1

Одягаючи олімпійку від свого щасливого зеленого спортивного костюма, тим самим завершуючи свій образ, я востаннє кидаю погляд на себе у дзеркало.
-Ну не красотка, але і це не головне. - Намагалась втішити себе. - Головне, як то кажуть, душа! - Та годі, на це немає часу, в програмі, по відстеженню автобуса, показує, що той вже близько. Тож я прожогом вибігаю з дому.

-Та блін! - На мене різко озираються дві бабусі, що пораються на клумбі, яка є окрасою нашого району. - Вибачте! - Невинно усміхнувшись до них, я розвертаюсь і швиденько мчу назад до квартири, адже вибігла в домашніх тапочках, у формі акул, що гризуть мої ноги.

Нарешті перевзувшись в білі кросівки, що так гармоніювали з білими смужками на костюмі, лечу на автобусну зупинку, все ще сподіваючись встигнути на свій автобус.

Не уявляєте яке в мене було щастя, коли я ледь не на ходу застрибнула в набитий людьми автобус. Встигла! Сьогодні я зізнаюсь у коханні своєму принцу з казок, тобто Адріану!

В автобусі мені завжди щастить потрапляти у вирій якихось скандалів, суперечок, іноді смішних, іноді навіть дещо страшних ситуацій. І сьогодні не виключення, з середини довгого, як такса, автобуса лунали крики та плач дитини, його мати ніяк не могла вгамувати, навіть пасажири намагалися розвеселити малюка, та він не промах, тримається на своєму, напевне майбутній оперний співак.
Спереду, старенькі бабусі голосно обговорювали, що за Сталіна такого свавілля не було, пізніше до них приєднався чоловік, років 35. От, чекати скандалу довго не довелося. 
Я стояла, скажімо у хвості цієї автобусної рибини, де ледь не кожен мав наступити на мої білосніжні кросівки. Треба було з собою прихопити вологі серветки, та вже нічого не вдієш.
 
За вікном, вирує життя, та не в цій задушливій коробці, що зветься автобус. Звідкись на мене дунув такий свіжий і легенький вітерець. Блаженство. І такий самий був тоді, коли я вперше зустріла свого принца, кхе-кхе, Адріана. 

Це був другий день початку мого навчання в університеті “Юпітер”. Я довго не могла знайти 4 аудиторію, а так, як в цьому університеті навчалися більшість заможних підлітків, на мене, простачку, ніхто не звертав уваги, тож довелося шукати самій.

На розі, я зіштовхнулася з широкими чоловічими плечима, м’язами, які виглядають з-під білої майки, і тяжким ароматом, що одразу вдарив в мої ніздрі. Спочатку аромат здався занадто різким, та через кілька миттєвостей він перетворився на такий звабливий, що так і хотілось вдихати його, ніби життя, яке було до цього аромату, зовсім не життя. Після удару об цю стіну, яка навіть не ворухнулась я відчула, що от-от впаду. Закривши свої зелені очі, і готуючись до падіння, мене зупинили сильні руки, що опинилися на моїй талії. Я відразу відкрила очі, аби поглянути на свого рятівника, й подякувати, хоча міг і просто за руку вхопити, не обов'язково за талію лапати. Але вартувало мені глянути у вічі Адріану, як всі слова вилетіли з моєї голови, мій розум спустошився. Подув свіжий, легенький вітерець, моє хвилясте, темно-русе волосся, яке ще досі було в положенні напівлежачи, як і все тіло, відповідно, розвивалось. Я застигла, як заморожена, і відразу зрозуміла, що закохалася. Та й не можливо не вподобати цього красеня.   
Його смарагдові очі дивились на мене, так незворушно, без емоцій. Темно-русе волосся, яке підсвічувалось вранішнім сонцем, яке пробивається крізь вікно. Довгі темні вії, які раз у раз то здіймались, то опускались від кліпання. Виразні вилиці, немов лезо щойно наточеного ножа, треба бути обережною, аби не поранитися. Його симетрична форма черепа, ледь помітна щетина, що додає йому чоловічої привабливості. Так! Це без питань справжній принц, ще й врятував мене від болючого падіння. Це точно доля.

Його густі, непробивні брови сердито зімкнулись одна до одної. Я одразу спробувала встати з його мужніх рук, і ця спроба була успішна. Вставши рівно, з його тендітних уст зірвалися перші слова.
-Ти хіба не бачиш куди йдеш? Треба ж обережно, а якби не я, ти б упала. Твоя ніжна шкіра заробила б неприємний синяк. - Сказав він, з насмішкою.
-Я…я…я ненароком, вибач. - Відповіла я, невпевнено, і опустила свій погляд на паркет.
-А… байдуже… пішов я. - Зі знудженим видихом Адріан рушив, оминаючи мене. 
-Де 4 аудиторія? - Голос зірвався з моїх уст, так голосно, що я й сама не очікувала. Адріан застиг, повернувся на своє місце, нахилився до мого почервонілого від хвилювання вуха,
-На другому поверсі, в кінці коридору, перші двері біля стенда з фотографіями відомих випускників. - Тихо промовив він, його гарячий подих бився об мочку мого вуха, щоки палали, від такої близькості, серце шалено билося, здавалося, що якщо ми постоїмо так ще бодай хвилину, я знепритомнію.

Адріан випростався. Я і незчулася як він зник з поля мого зору. Навіть не подякувала. Попрямувала до своєї аудиторії, за вказівкою принца. 

Після цієї доленосної, на мою думку, зустрічі, я спіймала себе на думці, що постійно шукаю його поглядом, коли ж знаходжу, витріщаюсь, немов сталкерша. За ці кілька місяців, я дізналась, що він найпопулярніший хлопець не тільки університету, а й всього містечка. За ним табунами бігають дівчата, він цим користується, але це тільки тому, що поки я ніяк себе не проявила. На мене, словом, він жодної уваги не звертає, хоча я, коли ми проходимо повз, в коридорі, завжди намагаюсь зловити його той самий аромат.