

- Ні! Та ладно, ви знущаєтесь? – сміючись, питає він - О-о-о, життя точно знущається з мене, якщо уже третій раз підряд підсуває мені знайомих батьків у таких ситуаціях, ехех…

- Нічого, думаю батько тобі за це дозволить її купити ще раз.

- Ні, він говорив, що тільки один раз дасть мені на неї гроші. Наступний, максимум, коли мені буде 25.

- Ого, жаль... - тільки й кажу я.

- Ну, хлопче, що шкодуєш, зробивши такий вибір? - жартівливо питає дворецький.

- Ви що?! Звісно, ні!) Я просто коли планував купити яхту, проходив мимо тих будинків і зрозумів, що ніколи не пробачив би собі, якби дійсно пройшов повз них з тими грошима, не поклавши туди ніц!

- Впізнаю свого друга - посміхнувшись кажу я, поставивши руку йому на плече.

   Він посміхнувся теж.

- Блін, але нічого від вас не утаїш! - потім трохи мило та обурливо промовив він.

- Як і цього білого бармосіка - відказала тітка Зоя, показуючи пальцем на біле кошеня в коробці у нього на руках.

   Воно все ще спало.

- Ну, і де ти на цей раз підібрав?

- Ой, тьоть Маш, розказати - не повірите!

- Чому?

- Бо він буквально на швидкій дорозі в лісі зміг десь крізь густу листву дерев розгледіти це малесеньке створіння! – посміхаючись, додаю я.

   Моя впевненість у тому, що він не прикидається добрим ангелом знову ще більше виросла.

   Тоді до чого ж друг так часто заводив ті розмови про життя у масці? Що він приховує? Це тепер не давало мені спокою та я інколи з підозрілістю і зацікавленістю дивилася на нього.

- Що таке? Твій погляд знову на мені так завмирає дивно, як сьогодні зранку в класі - сказав він, помітивши мої пильні очі.

- Схоже дружба переростає в когось у -… Ай! - говорив дворецький, допоки тітка Зоя не вдарила легенько його ліктем у живіт.

- Давай його сюди, Дань, я догляну за ним. Чи хочеш сам?

- Ну, поки гостя є вдома, то беріть його ви - сказав він, віддавши жіночці коробку в руки.