7

Дивилася прямо на хлопця, не відводячи очей. Ззовні наче камінь, без будь-яких емоцій, але всередині все стискається від страху. Адріан явно не чекав такої відповіді, сидить, очима своїми зеленими свердлить мене. А за коротку мить він наближається до небезпечного близько і своєю великою рукою проводить по внутрішній частині стегна, залишаючи опіки по шкірі. З мене виривається сміх, я регочу щосили. Інколи таке трапляється через нерви чи страх, або мені дійсно стало до не можливого смішно. Адріан повертається на своє сидіння і звівши брови разом, витріщається. 

-Серйозно? Що це було? - ледь стримую сміх. Адріан відриває від мене злющий погляд і заводить авто. 

Всю дорогу до коледжу ми мовчимо, ба навіть не дивимось один на одного. 

Біля входу до навчального закладу мене вже чекає Аня, обійнявшись з нею, ми попрямували на пару. 

На обід подруга запропонувала відвідати нову кав’ярню неподалік. Я взагалі кави не п’ю, скоріше віддаю перевагу зеленому чаю або матчі. Аня ж найсправжнісінький кавоман. Обравши по напою ми сіли за столик в справжніх джунглях, адже рослин в закладі було справді багато. Навкруги один тільки зелений колір, м’які диванчики зі стільчиками, столики круглі, циліндричної форми з дерева і поодинокі килимочки білого кольору, що розляглися на паркеті. За досить короткий час ми дуже здружилися, то ж знали одна про одну практично все, і звичайно про ситуацію з Адріаном я з нею поділилася.

-Соль, не життя в тебе, а серіальна мелодрама. Вже цікаво що там далі буде. - пробазікала Аня.

-Не знущайся, цей серіал моє життя - з докором глянула на подругу, - Досі в це важко повірити, Адріан і я породичалися, але не так, як я мріяла. - попиваючи зелену матчу м’ямлила я.

- Тааа, але ти дивись з іншого боку. Вас доля, диви, як зводить, може воно щось і значить. 

- Не говори дурниць, Аню. - відрізала я. 

Ще десять хвилин балачок про ніщо, але дуже важливе і мій погляд випадково натикається на високого світловолосого парубка біля каси. Він граційно, ніби в режимі слоу моушн бере стаканчик з гарячим напоєм і зустрічається зі мною поглядом. Його вуста розпливаються у посмішці і я піддаюсь його шарму, теж усміхаюсь. 

-Ді-і-і-івчата, як настрій? - весело питає Лев, 

-Лев? Привіт, та на парах нудно було, то прийшли в нову кав’ярню, подивись що тут і як. До речі смачна кава в них. - прицмокує Аня. 

- Солька ти як? Без проблем на цей раз? - з насмішкою в очах і вустах тьохкає хлопець. 

- Без! Але, якщо що, я тебе покличу, аби ти поглумився з мене, звичайно після допомоги.

-Я не проти, та ти можеш писати будь-коли, навіть без глобальних проблем, - торкнувся своєю рукою мого плеча аж до сиріт. - Окей, я маю йти на тренування, самі розумієте, футбол, туди - сюди.

-Бувай! - проторохкотіла Анна.

Лев кинув несміливий погляд на мене і рушив до виходу.

-Вдало потренуватися, тобі! - вигукнула в слід. І всі клієнти кав’ярні обернулися на мене, Лев засміявся і почервонів від сорому, та вийшов за двері. Життя мене явно нічому не вчить, мало було прокричати тоді в клубі зізнання в коханні, тепер це. Я вже починаю звикати до пильних поглядів незнайомих людей. 

-Соломіє Олександрівно, це що було? - примруживши свої великі сині очі цікавиться подруга.

- Що було? - не розумію я.

-Та між вами, що? - пробиває на ледь чутний крик.

-Ань, перестань, нічого між нами немає такого про що ти подумала. Він декілька разів мені допоміг і все. 

-Ну та, ну та…тільки дурний не помітить, те як Лев на тебе зиркає, та й ти не промах.

- Ми просто друзі, навіть не так, просто хороші знайомі…поки. 

-П.О.К.И, це ключове слово. 

Обідня перерва промайнула зі швидкістю світла. Далі ще одна пара, де половина студентів сопіли собі під ніс. Хоча насправді тутешні викладачі дуже навіть цікаво ведуть лекції. 

Після навчання я знову ринула до бібліотеки при коледжі. Тут комфортна атмосфера спокою. До нового дому мені вкрай не хотілося. Обравши один з детективів, я вмостилася на зручному кріслі. Це місце стало моїм улюбленим, воно слугувало ідеальним сховком для мене.

За вікном вже стемніло, так я захопилася книгою. Дістаю телефон і охаю, мама дзвонила двадцять разів. Блін, знову влетить, але тепер не від зарядного, а через вимкнений звук. Вже відчуваю цю сварку і нотації. 

Зібравшись я набираю номер матері. На який вона одразу ж відповідає, що не дивно. Вислухавши всі докори, мама відносно заспокоїлась, бо Юрій велів Адріану забрати мене. Ну, молодець, Соломіє. Знову доведеться з тим козлом в одному авто їхати. А зараз вечір, темно, а якщо він десь мене висадить і покине. Я нічому не здивуюсь. 

Через вікно бібліотеки я побачила як червоний Феррарі пафосно під’їхав, розігнавши густу пилюку позаду, до входу навчального закладу. Подумки я вже себе корила, що засиділась допізна і тепер мушу їхати з Адріаном. Я споглядала, як хлопець вельбучно вийшов з автівки, закривши двері, і сперся стегнами до неї. Знову так манить, не можливо відірвати погляду від нього. Він ніби відчувши, що за ним спостерігають обертає головою в мою сторону. Від переляку, я позадкувала і втупилася до стелажа з жіночими романами. Одна з книг впала на підлогу, і характерний звук пішов відлунням по пустій бібліотеці. Схопивши сумку, я вибігла на двір. 

Наші погляди зустрілись, коли я направлялася до хлопця. Його колір очей потемнів і на обличчі грайливо викривлялася посмішка. 

-Від коли це я став твоїм особистим водієм? - злітають кпини. 

- Від тоді як осоромив мене.

-Нещасна маленька дівчинка, як я міг, оце я лиходій. - крутить кулаками біля очей, зображуючи плач. 

- Мені тебе шкода.

- Зізнайся вже, що це все твій план, щоб захомутати мене.

- Здався ти мені…я невинна, що наші батьки побралися. 

- Від такої жебрачки як ти, можна очікувати всього. 

-Це від такого мажорчика, можна очікувати всього.

Я різко розвернулася і кинулася до машини. Помахавши рукою Адріану, щоб вже їхав, він показово закотив очі й сів в автомобіль.