17

Сьогоднішній день був важливим для Ані. Вона готувалася до поетичного заходу в коледжі, де мала вперше читати свої вірші перед аудиторією. Я знала, що в її душі живе справжній талант, але Аня вагалася, чи вистачить їй сміливості поділитися цим з іншими. Тому я зробила все можливе, щоб підтримати її в цей важливий момент.

Ми сиділи в нашій тепер улюбленій кав’ярні неподалік коледжу, і я відчувала, як Аня хвилюється, навіть коли намагалася це приховати за усмішкою.

-Ти впораєшся, Аню, - сказала я, намагаючись додати їй впевненості. -Твої вірші - вони такі щирі й красиві. Люди це відчують.

-Я не знаю, - відповіла вона тихо, все ще вагаючись. - Що, якщо я забуду слова або зламаюся прямо на сцені?

Я посміхнулася і поклала свою руку на її. 

-Не говори так. Я буду в першому ряду і підтримаю тебе. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти сильна.

- Дякую, що ти є, - усміхнулась Аня, трохи заспокоївшись. - До речі, як там у тебе справи з Левом? Ти вже кілька разів згадувала його ім'я, і кожен раз у тебе з'являється такий загадковий вираз на обличчі.

Я відчула, як мої щоки почервоніли. 

-Лев? Ну, ми просто друзі… поки що.

Аня підняла брови.

 -Поки що? Ти це серйозно? Знаю, що це не просто друзі. Розповідай!

Я ледь стрималася, щоб не засміятися. 

-Можливо, між нами є щось більше. Але зараз ми говоримо не про мене, а про тебе. Ти ж готова до сьогоднішнього вечора? -намагалась змінити тему.

Вона кивнула, взявши себе в руки. 

-Так, ти права. Час показати себе.

Коли настав вечір, я сиділа в першому ряду і дивилася, як Аня виходить на сцену. Вона здавалася такою тендітною, стоячи перед мікрофоном, але я знала, що всередині неї є сила, яку вона ще не до кінця усвідомила. 

Аня зробила глибокий вдих, і перші рядки її вірша зазвучали в тиші залу. Її голос був спокійний і впевнений, і з кожним новим словом я бачила, як вона розкривається, наче квітка.

Оплески заповнили зал, коли Аня завершила свій виступ. Я підвелася, аплодуючи так голосно, як могла. Вона спустилася зі сцени, і я одразу обійняла її.

-Ти була неймовірна! Я ж казала, що ти зможеш!

Аня усміхнулася, все ще відчуваючи хвилювання від виступу. 

-Це все завдяки тобі, Соломіє. Я не знаю, чи змогла б я зробити це без твоєї підтримки.

Після виступу, коли ми з Анею вийшли з коледжу, я відчувала, як її напруження поступово зникало, залишаючи після себе лише радість і полегшення. Ми ще трохи обговорювали її вірші, коли я помітила щось незвичне перед входом. 

Прямо перед коледжем стояло авто, і поруч з ним я побачила Адріана. Він стояв, спираючись на капот, і задумливо дивився прямо на мене. Його погляд був таким інтенсивним, що я на мить зупинилася, відчуваючи, як серце прискорює свій ритм. Аня теж помітила його і тихо прошепотіла: 

-Схоже, хтось чекає саме на тебе.

Я взяла себе в руки і підійшла до нього.

 -Адріане, що ти тут робиш? -запитально вигнула брову.

Він відштовхнувся від машини і зробив крок до мене, не відводячи погляду. 

-Я приїхав відвезти тебе додому, бо вже пізно. Не хотів, щоб ти йшла сама.

Його слова звучали просто, але в його голосі було щось більше. Я відчувала це у кожній нотці, у кожному русі. Він продовжував дивитися на мене так, ніби шукав відповіді на якісь питання, які не наважувався озвучити. Між нами повисла тиша.

Я ледь стримала нервову усмішку, відчуваючи, як всередині мене змішується подив і легка тривога. 

-Це несподівано, але… дякую. Це дуже мило з твого боку. - все таки втома брала своє, хотілось швидше в ліжечко, тому згодилась.

Адріан мовчки відчинив дверцята автомобіля, і я зрозуміла, що його рішення не підлягає обговоренню, навіть якщо б я відмовилась. 

У його поведінці було щось таке, що викликало мимовільно страх, хоча я все ще не до кінця розуміла, що ховається за цим пильним поглядом.