3 глава. Ти колись цілувалась? або Кошеня

- Ну то що? М? Що ж зробить мені наша маленька Дариночка?)

- Слуха-а-ай!

- Слухаю) Що?

   Я мовчала зі злим виразом обличчя.

- Ох, яка ж ти мила зараз! Так надулась, що я не можу просто!

   Я знову почервоніла...

- Данька!

- Що?

- Припини називати мене милою, що на тебе найшло?!

- А якою тоді називати? Страшною? Ні, сорі, ти знаєш я брехати не люблю та не вмію, а-ха-х!)

   Я злегка вдарила його в плече намагаючись приховати посмішку від такого прикритого компліменту, але не вийшло.

- А-ха-х, ти  посміхаєшся!

- Ні-і-і!

- Я ж бачу)

- Окей, добре, не міняй теми! То що це було?

- Де? Як? Коли?

- В ліфті?!

- В якому ліфті? - спитав той хитрун, дивлячись на мене таким нерозуміючим та допитливим поглядом.

   Я кажу, він ще той актор!

- Добренько, якщо ти зараз же не припиниш, то я з тобою три дні не буду розмовляти!

- Взагалі?!

- Взагалі.

- Ох-х-х, - зітхнув той, закотивши очі - Окей, so... Жарт. Все, я пояснив. Може підемо до мене?

- Стоп, ти серйозно?! "Жарт" і це все?!

- Так, а чого ж ти ще чекала? Чи може твоє сердечко якось йокнуло від мого  наближення? - ухмиляючись, запитав Даня.

- Що?! Пф-ф-ф, щоб часом! - фиркнувши відповіла я.

- Я так і думав, тоді не зрозуміло з чого ти такий "допит з пристрастю" влаштувала - знову засміявшись сказав він.

- Окей, не важливо... Просто... Якщо ще раз так зробиш! Чуєш ще хоч раз! Ти... Ах?!

- Ну то що? - запитав він несподівано зробивши один крок до мене від чого наші обличчя знову були близько. Дуже.

   Я дивлюсь в ті небесно-блакитні грайливі очі та розумію, що він точно не здогадується про мої почуття...

   Я ухилилась в бік і відійшла.

- Це реально нервує, просто не роби так.

- Добре, ну так підем до мене?

- Давай, все одно робити мені зараз нічого.

   Він часто мене запрошував до себе додому тому я не була цьому здивована і не подумала щось "не те".

   Ми трохи пройшлись від музею далі поївши ті паніні, бо раніше не було можливості. Знову про щось незначне почали розмовляти, а я моментами дивилась на його губи...

- Ам... Що таке? У мене щось на губах?

- А? Ні...

   Так, у тебе там ховається мій поцілунок!

- Даринка, а ти колись цілувалась? - раптом питає він у мене, ніби прочитавши мої думки.

   Я попирхнулась слиною.

- Кхе-кхе-кхем! Бляха, що за питання, Данька!

- Ну а що? Та просто цікаво стало, бо я завжди думав, що знаю про тебе все, але щойно усвідомив, що ніколи в тебе такого не питав.

- Ти перший на таке питання відповідай і тоді я! - рішуче заявила сама.

- Хм... Дай подумати... 55.

- Що?!

- Приблизно 55 разів.

- С-Серйозно?! - заїкнувшись, спитала я.

   Ну, звісно... Чом я дивуюсь взагалі, якщо на нього всі дівки завжди вішались через те миле личко, як у популярних красунчиків з тік току!

- А ти?

- М?!?

- Ти скіки разів?

- Ну... Один.

- А... Ну, теж добре)

   Мені хотілось його вдарити кудись за ту посмішку, але в ній так і читалось якесь задоволення. Чому? Він радіє?

- Так! Міняємо тему!

   Не могла я йому зізнатись, що ніколи ні з ким не цілувалась...

- Добре, так про що б тоді ще поговорити? Я навіть не знаю тепер.

- А машина скоро?

- Так, ще десь кілька хвилин і буде.

   По швидше би вже приїхав той його лімузин, бо я тут і помру в тому ніяковому очікуванні!

   Зазвичай ми з ним їхали на лімузині, але бували й інші машини. Пішком було ніяк, бо його хата за містом.

   І от нарешті приїхала!

   Ми сіли. Перед тим Даня, як зазвичай, відкрив двері спершу мені. Водій не виходив ніколи, щоб відкрити двері нам, що говорило про те, що він не любить понтуватися, бо знала я одну таку дівчину, яка кожен день приїждала в школу на лімузині чи феррарі. При тому кожен раз виходив водій та відкривав їй двері перед тим, як вона мала вийти.

   А наш скромник, як я часто любила його називати, завжди не доїжджав до самої школи, так щоб ніхто не бачив тої машини. Всі все одно здогадувались, що він точно не йшов пішки, проте приємно дивувались, що не робить таке напоказ.

- Знаєш, напевно немає в світі другого такого, як ти - раптом тихо кажу я, коли ми вже почали їхати в сторону траси та нескінченних дерев.

- Чому? Я звичайний - відповідає Данічка знову з тою простотою, яка точно була його суцільним уособленням!

   Скромність та простота - це те, що було створено в ньому першим, а всі інші риси характеру наче потім додати ледь не забули, тому їх майже не помітно - сказав колись хтось із наших одноклів, коли жартував про те, як мого друга створювали.

   Частково я з ним згодна, тому що у нього є ще й інші риси характеру, які насправді дуже яскраво помітно. Просто Даня не виставляє їх напоказ.

   У нього дуже завищене почуття справедливості та чесності; доброта, яка так і ллється і так далі перечислювати можу ще годину, але ви всі помрете від нудьги.

- Ти не звичайний, тому що я не знаю ким треба бути, щоб мати стільки статків як ти, і при тому ні разу не спокуситися посвітити ними перед кимось!

   Серйозно , він навіть тілом своїм не хвалився. Типу тим, що прес гігантезний має, руки в нього такі... Я й сама не знала і не дізнавалась би напевно ще довго, якби ми не поїхали всім класом на Шацькі озера і я не побачила його тоді у плавках!

   Ох, шо то за тіло! Ви б знали... Всі хлопці наші тоді ледь не в пісок сховатись хотіли. А вони всі ще так вихвалюватись інколи могли перед нами(дівчатами) тим, що в них є, але коли ті хвальки побачили Даню, зрозуміли, що єдиний хто реально мав по факту право хвалитись - тільки він.

- Почекайте, зупиніть машину! - несподівано трохи голосно каже друг.