16

- Привіт, готова? -запитав Лев, коли я сіла в машину.

-Як ніколи, - відповіла, намагаючись надати своєму голосу більше впевненості, ніж відчувала насправді.

Дорогою Лев розповідав про новини з притулку: про нових підопічних, яким потрібна допомога, про волонтерів, які працюють там із повною віддачею. Виявилось його покійному дідусю колись вдалось викупити занедбаний притулок і відбудував своїми силами, після смерті притулок відійшов його дружині, бабусі Лева. Але зараз там за головного хлопець.

Соломія слухала, поступово заспокоюючись від його голосу. Проблеми з Адріаном і всі інші тривоги поступово відходили на другий план.

-Там зараз багато цуценят, -сказав Лев, на мить повернувши голову до неї. -Я подумав, що вони зможуть тебе трохи розвеселити.

- Цуценята? Це дійсно може спрацювати, - вперше за довгий час моя усмішка була щирою.

Машина плавно зупинилася біля входу до притулку. Їх зустріли доброзичливі працівники, і одразу ж до ніг підбігло кілька маленьких, кумедних цуценят. Вони весело гавкали й плуталися під ногами, що змусило розсміятися. 

Ми провели кілька годин, доглядаючи за тваринами, гуляючи з ними й граючи. Я справді відчула, як важкість на серці поступово зникає. Турбота про тих, хто потребує допомоги, наповнила новими силами.

Коли нарешті сіли відпочити, Лев сказав:

-Вони такі ж беззахисні, як і ми іноді, правда?

-Іноді ми теж потребуємо, щоб хтось про нас подбав. Як ці тварини. І добре, що є такі люди, як ти, Леве.

-І як ти, Солю, -додав він, дивлячись теплим поглядом.

Цей день у притулку допоміг не лише розвіятись, але й зрозуміти, що у світі є прості радощі, які можуть дати новий сенс життю. 

Після відвідування притулку Лев запропонував зупинитися в одному з маленьких парків на околиці міста. 

- Як тобі ідея посидіти в парку? -запитав він, коли ми сідали в машину.

- Звучить добре, -відповіла я, відчуваючи, що справді не хочу одразу повертатися додому.

Ми поїхали до парку, де я давно не була. Цей куточок завжди нагадував мені про дитинство, коли ми з батьками часто сюди приїжджали на вихідні. 

Коли ми припаркувалися, мене накрили хвилі спогадів. Лев, здається, зрозумів це, бо тихо запитав:

-Ти тут давно була?

-Дуже давно, -зізналася я, виходячи з машини. - Тут усе здається меншим, ніж я пам’ятаю.

Ми повільно прогулювалися доріжками парку, вдихаючи аромат свіжоскошеної трави й чуючи, як у кронах дерев дзюркотять птахи. Я відчувала, що настрій поступово покращується. Спогади про дитинство принесли з собою легкість, якої мені бракувало.

Ми зупинилися біля лавочки під розлогим дубом. Лев присів поруч, і ми якийсь час мовчки спостерігали за тим, як вітер грає з листям. Це було таке місце, де час зупиняється, і всі тривоги здаються далекими й неважливими.

- Ти іноді думаєш про те, що було колись? -запитав Лев, дивлячись на мене уважно.

- Думаю, -відповіла я, мимоволі посміхнувшись. -Тут, у парку, я згадала, як ми з татом сюди часто приїжджали. Це місце завжди мене заспокоювало.

-Місця мають свою енергію, -погодився Лев. -Вони зберігають наші спогади, хороші чи погані. 

Ми продовжували сидіти на лавці, розмовляючи про дитинство, втрати батьків, це було у нас спільним горем. Мрії, які ми мали тоді, і про те, як усе змінилося з часом. 

Лев розповів кілька кумедних історій зі свого життя, і я сміялася, відчуваючи, як напруга остаточно зникає.

Після цього ми вирішили піти до невеликого кафе неподалік, де подавали найкращу каву в місті. Це виключно за словами самого хлопця. Я ж більше фанат матчі.

Сидячи за столиком біля вікна, ми насолоджувалися вечором, і я відчула, що про все забуваю. Є тільки цей вечір, я і він.