Основна частина

Розставання з дідизною

Того літа все вродило, як ніколи. Яблук було – гілля ламалось. Дід Остап підпирав їх ліщиновими палками-рогатинами.

Груші налилися, стали, мов м’ячі. А на дереві висіло їх так рясно, що на ціле село хватило б.

Гусенята, качата, курчата – плодилися й не пропадали.

В лісі грибів, хоч косою коси. Кошиків, корзин не хватало аби зібрати.

Баба Мотря насушила на зиму стільки всього, що узвар і юшка з грибів буде не тільки на Свят-вечір, а й для кожного зимового дня. Проте, це не тішило її – чомусь тривожило. Казала, якби не до добра:

– Наче пирид вуйною… Ото точно так було в штирнацятому й сорок первому. Старі люди завжди говорили: багацько грибів – на біду.

– Шо ти несеш, стара?... Яка зараз тибі вуйна?... Каркаєш, наче ця ворона. Хто там помнить типерички, шо там було в тому чотирнацятом годі?  Нима кому на нас нападати, – сердився дід Остап.

– Може мириканці?

– Мириканцці, мириканці... Ду американців, як ду місяця… Мелеш їрунду… Гіографію треба вчити. Ше наклич чого на нашу голову… Мириканці…

Сім'я Гордієнків сіла вечеряти надворі, під старою грушею. Вечір ще був теплим, хоч і літо скінчилося. Тільки й посидіти, поки холодом не тягне.

Остап, Мотря, дочка Галя, їхній же дорослий син Андрій з жінкою Оксаною і онук – першокласник Ярослав.

Коли в сім'ї знайшовся внук – Остапа й Мотрю стали називати дідом-бабою, навіть діти та сусіди. Ярослава ж – Яриком. З малим в хаті стало затишніше й веселіше. Кожен так і ліз з ним бавитись. Баба однесла тихенько його охрестити до церкви. Батькам же – зась. Прочує хто, донесе куди слід – з роботи попруть.

 Андрій вчителював у місцевій школі. Викладав якраз географію. Дід Остап на його книжках світ вивчав. Оксана бібліотекою завідувала.

 Інтелігенція, одним словом. Але поки дід живий – лінуватися не дасть. Заставить і город доглянути, і сад, і худобу. З зарплати молодих багато не купиш. Он хату нову затіяли ставити, в старій вже місця мало.

Все крутиться навкруги діда Остапа. Він тут за старшого. Слухають і слова поперек не скажуть. Навіть Галя, хоч яка вже норовиста.

Норов та вертихвіство не мішає Галі працювати в полі і співати гарно. Так, що на другому кутку села чути, коли затягне. Такий голос може навіть заглушити церковний дзвін. Правда, б’ють в нього сельчани тільки на Великдень. Бо й того не можна. Дзвони заборонені. То ще якась чудасія, що ті дзвони не забрали. І саму церкву залишили, теж чудасія. В сусідніх селах вже давно немає.

Галя збирається чкурнути на село, але дід пильний:

– Сиди, коза й не брикайся. Удбігала свує. В неділю свати прийдуть, то нима чуго бігати. Одного треба диржатися.

– То й шо, як свати?... Шо вже й до дівчат не можна заглянути?

– Сиди кажу… Вийдеш замуж, шо хоч роби, а зараз я за тебе утвічаю. Потерпиш… Он посуду поможи матері помити.   

В неділю в Гордієнків заручини. За всіма правилами, неначе в старі часи. Хоч радянська влада вже багато років править, але в Яблунівці давні традиції збереглися. І сватають, і колядують, і вінчають, і христять тихенько, аби тільки начальство не знало.   

Свати прийшли з хлібом, рушниками через плече. Вклонилися по старшинству. Сіли на лавці під вікном. Церемонилися... Од вгощання спершу відмовлялися… Мову вели, як годиться, про лисицю хитру, що від них втекла, але сліди залишила, які привели прямо до цього двору. Про мисливця-сміливця, який не боїться женитися, сім’єю обзаводитися.

Галя довго не показувалася, потім піч колупала, очі опускала, соромилася і, здається, по-справжньому.

Хазяї легенько пустивши в іронії губи натякали, що гарбузи цьогоріч добрі вродили – на два вози не вкладеш. Гості з того тільки сміялися – казали: «відаєм куди йшли, не за гарбузами».

В хаті знали: молоді вже давно зговорилися. А свати, то тільки, аби все було по-людськи, як з діда-прадіда заведено. 

Коли те, що треба сказали – почала Мотря з Оксаною на стіл ладнати.

Огірочки малосольні, гриби солені й смажені в сметані, гусака, який ще вчора сичав на Ярикових дружків, картоплю таку, немов кулаки в місцевого коваля та й всього іншого потроху. Так, що місця не було де поставити.

Дід Остап приніс з комори невеликий бутель перваку і квасу бузинового. Розмістив посеред столу, прицмокував-хвалився:

– Такого квасу ни в кого ни знайдете, а горілка в нас – сльоза. Вдалася – самому пити не подобає. Хочеться аби й люди спробували. Коли гнав, то думав – таку б тільки на сватання. Бачите, як воно вийшло. Наче у воду глядів.

Баба Мотря ставила на стіл, приговорювала:

– Їжте-пийте, гості дорогії, сваточки рідненькі. Все своє, все наше. Хіба – сіль куплена в маказині... А до остального рук приклали. І ми, і доця ненаглядна... Господиня – пошукати... До роботи навчена, шануватись привчена, а співає... Шо там і казати… Такої біше в цілим світи ни знайдете.