2 глава. Ліфт

   Вмикаю кран в туалеті та вмиваю обличчя холодною водою. В дзеркалі бачу дівчину абсолютно звичайної зовнішності.

   Хіба можу я сподобатись йому? Людині, чиє обличчя легко могло б красуватися на обкладинках модних журналів чи "селебрітіс".

   Даня ніколи не поводився зверхньо з тими, хто не настільки красивий, як він, проте, не думаю, що це значить, що не шукає собі когось, у кого була б така ж особлива та не типічна зовнішність, як у нього.

   Я бачу своє мокре, трохи почервоніле обличчя, від крижаної води. Звичайне, пряме, каштанове волосся. Шкіра не біла, але й не надто смугла, просто звичайна. Немає ніяких веснянок, ямочок на щоках, чи ще чогось особливого. Єдине, що можливо в мені трохи рідкісне - це абсолютно повністю чорні очі. Таке дійсно трапляється рідше, навіть за зеленооких, якщо вірити чисто моїм спостереженням.

   Не худа дуже, але й не товста зовсім, низька. Всього лише 160 маю, у той час, як дехто за останній рік так швидко виріс ще більше та має 178! Не думаю, що...

   Ой, блін, та про, що я взагалі почала думати?! Серйозно? Це так тупо було щойно! Просто розглядала себе та параметри тіла, думаючи чи можу сподобатися тому, з ким я взагалі-то не хотіла бути через його "особливість"?

   В цей момент я розчарувалась сама в собі... Не хочу вийти заміж так, щоб потім всі думали, що лише через гроші та його зовнішність це зробила! Бо може так воно дійсно є?

   Ох, я вже не розумію, що відчуваю по-справжньому! Я просто боюсь насправді, що навіть якщо це станеться, і ми будемо жити разом, я не виправдаю його сподівань. Попри його "дивність" мені він все одно здається ідеальним! Я зійшла з розуму...

   Постоявши нерухомо перед дзеркалом ще п'ять хвилин, повернулася в клас.

   Заходжу та бачу, що його вже до дошки викликали.

   Я швидко прошмигнула до нашої парти. Сіла. Сподіваюсь, не буде такого крінжу, коли я вже не зможу говорити з ним чітко, а завжди заїкаючись, як у тих типічних молодіжних серіалах. Бо те, як я на ньому зависла тоді і не змогла нічого сказати, дійсно шокувало мене.

- Вкажи мені Гренландію - наказує йому географ.

   Ох, вчитель ще й ніби спеціально вибрав для нього важке! Люди добрі, яка там Гренландія, якщо то Сонце навіть не знає де материк Америки?!

   Звісно, як і очікувалось, він вказав ручкою на неправильне місце карти.

- Не вірно, це Токіо, Данило, - спокійно, але суворо відповідає вчитель.

   Він певно був одним із тих, які надіялись, що рано чи пізно наш хлопчик ще проявить себе.

- Ні, це столиця Франції - Париж - знову відповідає той.

- Ні, це Гренландія - впевненно заявляє хлопець.

- Чому так думаєш?

- Хіба ви не знаєте, що вже давно розкрили: колись існувало древнє містечко Гренландія, яке було там, де зараз Париж, воно й досі там є, проте, під землею тепер.

   І, знаєте, говорив це все з таким мудрим виразом обличчя, але всі знали, що це не так.

- Знайдеш такі підтвердження в інтернеті - отримаєш 12, а поки 2, сідай.

   Він сів, чомусь не глянувши на мене взагалі.

- А тепер, діти, для тих, хто ще не знає, Гренландія - це найбільший на землі острів, який взагалі ніяким раком немає відношення до Франції! - відповів той, трохи гнівно зиркнувши на Даню, який вже почав щось малювати в зошиті, - Розташований цей острів на північному сході Північної Америки, тому з погляду фізичної географії належить до неї!

   Сергій Георгієвич почав розказувати все про Гренландію, а я не слухала та знову уважно дивилася на хлопця в окулярах.

   Він уважно щось вимальовував, трохи насупивши брови.

   Я приглянулась і побачила фламінго. Таке велике та красиве, реалістично розтушоване простим олівцем, через що виглядало, як фотографія. Напевно вже не перший урок його малює.

   Даня наче не помітив, що я дивлюсь в його зошит і побачила, як він внизу цього, вже закінченого рисунку, підписав свою роботу. Я думала просто ім'я буде чи ще щось таке, проте, ні, це ніяк не стосувалося малюнка фламінго. Просто дивна та не зрозуміла мені фраза "Скоро світло приховане в окопах моєї душі вийде на зовні та засяє новими барвами, проте... Wait, wait, wait."

(з анг. Wait – почекай, якщо комусь було потрібно).

   Потім раптом так різко перевів свій погляд та зиркнув на мене, щойно я встигла дочитати це, неначе знав увесь час, що я дивлюся та залишив мені якесь "потаємне" послання.

   Але якщо серйозно я просто трохи злякалась від того, як він різко зробив це.

- Даринка?

- Що? - питаю якось невпевнено.

- Ти колись думала про те, що більшість із нас живе із масками?

- Масками?

- Так, хтось буквально носить маску, а комусь доводиться все своє життя прожити не тим, ким ти насправді є... Зіграти уявну маску так легко, що з часом вона прилипає до твого обличчя, неначе плющ чи п'явка. Намертво. Не здереш ніколи, здається. Тому я щиро поважаю тих, хто зміг, чи тих, хто ніколи не жив таким життям. Ти справжня, ти така як є, пишайся цим та ніколи не порівнюй себе з іншими! - відповів він мені з такою приємною легкою посмішкою, що на душі стало світліше.

   Найкращий друг ніби прочитав мої думки біля дзеркала. І як це йому завжди вдається? В моменти мого зневірення сказати саме те, що я хотіла почути.

   Я не знала, що відповісти, тому просто посміхнулася у відповідь і сама не знаю для чого, погладила його по голові, по трохи кудрявому волоссі.

- Ха-ха-х, що ти робиш? - сказав він, коли я вже зробила ураган на його голові.

- Ти такий смішний, як кульбабка, а-ха-х!

- Ну, зараз ти теж така буде-е-еш! - відповів він і зробив мені те ж саме.

   Ми просто почали дурачитись, але по-тихому і напевно тому вчитель не звернув на нас уваги.

   Урок швидко промайнув. Раптово нам повідомили, що замість алгебри ми підемо на екскурсію в музей, який був якось там пов'язаний з біологією.