Епілог

Галинка знову бігла ромашковим полем. Бігла вперед, не роззираючись по сторонах, ніби знала, що потрібно рухатися у цьому напрямку. Не звертала нікуди і не озиралася. Чорнявка бігла в черговий раз, як уже неодноразово траплялося уві сні. Вже вкотре вона переносилася сюди, ніби це був відправний пункт, що символізував новий етап її життя.

І вона опинилася ніби в петлі часу, знову і знову опиняючись тут, коли повинно було з’явитися нове життя. Але якщо вона знову тут, то це, мабуть таки, кінець. Скільки ж можна випробовувати долю? Невже так виглядає смерть? Але чому ж так легко на душі, адже зникли пута, що повністю обвивали її, і вона не стільки бігла, як пливла над квітами, відчуваючи тепло, та іноді зганяла бджілок, що метушилися біля ромашок?

Тоді чому вона подумала про смерть? Її зараз турбувало тільки одне – якщо вже вона тут та покинула світ живих, то можливо з малям усе буде гаразд? Бо якщо вірити прокляттю, то повинен вижити хтось один із них. Виходить, вона заплатила долі за всі борги матері? І дитина не буде страждати, розплачуватися за гріхи батьків?

Але ж тоді Галинка ніколи не побачить свою кровиночку, не притисне до себе, не почує дзвінкий дитячий сміх, і не підтримає, коли немовля робитиме перші кроки. Проте за щастя дитини вона готова була вмерти, навіть не задумуючись ні на хвилину. А як почуває себе та дівчинка, що ледве не потрапила під колеса автомобіля? Чи вдалося її врятувати?

Однак вона усвідомлювала, що відбувається щось неймовірне, не подібне до минулих разів. Цей сон не був звичайним, щось тут було не так. Дуже реалістично бачила кожну травинку, кожну пелюстку. Галинка зупинилася, приклала долоньки до вуст, закричала що є сили:

— Мамо! Мамочко! Ти прийшла мене забрати?

Озиралася навкруги, чекаючи відповідь на питання. Нарешті перед нею захвилювалося марево, і з’явилася мама Віра. Принаймні, Галинка була впевнена, що це була вона. Марево почало набирати чітких контурів, перетворившись на матір Галинки, що миттю кинулася до дівчини та міцно обійняла:

— Донечко! Ти врятована! Ти відкупилася від долі. Не знаю, як це сталося, але твоя самопожертва, прагнення зберегти життя дівчинки перемогло. Я ще раз прошу у тебе вибачення. Якби я знала, чим це може закінчитися, як б нізащо так не вчинила.

— Де моя дитинка? І де ми знаходимося? — дівчина, не слухаючи материних слів, заглядала в рідні очі.

— У мене мало часу. Більше я до тебе не приходитиму. Досить. Ти і так натерпілася. Ти врятувала від неминучої загибелі кровну родичку нареченої твого татка. Кров за кров. Ти була готова віддати своє життя і життя ненародженого маляти за чужу тобі дитину. Прокляття спало. Тепер ти будеш жити довго і щасливо з Степаном і вашим малюком! Востаннє повір мені – Степан тебе кохає, тому не варто сумніватися. А мій час сплив. Прокинься!

Галинка заледве розклепила повіки. Мутним поглядом обвела стіни просторої палати. З її руки зміїлися трубочки системи, а холодні пальчики ніжно стискав Степан. Хоча його обличчя посіріло, він все-одно залишався тим мужнім красенем, якого вона покохала. Зрозумів, що вона прокинулась, кинувся до неї, потім натиснув на кнопку виклику лікарів. Галинка відчула себе в безпеці, другою рукою торкнулася живота. І жахнулася. В черговий раз жахнулася тому фатуму, що переслідував її. Невже на це раз те ж саме? Отже, то був всього-на-всього сон, який просто показав її бажання. Заледве чутно прошепотіла:

— Знову? Де дитинка?

Степан заспокійливо глянув на неї:

— У нас народився здоровий син. Незабаром ти його побачиш.

Сльози потекли по змарнілих щічках:

— Ти мене не обманюєш? – вона вже боялася марно вірити, що в неї з’явилася дитина наперекір долі, наперекір усім прокляттям та забобонам, – А як та дівчинка?

— З нею теж все гаразд. Ти вчасно опинилася там і змогла врятувати їй життя. Її батьки теж приїхали в лікарню, щоб подякувати собі. Кажуть, що довіку в тебе в боргу.

— Всі борги сплачені, Стьопо. Тепер я вільна.

***

Галинка швидко йшла на поправку, тому незабаром її з малюком виписали з лікарні. Щоправда, під постійний нагляд лікарів – тут уже Степан постарався, і влаштував коханій найкращі умови для швидкого одужання. Нарешті вона могла обіймати своє маленьке вистраждане сонечко, свого Михайлика, який був дуже схожий красою на свою матусю. Степан надихатися не міг на кохану і на сина, і перетворився на справжнього домосіда. Передав помічникам усі справи, повідомив, що йде у безстрокову відпустку. І світ не бачив настільки турботливого татуся, який міг і забавити малого, і заспівати йому пісеньку, і прогойдати на руках до світанку.

P. S.

Минуло три місяці

Щасливі закохані Галинка і Степан стояли на березі моря, яке тихо шепотіло хвилями, накочуючись на берег. Сьогодні вони проказали слова вірності і кохання один одному, тримаючись за руки. Михайлика тримала на руках сусідка Альба, яка прийшла на церемонію з чоловіком та донькою Карменсітою. Маленька смикнула маму за спідницю:

— Матусю, а колись і в мене теж буде таке чудове весілля?

— Так, доню. Коли зустрінеш такого чоловіка, який побачить розсипані зорі в твоїх очах.