Глава 44

Отямилась Галинка вже вдома. Та чи можна назвати домом квартиру, в якій так і не оселився домашній затишок? Як вона не намагалася створити в квартирі той маленький оазис захищеності та щастя, який називають сімейним гніздечком, та все було марно. Не відчуваючи жодної підтримки від чоловіка, який, здавалось, не допомагав дружині, а був просто байдужий до всього, іноді посміюючись над її марними потугами. Так і залишилась квартира ніби тимчасовим житлом двох осіб, що були змушені мешкати разом.

Галинка без сил упала на крісло і обхопила голову руками. Як жити далі? Звідки взяти сили, щоб змусити себе існувати далі, продовжувати усміхатися лагідному сонечку, чи, зціпивши зуби, пробиратися крізь хурделицю? Такий надійний і рідний чоловік, якого вона кохала, не з першого погляду, але врешті-решт покохала, чоловік, котрий постійно все обіцяв, виявився зрадником. Підлим, мерзенним зрадником! Та чи кохав він її коли-небудь? Замість того, щоб повернутися до неї, нехай і не подякувати за визволення, але просто поговорити, за розмовою розставити всі крапки над «і» в їхніх стосунках, вирішив за краще упасти в обійми коханці. А коли Галинка згадала переможний сміх блондинки, то зрозуміла, що вороття немає.

А що в неї залишилося за ці роки шлюбу? Самотність? Сльози? Біль і відчай? Оте кохання, що іноді Гришка їй давав розсипалося крихтами, адже він ніби боявся, що вона захлинеться від нездійсненних мрій та марних надій. Оте кохання розбилося на дрібні скалки, що боляче застряли в серці, краяли душу. Зараз вона аж ніяк не могла тут залишатися, занадто глибокою виявилася рана, нанесена чоловіком. Ця рана не підлягала лікуванню тут, у цій квартирі, для цього потрібно шукати інше місце та інше оточення.

Раптом піднялася, відкинувши всі сумніви, ніби прийнявши якесь непохитне рішення, почала збирати торбинку. Спершу вкинула найнеобхідніше, а особливо ретельно спаковувала мольберт і фарби. Єдині речі, які належали тільки їй, і про які Гришка не буде жалкувати. Та й, мабуть, радітиме, що звільниться площа від незрозумілих для нього речей.

Ще трохи, і кімната знову стала пустою без господині, яка вирішила назавжди покинути це помешкання. Галинка вирішила поїхати світ за очі, подалі від місця, яке тривалий час уперто називала своєю домівкою. Виходячи з квартири, вона хвилинку постояла, обдивляючись все навколо, витерла сльозинку, що встигла прокласти зрадливу доріжку на щоці, та рішуче зачинила за собою двері.

***

Галинка й сама не знала куди поїде, лише б подалі звідси. Ноги самі принесли на автостанцію, де взяла жаданий квиток. Спочатку захотілося поїхати на могилку матері, а далі діяти, як життя покаже. Хоча була з одного села з Гришею, але зараз на душі зяяла пустка, і не хотілося думати, що може зустрітися зі свекрами. А як зустріне, то що вона може сказати їм? Що застукала його з іншою? Так свекруха ще й злорадно посміхнеться, мовляв, ти сама винна. Це через тебе він занапастив своє життя, тому й шукає розради з іншою, прагне завести нормальну сім’ю з дітьми.

Галинка поспішала, ніби від цього залежало все її життя. Ось і довгоочікувана зупинка, знайома до болі стежинка, що вела до місця останнього спочинку матері. Не тямлячи себе від горя та безнадії, припала до пам’ятника найріднішій людині, облила сльозами, виплескуючи весь біль, що накопичився за довгі роки.

— Мамочко, за що це все мені? Невже для такої долі ти мене викохала-випестила? Нащо мені краса, що приносить лише страждання?

Легенький вітерець торкнувся волосся, так, ніби це були руки матері. У голові дівчини миттєво визріло рішення. Здалося, мовби почула якийсь шепіт. Обернулась навколо — ніде ні душі, лише неподалік шепочуть сколихані вітром дерева. Чомусь в таємничому шепоті почулася порада. Підняла голову – і прошепотіла у відповідь: «Так, мамо, дякую, я напевно так і зроблю».

***

В хатинку Марфи Гаврилівни постукали. Не відриваючи голови від вишивки, вона вигукнула:

— Галюню, дитинко! Не стій на порозі, проходь, відчинено. Давно на тебе чекаю. Мабуть, затрималася на могилці матері? Добре, що послухалася її поради та прийшла до мене.

Двері рипнули, і в сіни зайшла чорнявка. Ніяково привіталася:

— Доброго вечора, Марфо Гаврилівно. Можна до вас?

Жінка ніби й не здивувалася раптовому візиту Галі. Мовчки підійшла, притисла до грудей та легенько погладила по голові:

— А чому ж ні? Запрошую в хату. Саме пиріжків спекла з суницями. Як ти полюбляєш.

— Звідки ви знаєте? — пройшла в кімнату і опустилася на лаву.

— Ой, дитинко. Я багато чого знаю. Знаю й біль твій сердечний.

Галинка мовчки затулила долоньками обличчя, схлипнула:

— Мені більше нікуди податися.

— Залишайся, скільки потрібно. Заодно душу підлікуєш, он яка чорна хмара над тобою кружляє. Побудеш у мене, поговоримо, я тебе лікувальним чаєм почастую. А там і проблеми за вітром повіються.

— Не повіються – тільки чоловік мій за вітром повіявся…

— Все буде гаразд, ось побачиш. Скуштуєш пиріжечків, зап’єш чаєм, а там і виспишся. Бо, де ж тобі нормально поспати, як не в мене? — лагідно посміхнулася кутиками вуст.

Дівчина зовсім не хотіла їсти, гіркота проникла в її єство, але аромат суниці зводив із розуму, та й рот наповнився підступною слиною, бажаючи смакоти. Рука мимоволі потягнулася до ласощів, а там і до чаю. І ось уже вона зручно вмостилася на лежанці, дбайливо вкрита ковдрою. І ніякі тривожні сни більше її не турбують, нарешті вона зможе хоч на мить відпочити.

***

У тривожному передчутті минуло декілька днів. Галинка відключила мобільний, не хотіла нікого ні чути, ні бачити. Поступово свідомість прояснювалась, все менше турбували тривожні думки – як далі жити, як зібрати розірване на осколки зранене серце.

Коли Гаврилівни не було дома, до Галі приходила свекруха, і кинула зневажливо повістку в суд. Отже, вона дізналася місце схованки Галі. Та й чому дивуватись – у селі жодна муха не пролетить, не обпльована цікавими сусідками, які зі знанням справи повчатимуть ту нещасну муху як літати та на кого сідати. Та не це Галинку хвилювало – якщо свекруха знає про її місцезнаходження, то й Гриша також. Але він жодним словом не обмовився, не захотів її відвідати та врешті-решт поговорити.