2

-Ай! Обережніше! - натовп, що кинувся виходити на зупинці, затис мене до скляної перегородки. Ця неприємна ситуація змусила мене опритомніти з приємних спогадів, і навіть допомогла, бо це була моя зупинка, яку я ледь не пропустила.

Вийшовши, я попрямувала до клубу “MARGO”, сьогодні там була вечірка, в честь якогось свята в університеті. Черга була, так десь на хвилин 15. Вхід для студентів університету “Юпітер” безплатний, для всіх інших платний.

Простоявши в черзі, нарешті показую свій студентський. Суворий чоловік в чорній фірмовій одежі оцінюючим поглядом оглянув мене з ніг до голови, і ледь не кинувши мій студентський в мої руки, аби віддати, пропустив мене всередину, звідки доносилась музика.

Зайшовши до клубу, я бачу натовп, люди які труться один об одного, пританцьовуючи. Проскакую всередину і помічаю зеленоокого красеня, з мускулистим тілом. Це він! Адріан!

За столиком разом з ним стоять його друзі, один спортсмен Дем’ян Павленко. Хлопець з карими очима, як у кота зі “Шрека”. Чорним, як вугілля волоссям. Густі чорні брови, які нависали над очима як чорні хмарки, смаглява шкіра, з якою шлях до більшості сердець дівчат, був відкритий.

По іншу руку від Адріана, стояв худорлявий, але підтягнутий хлопець, Тимофій Радченко. Неймовірно чисті зелені очі, з жовтим відливом та русе волосся так гармоніювали, утворюючи “хорошого хлопчика”. На ділі ж, це омана. Він грає на гітарі, та ще кількох музичних інструментах, і що гріха таїти, має голос бога. Виступає, до речі, тут, в клубі його матері, навіть має свій фан-клуб. Характер бажає бути кращим, зарозумілий, занадто самовпевнений, в рейтингу найуспішніших в університеті, на першому місці по оцінках. Але ходять чутки, що це тому, що він просто знищує своїх суперників, тому навіть не треба показувати, що ти розумний, ну…. мені це не загрожує. 

Навпроти хлопців, до мене спинами стояли двоє дівчат на підборах. Коли одна з них повертається, впізнаю Хюрем.

Роксолана Коломієць, себто Хюрем. Така кличка прилипла до неї вже давно, через схожість з іменем і характером з героїнею серіалу “Величне століття. Роксолана”. Дівчина з блакитними очима, чорним, що сяє у світлі прожекторів, волоссям. Декілька місяців тому, навіть губи підкачала, а щодо вилиць в точності як у Джолі, не знаю, каже що це її, природа постаралась. Неписана красуня. Тіло богині, струнка, з довгими ніжками. Зверхня особа, яка бігає хвостиком за моїм Адріаном.

Поруч з нею, Таміла Яковенко, танцівниця Контемпорарі, та близька подруга Хюрем. Руде довге волосся, яке спадає локонами, медові очі. Виразні вії і брови. Тіло спортивне, яке і має бути в танцівниці, логічно. Краще з нею не мати нічого спільного, бо за словом в рот не полізе, теж різні чутки ходили, як її конкурентки залишалися без майбутнього в професійних танцях, бо та, то підставляла з допінгом, то влаштовувала “нещасні випадки”. Словом, варто триматися якнайдалі. 

Музика б’є у мої вуха, неймовірною силою. Долоні спітніли, щоки з вухами палають, немов я пілінг з кислотами нанесла після чистки обличчя, що інколи роблю у косметолога. Тільки я хочу зробити крок, назустріч компанії, ноги стають ватними, на хвилинку завмираю. Закриваю очі, повільно видихаю, розплющую очі, і все ще невпевнено, але йду до них. 

Підходячи все блище, помічаю яскраві напої, що стоять на столі. Залишається тільки здогадуватись, чи вони безалкогольні. Все ж це вечірка організована університетом. Але знаючи вплив цих багатеньких підлітків, припускаю, там алкоголь. 

Вони навіть не дивляться у мою сторону, мене взагалі, ніхто тут не помічає, може це і накраще. 

- Можна тебе на декілька хвилин? - намагаючись не заїкатися, питаю. Його очі пильно досліджують моє тіло, зупиняючись на моєму обличчі, його яскрава усмішка, яка була до цього моменту зникає, перетворюючись на викривлену дугу. 

- Ти не помилилась, жабко? - з невеличкою насмішкою в голосі. Я ще більше втупилася на кам’яну кладку підлоги. Він мене забув, ці слова звучали в моїй голові.

- Ні! Можемо відійти, мені потрібно з тобою, Адріане, поговорити. - строго, але з тремтінням виголошую, роблячи акцент на імені. І знову його брови зімкнулися разом. Він махнув головою, показуючи напрямок, і я попрямувала блище до сцени, куди вказав юнак. Його компанія ошаліло дивилася то на мене, то на нього, від шоку нічого не казали. 

Підійшовши до місця я дивилася на Адріана, який щось нашіптував друзям, Тамі легко захихотіла, він віддалився і пішов на мене. Мовчки встав навпроти й пильно споглядав те, як я хвилююсь. Мої очі бігали з одного кутка в інший, бо страшно було глянути у вічі красеню. 

-Ти мені подобаєшся! - порушую тишу між нами та нарешті дивлюсь прямо в очі, очікуючи відповідь чи хоча б реакцію. Та нічого немає. Він мовчить. Мить і він опускається до мого вуха, кольору вина. Моя бурхлива фантазія вспихує як іскра і тут же згасає. 

-Повтори, через музику не почув! - намагаючись перекричати гуркіт музикантів, Адріан вдарив своїм гарячим подихом. Треба ж, він не почув, а я тут нафантазувала, що він поцілувати мене хоче, смішинка. 

-Я тебе кохаю! Чуєш? Я ТЕБЕ КОХАЮ! - кричущим голосом завопила, до болю в горлі. Стуляю рота, тиша, відколи це музика не грає? Оглядаю зал, всі погляди направлені на мене, даючи мені зрозуміти, що моє зізнання чули всі. Мою увагу привертає нахабний голосний сміх. Адріан ледь не душиться, настільки йому ця ситуація здається веселою. 

-Ти звичайно г… гар…гарна дівчина, але ти не мій смак. - проходиться по мені своїм глузливим поглядом. Комок в горлі від того, як я хочу плакати. Його сміх підхоплюють всі в залі. Одні перешіптується, інші просто скалять свої білі вініри. Хтось показує пальцем і розказує, що тут сталося, тим, хто щойно вийшов з вбиральні. 

Сльози великою хвилею накочуються на очі, я незчулася як вибігла з клубу. Свіже весняне повітря б’є по мокрому від сліз обличчі. Ніби в тумані, нічого не бачу, не чую. Думки порожні, тільки відчуття розчарування, болю, приниження, знищеного кохання.