3

Мимоволі розплющую свої ще мокрі яскраво-зелені очі, різко відчуваю біль. Ліва нога і рука болять в унісон. 

-Ти в порядку? Я… не побачив, ти так вискочила… - чую над собою чийсь стурбований басистий голосок. Розкриваючи ширше очі, бачу парубка. Я розгублена, не пам’ятаю, як я тут, що сталося, де я взагалі. Хлопець допомагає трішки піднятися і спертися на його машину. Я масую собі один бік голови правою рукою, бо ліва ще ниє, болить. До мене приходить усвідомлення, що сталося, Адріан, клуб, як я вибігла на дорогу, як опинилася бар’єром для автомобіля. 

-Вибач, я не побачила тебе. - сухо відповідаю йому. 

-Тебе щось болить? Давай я відвезу тебе в лікарню? Ти не подумай, я за тебе переживаю, навіть якщо ти й заявиш на мене в поліцію, є відео реєстратор, все зафіксовано. Ти переходила в не дозволеному місці. - це змушує мене посміхатися. Хлопець здається милим, хоча він стоїть проти ліхтаря, і я не можу добре роздивитися його обличчя, тому стає цікаво, як він виглядає.

-Дякую, не треба, хіба можеш підвезти мене додому, навряд чи зможу сама. І заяву на тебе писати не буду. - відповідаю з легкою посмішкою до нього.

- Звісно, без питань! - він миттю підіймає мене на руки, я ще більше відкриваю очі, не очікувала такого зовсім. Але одразу відчуваю його тепло, чую як б’ється його серце, його досить сильні руки з ніжністю стискають моє тіло. Коли наші обличчя опиняються так близько одне до одного, що його подих обпікає мої губи, бачу його блакитно-сірі очі, які нагадують небо перед бурею, світле біляве волосся, світлі вії, та темно-русі брови, так вписуються до образу героя. На правому боці за вухом помічаю маленьке тату ”Птах у польоті”. Легко, подушечками пальців проводжу по шкірі, де тату. Він здригається від моєї наглості та садить у свою машину. Я трохи скалю зуби, бо знову відчуваю біль, про який зовсім забула, бувши на руках цього, без сумнівів, привабливого хлопця.

Після того, як я дала йому свою адресу, ми їхали у тиші. Мені чомусь хотілось поділитися з кимось про те, що сталося в барі, та я не наважувалась почати перша.

-Не хочеш розповісти, чому ти така необачна, я ж бачу ти не в гуморі… - ніби читаючи мої думки, хлопець з ноткою хвилювання запитав. Я не стала стримуватись і вивалила йому все. Як я закохалась в Адріана, як слідкувала за ним, а сьогодні зізналася у коханні була принижена усіма клієнтами клуба, і що це підлаштував все той же Адріан.

-Лев. - промовив і знаку не подав, далі витріщився на дорогу.

-Де лев, ти про що? Не лякай, сьогодні вже досить стресу. - вмощуюсь зручніше у своє крісло. Хлопець голосно заричав, немов дійсно лев. Я перелякалась, через неочікуваність. 

-Моє ім’я Лев, не злись за мій рев, це моя лев’яча душа на секунду вирвалась. - сміється і дивиться на мене, такими щирими очима, важко відвести погляд, та він це робить, бо ж за кермом, на мить я з сумом видихаю. А в нього гарна посмішка. 

-Я Соля! Соломія!. знітившись від своїх думок промовляю. 

-Гарне ім’я Солька! – підкреслює Лев.

-Не називай мене так, не подобається! - сердито глянула на нього.

-А мені подобається, ну дозволь, будь ласочкааа! - щенячими очима молив. 

-Тільки тобі дозволяю. - не приховую, зазвичай мене шалено дратують люди, які називають мене Солька, та не він. З його вуст, моє ім’я звучить так по особливому. Чую, щоки почервоніли від схвильованих думок.

Решту дороги ми розмовляли про все. Від навчання до далеких родичів. Мені він приємний, боюсь зізнатись, навіть дуже. Потім, ми слухали, як виявилось, наші улюблені треки. У нас багато спільного, аж страшно. Наостанок ми обмінялися контактами, він провів до дверей під’їзду і поїхав. 

Як тільки моє тіло прилинуло до твердого ліжка, сльози знову напали на очі. Від сліз я і заснула. 

Прокинулася я вже на ранок, від будильника на телефоні, який я забула вимкнути перед сном, не до того ж було, бо ридала крокодилячими слізьми.

 З кухні доносяться звуки каструль, дзвін ложок з виделками. Мама вдома, вона вже десь 4 місяці пізно повертається, і тільки місяць тому, вона зізналась, що зустрічається з Юрієм. Я з ним ще не знайома, але мамі він ніби подобається. А лізти в її особисте життя, бажання не виникає. 

-Привіт, мам! - прикриваю рота долонею, бо позіхаю, -Що ти готуєш? - сідаю на краєчок дерев’яного стільця 

- Привіт, доць! - повертає на мене голову і дарує свою фірмову посмішку, - Твої улюблені млинці зі згущеним молоком, - перевернувши млинець, відкриває холодильник, - ще купила лохину, весь лоточок твій! - знову усміхаючись, кладе ягоди на середину столу. Я округлюю свої зелені очі, занадто задобрює мене. Чую щось намічається. Тому потрібно скористатися шансом маминої доброти, і повідомити одну новину, якій вона точно не буде рада. 

- Мааам… - намагаюсь привернути увагу, - Мені потрібно дещо сказати, але обіцяй зрозуміти мене, і прийняти те, що я скажу. - пильно, затамувавши подих дивлюсь в її темні очі.

- Я вже боюсь, сказано дуже серйозно. - забравши з плити останній млинець, збентеженим голосом промовляє.

- Я хочу перевестися в інший університет, точніше в коледж, - впевнено кидаю ці слова, - Не питай чому, просто повір, так мені буде краще, я не прижилася там, друзів не маю, а вчора хлопець, який мені сподобався….не важливо. - від матері я секретів не мала, але цей не стала до розказувати, та вона все збагнула. Кинувши на мене жалісливий погляд, обійняла теплими материнськими руками за спину. Я ці обійми дуже любила, бо відчувала справжню її любов і підтримку. Сльози чи то радості від цього моменту, чи суму, ринулись на мої червоні щоки, падаючи на коліна. 

-Доню моя! Я сьогодні ж заберу документи, і переведемо тебе до коледжу. -такими теплими словами промовивши послабила обійми. Ми обмінялися посмішками, навіть слів, я тебе люблю, не треба.