4

З того жахливого вечора минуло три дні. Сьогодні мій перший день у коледжі. Трохи нервую, не бажаю повторної ситуації. Тож… маю на меті, знайти друзів. Хоча це неймовірно важко для такого інтроверта і соціофоба як я. 

Сівши на автобус, я миттю перенеслася до нового навчального закладу. Де, тепер стою перед величними, дубовими дверима. Руки впотіли, серце гупає немов скажене, ноги підкошуються, навіть коли стою. 

Взявшись за прохолодну залізну ручку, відкрила двері. Якщо боїшся щось зробити, не думай -  роби, і нехай буде, що буде! Так казав мій тато. Скучила за ним, за його обіймами, ароматом, голосом, скільки часу вже минуло, як він загинув, а таке враження ніби все сталося вчора. 

Я швидко знайшла потрібну мені аудиторію, а у вбиральні, якби дивно це не звучало, познайомилася з милою дівчиною, Анною. Ми якось швидко знайшли спільну мову, банально, але ми ніби все життя знайомі. А почалося все з мого компліменту, бо дійсно Аня має неймовірну зовнішність. Яскраво-сині великі очі, світлі вії й брови, шкіра в неї білосніжна, немов вампірська. Волосся світло-русого відтінку, заплетене у косу, і нереально довге. І стиль одягу їй ідеально пасує, як той стиль називається…. гоблін кор, от. І мене не може не тішити той факт, що це я ініціювала наше знайомство, воно якось саме вийшло, потягнуло чи що. 

День був наповнений емоціями, давненько я так не веселилась, і пари цікаві, і подруга з’явилась. Життя налагоджується, якби я знала що мене чекає далі, то так би не каркала. 

- Соль! Чекай! -  криком зупинила мене подруга, як тільки я хотіла вийти за територію коледжу. Вона була така усміхнена, що викликала й у мене посмішку, тож я смиренно чекала її, спершись об дошку оголошень на вулиці,  - Хуууу…хууух… зараз віддихаюсь, почекай, -я голосно засміялась від її піднесеного стану.

- Що там у тебе? -поцікавилася в Ані, - Бо я вже додому йшла, я ж тобі писала, бо знайти не могла. 

- Яке додому Соль? Ходи зі мною на матч, там наші грають з коледжу! -на цю пропозицію не можна було не погодитися, судячи з її погляду і напору, з яким вона потягнула мене за руку до спортивного поля. Ну я і не дуже опиралася, написала мамі, що пішла з Анею на футбольний матч, щоб не переживала, але, мабуть, їй і так не до мене. Розважається з Юрієм, і я це знала, навіть трохи боляче, це ж я її кровиночка, а не він. З ним мама більше часу проводить, та я вже звикла, рідко її можна застати вдома. 

Спортивне поле супер велике, народу, як на Паску в церкві. Ми з подругою знайшли вільні місця, всілися, ще дорогою купили по хот-догу, і почали їх їсти дивлячись матч, який вже, між іншим, хвилин так тридцять тривав. 

Навіть мені, не фанатці футболу, було бентежно спостерігати за грою. Дуже напружена видалась . На пенальті я впізнала хлопця, це був Лев. Навіть крізь спортивну форму виднілося його спортивне тіло, капельки поту, які стікали по його чолі, так і манили мене дивитися з завмиранням серця, тільки на нього. Випадкова друга зустріч, бо з того вечора, як ми обмінялися контактами, не спілкувалися. Не те щоб я забула, але якось посоромилась написати. С - соціофоб. Тому я в шоці, що ми в одному коледжі.  

Повернувшись з гри додому, до речі ми виграли з рахунком, 3:2, то пенальті було вирішальним. Я на кухні зустріла маму, вона з серйозним тоном запропонувала присісти та поговорити. Я підкорилася матері. 

-Доць, скажу прямо, не буду затягувати, - долонею покриває мою руку і вимовляє. Серце починає застукувати мелодію Антоніо Вівальді - “Зима”, -Ми з Юрієм розписалися, і завтра, я і ти, переїжджаємо до нього. Тепер ми будемо частинкою родини Мороз. -не описати, який мене охопив шок. Серце, що так швидко билося, на кілька хвилин буквально спинилось. Слова миттю втекли з мого словникового запасу, тож я не могла вимовити жодного незліченну кількість хвилин. Погляд був прикутий до маминих очей, що ледь тримаються аби їх не полонили сльози. 

-МАаАм…я не…я не знаю…це…ем…ти не жартуєш зараз? - пошепки, ніби хотіла, щоб цього ніхто не почув, спитала. Та мама міцніше взяла мої, вже обидві руки, помахала головою, її темно-русе волосся сколихнулось і впало хвильками по обидва боки рамен. -Заради тебе, хоч в пекло. -я знала, що маму, саму, принаймні зараз, не відпущу. Тож я погодилася на цю…авантюру. 

Зранку мама метушиться, складає наші речі, яких не так і багато у мене, напроти у моєї мами, речей, які подарував їй Юрій величезна купа. 

За цими зборами я ледь не запізнилися на навчання. Одразу після, мама з Юрієм мають мене забрати. І ми вже в складі нової сім’ї поїдемо додому, хоча склад не повний, бо наскільки знаю, в мене ще намічається зведений братик, з яким я ще не знайома. Маю надію, він адекватний хлопець, можливо ми б навіть здружилися. 

День минає супер швидко, решту часу я робила проєкт в бібліотеці й незчулася як вже вечір, темніє. Треба написати мамі, нехай виїжджають за мною, але діставши телефон з кишені сірого худі, бачу як остання поділка акумулятора гасне на очах і екран повністю чорніє. 

-А щоб тебе чорти вхопили! - зі злістю викидую. Зарядного немає, людей поблизу також, може хіба пошукати охорону, може дасть свій, аби я мамі повідомила. 

-Мене? - визирає з-за стелажа книг знайоме обличчя. З неочікуваності я підстрибнула на місці, і вхопилася за серце. Заїкою стану так, а він уїдливо посміхається.

-Лев?...- він підійшов в близь до мене, і миттю овіяв своїм ароматом, він відрізнявся від Адріана, був солодший, і менш п'янкіший, але не менш приємний. -В мене телефон сів, а мені треба мамі подзвонити, і якщо так вже склалося можеш мені ще раз допомогти? -зніяковіло, але дивлячись Леву у вічі розказала свою ситуацію. З усмішкою на лиці, нічогенький такий, і це його тату, в мене, від нього тіло вкривається сиротами. З ним легко, комфортно, позаяк з Адріаном, якому навіть в очі не глянеш. 

-Ех…Солька…збивши тоді тебе, не даєш мені нормально спати, і зараз я, так і бути, стану твоїм героєм. -простягає мені свій смартфон. За сон претензій не зрозуміла, але не стала зациклюватися. Я неймовірно рада телефону, все інше не важливе. От так, сучасні дівчата ведуться на телефони, втрачене покоління.